Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
— Так, Венцелю, я теж не можу собі уявити життя в нашому місті без вас. Я вже вам не раз казав, що ваш фах справді має чимало переваг. Коли ви вранці обійдете клієнтів, то стаєте мудріші за всіх, бо у вас перед очима побували шефи майже всіх великих фірм, ви знаєте, хто в якому гуморі, і кожен з них може вам позаздрити… це дуже цікаво.
— Таки правда, пане сенатор. А щодо вашого гумору, то дозволю собі зауважити… Пан сенатор нині начебто знову трохи блідий, га?
— Невже? В мене болить голова і, з усього видно, не швидко перестане. Бо здається, що сьогодні мені не буде коли вгору глянути.
— Мені теж так здається, пане сенатор. Велике свято передбачається, дуже велике. Ви тільки гляньте у вікно, пане сенатор. Скільки прапорів! А в гавані проти Рибальської пришвартовані «Вулленвевер» і «Фрідеріка Евердік» під усіма вимпелами…
— Ну, то швидше кінчаймо, Венцелю, не треба гаяти часу.
Сенатор сьогодні був не в конторському піджаку, а до світлих штанів відразу одяг чорний відкритий сурдут, з-під якого виглядав білий пікейний жилет. Гостей треба було сподіватися з самого ранку. Сенатор востаннє глянув у дзеркало на туалетному столику, ще раз дав Венцелеві провести гарячими щипцями по довгих кінчиках вусів і, зітхнувши, рушив до дверей. Починався скажений день… Хоч би він швидше минув! Чи вдасться йому бодай на хвилину лишитися самому, бодай на хвилину відпружити м’язи обличчя? Гості будуть сунути цілий день, і йому доведеться тактовно, з гідністю приймати сотню людей і для кожного підшукати відповідні слова, обережно й точно зважені: шанобливі, поважні, приязні, іронічні, жартівливі, поблажливі, сердечні… А з вечора аж до ночі — обід у чоловічому товаристві в Ратушній пивниці…
Сенатор сказав неправду, голова в нього не боліла. Він був тільки стомлений, знервований, швидко дратувався, І на нього знов налягла якась гнітюча туга… Навіщо він збрехав? Невже його поганому настроєві завжди має йти в парі ще й нечисте сумління? Навіщо? Навіщо?.. Але тепер нема часу думати про це.
Коли він зайшов до їдальні, до нього швидко підступила Герда. Вона також приготувалася приймати гостей. На ній була гладенька спідниця з шотландської матерії, біла блузка й тоненька шовкова накидка темно-червоного кольору, в тон її важких кіс. Вона всміхалася, блискаючи великими рівними зубами, ще білішими за її вродливе обличчя, і навіть її очі, близько посаджені загадкові карі очі, підведені тінями, сьогодні теж усміхалися.
— Я вже давно на ногах, з чого ти можеш зробити висновок, як палко я тебе вітаю.
— Отакої! Невже на тебе справили враження сто років?
— Величезне! А можливо, це просто святковий настрій… Який день! Ось хоча б це, — вона показала на стіл, накритий до сніданку і оздоблений квітками з садка. — Робота панни Юнгман… Але якщо ти думаєш, що можеш уже пити чай, то помиляєшся. В салоні на тебе чекає вся родина, і то з святковим подарунком, до якого я також трохи причетна… Слухай, Томасе, це, звичайно, тільки початок візитів, а їх буде більше, ніж треба. Перші я ще якось витримаю, але десь опівдні кину все, попереджаю тебе. Бо хоч барометр трохи знизився, небо й далі прикро блакитне. Правда, воно дуже гармоніює з прапорами… бо ж ціле місто в прапорах… але спека буде страшна. А тепер ходімо. Сніданок почекає. Треба було раніше встати. Доведеться перше хвилювання пережити на голодний шлунок…
У салоні на нього чекали мати, Христіан, Клотільда, Іда Юнгман, пані Перманедер і Ганно. Останні двоє не без натуги тримали в руках родинний подарунок — велику картину в рамі… Пані Елізабет, глибоко зворушена, обняла свого старшого сина.
— Любий синку, це чудова хвилина… чудова хвилина… — двічі проказала вона. — Ми повинні день і ніч серцем дякувати господові за всю його ласку…
Вона заплакала.
