Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
У процесі конфронтації з’являлися різноманітні комбінації нового складу уряду. Зокрема, на Голову кабінету українські соціал-демократи пропонували М. Порша. С. Петлюра погоджувався, але говорив, що його «з Берліна не так легко дістати». І то, мабуть, була гірка правда. В той час лідери українства намагалися скоріше виїхати за межі Батьківщини, аніж повертатися у скрутну хвилину додому. Коли С. Петлюра запропонував кандидатуру Б. Мартоса, той почав відмовлятися на користь А. Степаненка. С. Петлюра рішуче заявив, що «Аркадій Степаненко добра людина, але він — наївний чоловік». Нарешті умовили очолити уряд Б. Мартоса, хоча в останній момент у С. Петлюри знайшлися сумніви і щодо нього 793.
В умовах браку випробуваних авторитетних кадрів (в котрий раз усі автори, перелічуючи поіменно найвидатніших провідників українства, з сумом констатують, що всі вони перебували в той час за кордоном) ледве вдалося дійти згоди щодо заміщення посад на ключові міністерства — практично всі кандидатури викликали серйозні заперечення 794.
Що ж до Директорії, то через відсутність відповідних сил її склад взагалі вирішили не чіпати.
С. Петлюра обіцяв погодити кандидатури до складу Ради Міністрів з галицькими лідерами, проте на їхню згоду так і не дочекався.
Тоді 9 квітня 1919 р. Директорія (власне — С. Петлюра і А. Макаренко; Ф. Швець, як вище зазначалося, поставив свій підпис згодом) затвердила неповний склад нового кабінету. Всі провідні посади в ньому обійняли представники УСДРП: Головою Ради Народних Міністрів і міністром фінансів став Б. Мартос, заступником Голови, міністром юстиції — А. Лівицький, міністром внутрішніх справ — І. Мазепа, міністром земельних справ — М. Ковалевський, виконуючим обов’язки міністра військових справ — Г. Сиротенко. Пізніше від українських есерів до складу уряду ввійшли ще три міністри, але головним чином на технічні посади (І. Лизанівський — керуючий міністерством преси, І. Паливода — керуючий міністерством пошт та телеграфів і Л. Шрамченко — міністр народного господарства) 795.
«Отже вийшло, що Рада Міністрів була петлюрівсько-есдеківською, — констатував М. Шаповал, — бо с-р Ковалевський не був кандидатом від партії, а инші есери заняли ролі технічних міністрів, не входячи в «політичний кабінет». Це було перше порушення умови 5 квітня» 796. Один з лідерів УПСР вважав такий склад уряду далеким від оптимального. Позначилось тут те, що есери не дуже охоче йшли на співпрацю в урядових установах. При Директорії було тільки два члени ЦК УПСР — І. Лизанівський та А. Степаненко, які представляли праве крило партії. Боротьбисти вели роботу в радянському підпіллі. Радикальні сили — М. Грушевський, М. Шаповал, М. Чечель, І. Шраг та інші — виїхали за кордон.
«Часто персональна участь с-рів правого крила в політиці Директорії і с-деків надавала назовні ніби характер коаліції двох партій, а в дійсности була політика Петлюри і с-деків, — зауважує М. Шаповал. — Після демісії кабінету Чеховського особисто я виїхав за кордон, цілком не поділяючи політики Директорії. Після виходу з неї Винниченка, з яким ми підняли другу революцію, я не вважав для себе можливим відмовлятися від програми соціяльної революції і тому не міг ставати до співпраці з Петлюрою, до якого довір’я ніколи не мав. Одначе і робити опозицію в тому хаосі не хотів, бо й так українська справа стояла зле. Перевтома так само вплинула тяжко на стан здоровля, і тому я 22 лютого виїхав через Галичину за кордон» 797.
Дійсно, ті можливості, що їх міг отримати уряд Б. Мартоса, підривалися розходженнями у поглядах на перспективи революції, які мали українські есери і українські соціал-демократи.
