Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:
— Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.
— Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, — з почуттям гідності відповів Арсен. — Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.
— Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. — Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. — Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?
— Мій найясніший пане круль! — урочисто почав пан Мартин. — Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполитої…
— Я слухаю, пане… Розповідай — і цим полегшиш свою душу, — довірливо промовив король.
Пан Мартин відкашлявся.
— Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, — бо я, мостивий пане, чесна людина, — змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені — голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполитої… О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!
Вражений король тихо промовив:
— Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. — Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. — Що ще тривожить твоє серце?
— Я дізнався — теж випадково, — що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! — вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. — Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…
Собеський зблід від хвилювання й гніву.
— О пан Єзус! Що я чую! — вигукнув. — Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону — повірити цьому не можу!
— І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб’є! — підтакнув королеві Спихальський.
— А пан Морштин! — не міг заспокоїтися Собеський. — Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! — Король почав лаятись, як простий жовнір. — Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!
— Яких доказів потребує ваша ясновельможність? — спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.
Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:
— Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновського! Мені потрібен хоча б один лист! І то — негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться — яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? — І підвівся.
— Зрозуміли, ваша ясновельможність! — підвелися також Арсен і Спихальський.
— Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам’ятайте!
— Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!
— І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!
6
Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем, Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей — слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів — виявити того, хто був зв’язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.
— Так ми ніц не зробимо, холера ясна! — лаявся нетерплячий Спихальський. — Скоро сейм, а ми тупцюємо на одному місці… Що подумає король?
Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:
— Панове, король все ще сподівається на вашу спритність… Матимете щось важливе — негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас…
Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з’явився.
Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?
— Чому мовчиш, Арсене? — зашепотів схвильовано Спихальський. — Хай йому грець, якщо ми з’явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!
— Мені здається, пане Мартине, що ми почали танцювати не з того боку, — задумливо промовив Арсен.
— Як це розуміти? Говори ясніше!
— Бачиш, я подумав, чи не краще б нам спостерігати за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого–небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.
Спихальський закліпав очима.
— Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?
— Ще не пізно. Ходімо!
Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.
Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.
Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під’їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.
— Доведеться стежити за обома входами, — сказав Арсен. — Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!
— Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.
— Більше ніде, — погодився Арсен, оглядаючись довкола. — Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.
Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п’ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом — тепер жодна собака не запримітить.
— Ну, дивись пильно! Трапиться що — свиснеш. А я пішов…
Арсен зник у темряві.
Годину чи й дві Спихальський почував себе добре — під боками м’яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.
Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім — руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше — він боявся поворухнутися: а як хтось з–за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з–за тину? Коли б був сам — утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.