В її обіймах сенатор розчулився. Всередині в нього наче щось розтало й відпустило його. Губи йому затремтіли. Його пойняло легкодухе бажання припасти до материних грудей, заплющити очі і в ледь чутному запахові парфумів, що линув від м’якого шовку її сукні, забути про все на світі, нічого більше не бачити, нічого не казати… Вія поцілував матір, випростався й подав руку братові, що потиснув її з якоюсь чи то неуважною, чи збентеженою міною, як завжди в урочистих випадках. Клотільда протягло й тепло сказала кілька вітальних слів. Що ж до панни Юнгман, то вона лише глибоко вклонилася, перебираючи рукою срібний ланцюжок від годинника, що висів на її пласких грудях…
— Ходи сюди, Томе, — мовила тремтячим голосом пані Перманедер. — Нам з Ганно вже сили не стає, скоро впустимо.
Оскільки з кволого Ганно їй була не велика допомога, вона тримала картину майже сама і в своїй ревній натузі справляла враження фанатичної мучениці. Очі в неї були вологі, щоки палали, а кінчиком язика вона чи то розпачливо, чи то лукаво водила по верхній губі…
— Так, тепер іду до вас, — мовив сенатор. — Що це таке? Ану поставмо її, щоб було видно.
Він прихилив картину до стіни біля рояля і зупинився коло неї, оточений родиною.
У важкій, різьбленій рамі з горіхового дерева красувалися під склом портрети чотирьох власників фірми «Йоганн Будденброк», і під кожним золотими літерами написані були імена й відповідні дати. Портрет Йоганна Будденброка, засновника фірми, змальовано з давньої олійної картини; то був високий, поважний добродій з міцно стуленими вустами й суворим, рішучим поглядом над пишним жабо. Поряд з ним усміхалося широке, веселе обличчя Йоганна Будденброка, приятеля Жана-Жака Гофштеде. Консул Йоганн Будденброк з вольовим підборіддям, що впиралося у високі стоячі комірці, з широким зморщеним ротом і великим гачкуватим носом дивився на глядачів натхненним, фанатичним поглядом. Четвертий був сам Томас Будденброк, трохи молодшого віку, ніж тепер… Між портретами повився стилізований золотий колос, а внизу, теж золотом, виписані були дві важливі дати: 1768–1868. Вінчала все приповість, виведена високими готичними літерами, які наслідували письмо того, хто заповів її нащадкам: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати».
Сенатор, заклавши руки за спину, довго дивився на портрети.
— О так, — раптом мовив він не без іронії, — нема краще, як спокійний сон! — Тоді, звертаючись до родини, поважно, хоч, може, трохи хапливо, додав: — Щиро дякую вам, любі мої! Дуже гарний і мудрий подарунок!.. Як ви вважаєте, де ми його повісимо? В моєму кабінеті?
— Авжеж, Томе, в кабінеті над твоїм столом! — відповіла пані Перманедер і обняла брата; потім потягла його до еркера й показала надвір.
Під чистою просинню літнього неба на всіх будинках майоріли двоколірні прапори: вздовж усієї Рибальської, від Брайтештрасе аж до гавані, де, піднявши всі вимпели на честь господаря, стояли «Вулленвевер» і «Фрідеріка Евердік».
— І так усюди! — мовила пані Перманедер, і голос її затремтів. — Я вже виходила, Томасе, в місто. Навіть Гагенштреми вивісили прапор! Га, а що ж їм було робити? Я б їм вікна повибивала…
Сенатор засміявся, і Тоні потягла його назад до столу.
— Тут телеграми, Томе… звичайно, тільки перші, особисті, від родичів. Телеграми від клієнтів надходять до контори…
Вони розпечатали кілька телеграм: з Гамбурга, з Франкфурта, від пана Арнольдовна та його родини з Амстердама, від Юргена! Крегера з Вісмара… Раптом пані Перманедер спаленіла.
— Він по-своєму все-таки добра людина, — мовила вона й передала братові щойно розпечатану телеграму. На ній стояв підпис: Перманедер.
— Але час не жде, — мовив сенатор, клацнувши покришкою годинника. — Я хочу чаю. Може, й ви вип’єте задля товариства? Бо потім у домі стане, як на ярмарку…
Іда Юнгман дала Герді якийсь знак, і та затримала сенатора:
— Хвилинку, Томасе… Ти знаєш, що Ганно йде зараз на урок… А він хотів би прочитати тобі вірша… Ходи, Ганно. Уяви собі, що тут нікого немає. Не хвилюйся!
Малому Йоганнові доводилося навіть на канікулах, — бо в липні були літні канікули, — брати приватні уроки з арифметики, щоб не відставати з цього предмета від свого класу. Десь у передмісті святої Гертруди в душній кімнаті, де не вельми приємно пахло, на нього чекав учитель з рудою бородою і брудними нігтями, щоб втовкмачувати йому в голову злощасну таблицю множення. Але спершу Ганно мусив продекламувати татові вірша, якого він разом з Ідою старанно вивчив на своєму «балконі»…