Українські есери (центральної течії) були ближчими до «незалежних» в УСДРП, орієнтувалися на радянську робітничо-селянську владу в Україні (погоджуючись на Трудові ради як на компроміс) і справді докладали зусиль до організації Трудових рад на Волині там, де поширювалася влада Директорії.
Проте великого впливу на роботу уряду члени УПСР не мали. Перед тут вели українські соціал-демократи з їхніми ідеалами «справжнього народоправства» (тобто парламентаризму), відновлення на місцях влади міських і земських самоврядувань (а не Трудових рад, яким вони ладні були надати лише контрольні функції), здійснення «демократичної земельної реформи» (щоб не образити великих землевласників), «допомоги фабрикам і заводам» (тобто їхнім власникам). Спираючись на С. Петлюру, представники УСДРП в уряді досить швидко визначили його тяжіння вправо.
«Одначе, — застерігає П. Христюк, — не вважаючи на такий архіпоміркований, явно буржуазно-демократичний напрям політики нового правительства, українська дрібна буржуазія повела з ним рішучу боротьбу. Член Директорії П. Андрієвський просто не визнавав цього правительства, гуртуючи коло себе в Галичині бувших остапенківських міністрів і взагалі всіх незадоволених отаманів, бувших вищих урядовців і безробітних тепер буржуазних політичних діячів. Командуючий Волинською групою республиканського війська «отаман» Оскілко (бувший народній вчитель, соц. — самостійник, хлопчина літ 25), окружений старими царськими генералами, так само не визнавав правительства, заявляючи, що в Рівному, як на фронті, він сам собі господар і ніякого правительства не потрібує. «Соціалісти»-самостійники (Мацюк, Макаренко й инші) та народні республіканці (Ол. Ковалевський, Архипенко), спіраючись на Оскілка і віддавшись під його опіку, повели між військом, усним словом і через свій орган, шалену агітацію як проти правительства, так і проти С. Петлюри. Коли правительство захотіло взяти дрібнобуржуазну пресу під цензуру, Оскілко заявив, що то його штабні фронтові органи, і він не допустить ніякої цензури їх з боку правительства. Дрібна буржуазія (і ті генерали, що оточували Оскілка) заплескала в долоні, вихваляючи «геройство» отамана» 798.
Так визрівав конфлікт. Основною його причиною було небажання правих українських політичних сил погодитися із закріпленням проводу соціалістичних (хоч би й поміркованих) партій, з перспективою переходу влади на місцях до трудових рад, на які вони не мали впливу.
Такою самою була й позиція уряду ЗУНР, особисто Є. Петрушевича. Оптимізму правим додавало й те, що під їхнім контролем перебувала найбільша військова група — Волинська (це, власне, була єдина опора УНР), якою командував соціаліст-самостійник Оскілко.
«Серед представників правих українських груп, що з’їхалися до Рівного, панувало незадоволення Петлюрою, — роз’яснює суть свого бачення ситуації І. Мазепа. — В противагу його заходам щодо реорганізації уряду самостійникисоціялісти провадили агітацію за передачу Петрушевичеві головування в Директорії, а отам. Оскілкові, своєму однодумцеві, що командував Північною групою, обов’язків головнокомандуючого українською армією. Як на мотиви цього указувалось на те, що, мовляв, Петлюра, як людина некомпетентна в військових справах, головним чином завинив невдачі на українському фронті. Рівненський фронт, казали вони, зберігся тільки тому, що Північною групою командував от. Оскілко, який, мовляв, не дуже прислухався до наказів головного командування, а робив так, як сам вважав за потрібне. Той факт, що з цілого українського фронту фактично залишився лише північний з групою от. Оскілка і що до Рівного переїхав цілий державний центр, надзвичайно запаморочив голову як самому Оскілкові, так і його однодумцям. Самостійники-соціялісти відверто займалися звеличуванням Оскілка, називаючи його «молодим українським орлом», на якого, мовляв, з подякою і надією дивиться ціла Україна і т. д.» 799.
