Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
Київ у цей час уже оточили повстанські дивізії Зеленого і Данченка, Січові стрільці Євгена Коновальця, Чорноморський кіш та інші частини, що на заклик Українського національного союзу підняли 14 листопада повстання проти гетьманату. Гарматна стрілянина, що весь час наближалася до Києва, вносила у серця ув’язнених радість і давала надію на визволення. Не чекаючи покірно своєї долі, проти ночі 14 грудня в’язні, організувавшись, обеззброїли офіцерську варту та захопили фортецю у свої руки.
Юрко Тютюнник, один з організаторів рішучого виступу, очолив Революційний штаб, а капітан Вовк — повстанський загін. 150 політичних в’язнів, що сиділи в фортеці (Вовк стверджує, що 400), на світанку вийшли на вулиці й «після завзятого бою за допомогою робітників до 12 години оволоділи Печерськом, Звіринцем, Липками, Подолом. На Куренівці і Лук’янівці теж повстали. До вечора 14/ХII місто було у руках революціонерів… У ніч на 15 грудня в Київ увійшли січовики».
Слід наголосити, що не військо Симона Петлюри взяло Київ, а повстанці під проводом Юрка Тютюнника, Андрія Вовка та Олександра Палієнка вирішили долю гетьмана та Української Держави. На хвилі успіху Андрій Вовк сформував український ударний батальйон (пізніше полк), з яким виступив на м. Бердичів. 8 січня 1919 р. разом з Олександром Палієнком А. Вовк звільнив від більшовицьких військ і Житомир.
15 січня сотника Вовка призначають на генеральську посаду — він стає командиром Окремого корпусу залізнично-технічних військ… Як вартовий отаман Київської групи Армії УНР він оперував проти денікінців і більшовиків на південний схід від Умані. 28 вересня 1919 року його призначили командиром 5-ї пішої Селянської дивізії. А наприкінці 1919 року в «трикутнику смерті», будучи начальником штабу Київської групи Дієвої армії УНР, Андрій Вовк ліквідував повстання отамана Волоха проти уряду УНР, «а тим самим урятовано, — писав він, — Уряд УНР і Головного Отамана Війська С. Петлюру».
У Зимовий похід Армії УНР 6 грудня 1919 року Андрій Вовк вирушив як начальник штабу Київської групи Дієвої армії УНР. Разом із нею пройшов Липовець, Черкаси, Чигирин, Холодний Яр, Канів, Гайсин, Ольвіопіль, Вознесенськ, Ананьїв, Балту, Вапнярку та інші населені пункти, беручи участь у багатьох боях проти денікінців та червоних.
По завершенні Зимового походу Андрія Вовка призначили командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (20.5.1920), згодом начальником запілля Дієвої армії УНР (19.7. — 15.8.1920) і знову командиром 4-ї Київської стрілецької дивізії (15.8.1920). Найвищим щаблем у його військовій кар’єрі було командування операціями армійської групи військ УНР тридивізійного складу (4-та Київська стрілецька, 1-ша Запорозька стрілецька і Окрема кінна дивізії) у бойових операціях при форсуванні Дністра і відкиненні більшовицьких військ у серпні — вересні 1920 року.
25 вересня 1920 р. вище військове керівництво зобов’язало А. Вовка провести мобілізацію в Кам’янець-Подільському повіті.
На всіх посадах виявив він себе з найкращого боку. 5 жовтня 1920 р. йому присвоюють військове звання генерала-хорунжого. Вже на еміграції, в Польщі, 14 листопада 1921 р. його призначили військовим міністром уряду УНР. На цій посаді перебував до 13 травня 1922 року. А вже за два тижні його призначили командиром 1-ї Запорозької стрілецької дивізії. З перервами перебував на цій, останній в Армії УНР, посаді до 28 травня 1924 року.
Війну було програно, тож довелося шукати нових форм боротьби за Україну. 1923 року Андрій Вовк стає редактором журналу «Табор», а 1925-го засновує Українське воєнно-історичне товариство, яке стало спадкоємцем Воєнно-історичного відділу Головного управління генштабу Армії УНР. Того ж 1925 року він очолює редакційну колегію журналу «За Державність…» Стає на чолі Товариства охорони воєнних пам’яток, стає членом правління Української станиці в м. Каліш, членом Головного правління Товариства вояків Армії УНР в українській станиці м. Каліша (1924–1940), співзасновником Товариства колишніх вояків Армії УНР. У цей час пише низку воєнно-історичних розвідок.
