Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

— Стій! Куди? — заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. — Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

— Чи ти здурів! — гримав Цитрон. — Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст — ні цицьки, ні пуцьки [114].

— Що ти тямиш? — обурився той. — Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

— Але ми не можемо сидіти біля тебе, — сказав Бумблякевич. — Ми мусимо йти.

— То йдіть! Я не рушуся звідси. Без неї у мене нема життя. О! Елі ілАна — руса ріЯна! Аля леліє — конча віліє! — затяг він, пригадуючи русалчин спів. — Я дочекаюся її. Я буду співати її пісню, і вона повернеться. Вона не може мене ось так покинути.

Гицель вилаявся:

— А бодай тебе підкинуло та гепнуло! Та за ким ти пропадаєш? Та я тобі зараз їх цебер наловлю!

І, схопивши пугу, спритно виловив якусь зелену русалку й витяг на берег. Цитрон визволив її з петлі і став з реготом тицяти Помідорові під ніс:

— О, глянь, яка краса! Дівка, як ягідка. Є і дюрка, і піндюрка, і зеленая коса. — Русалка билася йому в руках і пищала. — На, бери! Ця, бігме, ліпша за тамту. Може, ще навіть цілочка. Спробуй!

— Перестань! — істерично відбивався Помідор, а Бумблякевич з Гицлем аж лягали зо сміху. — Мені ніхто не потрібен! Я буду виглядати свою кохану.

— Тьху! Дурне! А з цею почварою що робити?

— Випусти, — сказав Бумблякевич. — Нам пора.

— Отак і випусти! Е ні, давно я не практикувався, — промовив Цитрон, хитро підморгнувши Помідорові, і стиснув русалку в долонях.

— Що ти робиш!? — злякався Помідор.

Та було вже пізно, русалка голосно луснула, пирснувши своїми темними соками, і розіллялася баюрою. Усе що по ній зосталося, — жменька луски і віхтик зеленого волосся. Цитрон понюхав руки і, скривившись, витер їх об траву.

— О-о-о-о! — застогнав, заридав потічок голосами русалок, що стали хором оплакувати свою посестру, ляскаючи хвостами.

— Що ти вчинив? — хапався за серце Помідор. — Тепер вона ніколи до мене не повернеться!

— Хто не повернеться? Каналізація? — засміявся Цитрон. — Гайда, хлопці! Ми йдемо далі. А ти доганяй.

Щойно сонце стало хилитися на захід, потік поволі перетворився на річку, але Морем і не пахло. У прозорій ріці сновигали пструги [115], висіли, мов пришпилені, підусти, а на самому дні ліниво ворушили вусами пихаті соми. З кожним кроком усе настирливіше став долинати до вух густий шум і гуркіт, який знову ж таки не нагадував Моря, але нагадував щось інше до розпачу знайоме — гомін міста.

— О Господи! — радісно заверещав Гицель. — Ми врятовані!

— Львів! — засміявся Цитрон. — А це, виходить, наша рідна Полтва? Гурра!

Той крик різонув Бумблякевича по серцю. Його одного охопив жах, він не хотів повертатися туди, звідки втік, де його ніхто не чекає. Перша думка була рвонути негайно назад, якнайдалі від міста, уздовж ріки, яка малітиме і малітиме, аж доки не розтечеться по мочарах, а там уже рухатися у протилежний бік. Вони, вочевидь, збилися з дороги… Він зупинився і, приклавши долоню дашком, упізнав удалині в блакитному мерехтінні розпеченого повітря вежі й дзвіниці, шпилі й золото бань. Вітер їм кидав до облич запахи цивілізації, і Цитрон з Гицлем вдихали їх на повні груди, тішачись, як діти.

— Гей, Бумблику, — гукнув Цитрон, — а то що з тобою? Ходімо, заки не стемніло.

Але Бумблякевич стояв непорушно, вдивляючись у знайомі знаки міста, і розривався на дві половини, вагаючись зробити ще один крок, який віддалив би його від омріяних палаців.

— Але мені не туди… — промовив надтріснутим голосом. — Мені до Моря Борщів.

— Послухай, уже вечоріє, — взяв його під руку Цитрон. — Як так тобі кортить знову потрапити туди, звідки ми прийшли, то зробиш це завтра вранці. Полтва ніде з цього місця не втече і русла не змінить. Потюпаєш собі любенько проти течії та й вибредеш на те саме місце, де ми того сламзика згубили.

