Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
— Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тільки б не їли чужого хліба та грошей!
— Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько. — У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі — зась! Не твоє діло, — он то що!
— Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю... А не хочеш — хай твоя Христя ніколи ні одного не зродить... Мені що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б було!
— Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, — жаліється Грицько, як Чіпка ввійшов з комірчини, де брав горілку, в хату.
— Як саме? — розпитує Чіпка.
Грицько йому розказує. Лушня виправляється, і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого ґедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, вип'є ще чарку, — та швидко й додому поривається.
Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати; казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.
Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня — то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою... Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, — за цілий день від його слова не почуєш... А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап'ються, погуляють, — та й з двору... і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини...
— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. — Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки...
— Не ваше діло! — шпарко переб'є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..
Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... її рідна дитина, її едина надія... «Краще б я тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить сина.
Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях... Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить...
Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти... Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. — Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася... Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро, сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, — вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати... Ні! Мій Чіпка не розбишака... Ні... ні! Він любий» добрий... Він карає неправду... карає?... хто йому велів карати?.. хто??. Ні, він не робить так!..» І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям...
А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. «Господи! — часто й густо мовила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?»
Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає...
— Ой лишенько... умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.
Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, — так розпатлана й сновигає, білі руки. ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї... Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам'яті. Вона не те, щоб рада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла — без сповіді, без святого причастя... прости, господи, як...» Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине... тепер нікому буде настроювати... може, оханеться...»
Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців... як на печерах у Лаврі! Люди обідали в хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — як вода, лилась за царство небесне... А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка — по сім гривен у руку.
На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті, на докори не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав і Чіпка. Зчинилася в них лайка, буча-Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок.