1935 року генерал-хорунжий Андрій Вовк очолив опозиційну до уряду групу генералів і старшин (підполковник Вартоломій Євтимович, старшина полку імені Івана Мазепи Сергій Сидоренко-Сапорай, сотник Борис Монкевич та інші), внаслідок чого його виключили з середовища УНР та руками поляків ув’язнили в жахливому таборі Береза-Картузька.
Напередодні Другої світової війни, а саме 8 травня 1939 року, дружина генерала (Софія з роду Галас) народила Андрію Вовку сина Миколу.
У роки Другої світової Андрій Вовк очолив Провід української громади в Німеччині… У повоєнні роки його поновили на посадах у керівних органах уряду УНР. Генерал Вовк працює в Союзі українських ветеранів, який став спадкоємцем Товариства вояків Армії УНР у Польщі. 9 серпня 1947 року він призначається заступником голови Вищої військової ради.
1950 року разом з іншими Андрій Вовк засновує Українське воєнно-наукове товариство в Німеччині, а 21 березня 1957 року знову очолює Військове міністерство уряду УНР на еміграції. На цій посаді працював до 1961 року.
За свою багатолітню працю на добро Батьківщини генерал Вовк нагороджений (1 жовтня 1920 року) орденом Залізного хреста (за участь у Першому зимовому поході) та 1936 року — Хрестом Симона Петлюри (пам’ятна відзнака за участь у Визвольних змаганнях).
20 жовтня 1960 року начальник канцелярії Військового міністерства Микола Стечишин, оформлюючи послужний список Андрія Вовка, зазначив: «В українській військовій службі генерала-хорунжого Андрія Вовка не було обставин, що могли б служити перешкодою або обмежували б його право на одержання передбачених законами Української Народної Республіки рангових, орденських і пам’яткових відзначень та державного емеритального забезпечення».
Згодом еміграційний центр підвищив Андрія Вовка до ранги генерала-поручника, а відтак і до генерала-полковника Армії УНР. До 20 квітня 1967 р. А. Вовк очолював ресорт Військових справ УНР. Від товаришів по зброї вимагав «єдності, дисципліни і праці» та «непохитної витривалості на тернистому шляху до перемоги Української Правди». Вважав, що незалежну Українську державу «можна здобути лише збройною силою Нації, психологічно підготовленої і відповідно організованої».
Військовий і державний діяч, історик та редактор Андрій Вовк помер у м. Новий Ульм (Німеччина) 11 лютого 1969 року, «пройшовши чесно свій довгий життєвий шлях, залишаючись вірним прапорам УНР до останніх днів свого життя, тяжким вояцьким життям вписавши своє ім’я на сторінки історії Української Визвольної Боротьби…»
100. Андрій Глувківський і сотник Пругло
Андрій Глувківський народився 12 червня 1894 року в м. Смілі Черкаського повіту на Київщині. Смілянську гімназію скінчив 1914 року. Того ж року став студентом Катеринославського гірничого інституту. Навчався до листопада 1915 року, коли отримав мобілізаційну повістку. Військову освіту здобував у Одесі, в Сергієвській артилерійській школі. Після її закінчення — на німецькому фронті до липня 1917 року…
1919 року Андрій повернувся до гірничого інституту, але продовжити студії не вдалося, оскільки в серпні його, як колишнього старшину російської армії, було мобілізовано до армії генерала Денікіна. В лютому 1920 року разом із денікінськими частинами Андрія інтернували в польські табори. Тут зійшовся з українськими полоненими.
Внаслідок військової конвенції Симона Петлюри з поляками Андрій Глувківський у липні 1920 року вступив до української армії. Разом із нею відбув останню військову кампанію літа — осені 1920 року.
У листопаді 1920 року знову опинився в польських таборах, у Стршалково. Перебував на обліку в 1-й Запорозькій артилерійській бригаді.
У таборі склав підручник для гарматників «Робота командира батареї на обсерваційному пункті і старшина батареї» (культурно-освітній відділ Запорозької дивізії, табір Стршалково). Здійснив «значну кількість виготовлених до друку перекладів по ріжним питанням артилерії». Був членом таборової студентської громади та лектором математики Українського народного університету. Переклав із німецької праці «Диференційний рахунок» та «Інтегральний рахунок».