Рація у тих словах була, і Бумблякевич слухняно посунув услід за обома товаришами. Полтва лаштувалася до сну, і вода її котилася усе тихіше й тихіше, де-не-де ще сплескувала риба, в очеретах мовчки вовтузилися птахи, а звуки міста насувалися на подорожніх, пеленали їх і обгортали у свої м'які сувої, як павутиною. Здавалося, що потрапивши сюди, вже не вирвешся, не дременеш, не звільнишся від пут, місто впокорить тебе і вип'є до дна.

Вулиця, яку перетинала Полтва, називалася Замарстинівська.

— Ну, хлопаки, — сказав Гицель, — я ту мешкаю. Маю маленьку, але затишну хатку. Вже вечір, де ся будете валандали? Переночуєте в мене. Я й так жию сам, і ви мені не завадите.

— Та, зрештою, я й не маю де ночувати, — сказав Цитрон. — А ти, Бумблику? Приєднуйся.

Бумблякевич вагався недовго. Раптом відчув навіть страх, що може розлучитися з тими, хто залишався тепер єдиною ниточкою, котра ще продовжувала зв'язувати його з утраченим світом.

Гицель мешкав на маленькій вуличці без ліхтарів у старій перехнябленій хатині, яких чимало ще можна здибати на Замарстинові. І перше, що вразило не тільки гостей, але й господаря, коли вони переступили поріг, це сильний запах цвілі і сморід. Гицель засвітив світло і повідчиняв вікна.

— О, видите, що ся робе, коли таку стару хату лишити напризволяще? Вона, як ревнива баба, починає набирати злости.

— Але тут щось немилосердно тхне, — принюхувався Бумблякевич.

— А що ви хтіли? Я ж вийшов на пару годин, а вернувся за тиждень.

— Тхне здохлятиною, — сказав Цитрон.

— Що ви таке кажете? Що тут могло здохнути, крім мене? Йой! Мацько! Де він?

— Гу із Мацько? — поцікавився Цитрон.

— Мацько — то мій кіт. Я його знайшов на сміттярці, але він мені дуже сподобався, і я лишив його у себе.

— Ну, що ж, — сказав Бумблякевич, — готуйтеся до найгіршого.

Він прочинив двері в сусідній покій. Так і є — на підлозі лежала безформна купка рудої шерсті, в якій можна було вгадати обриси кота.

— Мацько! — сплеснув руками Гицель. — Здох!

— Таке враження, що він здох ще минулого року, — похитав головою Цитрон. — Від нього лишилося надто мало.

— Ай, та то молі, молі, страшні молі! Потрубили Мацька! — Гицель віничком змів тлінні останки котика на шуфельку і виніс на двір. — Завтра поховаю, як належиться, — сказав, повернувшись.

Хата складалася з кухні і двох покоїв, обставлених старезними меблями.

— Щось у вас ніде не видно ані радіоприймача, ані телевізора, — роззирався Цитрон.

— А нема-нема, — кивав господар, — і не хочу мати. Колись я мав телевізор, але він мене сильно нервував. А в мене й без того робота нервова, а тут приходиш до хати і тільки й чуєш, як десь літак упав, а там потяг перекинувся, а там хтось когось підірвав, а тут загорілося, а там затопилося… Нє-е, то не для мене.

— Шкода, — зітхнув Цитрон, — мені завше цікаво, що в світі діється.

— А мені ні. Нічого мені не цікаво. Який сенс щодня дізнаватися свіжі новини, якщо вже за день-два вони стають несвіжими? А за пару місяців і взагалі забуваються, перетворюючись на непотріб. І так виглядає, що ми полюємо за непотребом. Щодня — свіжий непотріб!

— Щось в тому є, — погодився Бумблякевич, — але чи не пора нам повечеряти?

— Ой, злоті мої панове, — забідкався господар, — на жаль, тут я вам ніц не зараджу. В хаті хоч вітром перевій, а кришинки нема. Були драглі, та спати лягли.

Але гості мали в наплічниках достатньо харчів і вина, аби влаштувати собі гарну вечерю.

Перед сном Бумблякевич витяг картку з зображенням палацу і, затамувавши подих, жадібно розглядав малюнок. Палац знову світився усіма вогнями, а сад заповнили гості. Столи ломилися від почастунків, тут і там сновигали лакеї, і знову грала оркестра, а Бумблякевичу навіть здалося, що він чує мелодію віденського вальсу. Кілька пар танцювало. Панни схожої на Мальву не було, зате побачив Мотрю і Хіврю, які в товаристві двох драгунів сиділи за столиком і про щось захоплено бесідували. Бумблякевича охопило почуття заздрощів, і з ним він поринув у сон.