Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (лучшие книги .txt) 📗
– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав! – І знаючи тепер, кого вона просить – Батька – небо і Землю-матінку: – Повернути мені життя оце, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…
Катя гортанно застогнала. Глибоко, несамовито, страшно, вигнувшись хворобливою дугою і закидаючи назад голову й руки. Здригнулася, ніби її вдарили у груди, перекрутившись усім тілом, і опала, впустивши підборіддя.
– Це воно? – прохрипіла Дарина. – На тринадцять годин?
– Ні… – прохально прошелестіла Марійка, ледве ворушачи губами. Вона прохала про чудо! Адже перший раз уже був… І, опустивши голову, Марійка зі страхом заглянула в обличчя Каті.
Обличчя підвелось і поглянуло на неї з сильним, вимогливим, напруженим запитанням – неприємним, але живим! Абсолютно живим, що виключало будь-яку неприязнь!
– Катю… – розпливлася в слізно-щасливій усмішці Марійка. – Катю! Як ти почуває…
І тут Катя забилася в довгому істеричному сміхові, вирвавши руки з Марійчиних стривожених рук і зажмуривши безумні очі. Трохи розплющила їх і зареготала знову на їхні спантеличені, перевернуті фізіономії.
– Чорт! – несамовито крикнула вона.
– Що накашете, хашяйко? – Згусток темряви миттєво виринув із темного кута церкви.
– Лавка!
Чорт блискавично опустився на карачки, ввігнувши спину й підвівши послужливу задню точку. Продовжуючи сміятися, хапаючись за стіни, Катя насилу підвелася з кам’яної підлоги і з найприроднішим виглядом умостилася на волохату «лаву».
– Катю! – заговорила, нарешті, Дарина. – Ти вижила!!! Катрусю…
– Катя, Катя, Катруся, – глузливо пробурчала Катерина. – До чого ж вона гарна! Немовби зшита на мене, якраз по фігурі. – Катині руки самозакохано попливли від грудей, по боках і стегнах, мовби розгладжуючи довге шовкове плаття. – Горда, розумна, непокірна, гарна! Королева! Переможниця! – вела вона далі, чомусь уперто кажучи про себе в третій особі.
– Щось не так… – прошепотіла Чуб, присуваючись до Марійки. – Ти щось не так… Вона збожеволіла!
– Але з Васнецовим усе вийшло…
– З ким?
– Потім…
Але Катя почула їх.
– Так, – радісно погодилася вона. – Ваша Катя збожеволіла! Як тільки ти кинулася до неї під колеса. Ти, – обернулася Дображанська до Дарини, – перешкодила їй убити сліпу на рингу. Але нова жертва не змусила себе чекати. Такі, як вона, завжди ходять за два кроки від убивства, бо не можуть не перемагати – за всяку ціну! Сказати їй, що вона буде першою, дати спробувати справжню владу…
Хутряна лавка, що мовчала досі, вдоволено замекала, хитаючи кудлатою головою. І Катя поблажливо почухала чорного замазуру за вухом.
– Так, так, хороший хлопчику. Не заважай мамі…
– Це він! – розлютилася Чуб. – Він тобі нашептав! Через нього тебе мало не вбили! Він обдурив тебе!
– Хіба? – звела веселі брови Катя. – Хіба вона не стала першою? А хто ж тоді Я?!
Катя, із зовсім не властивим їй зазивним кокетуванням, повільно і нарочито провела язиком по верхній губі, грайливо надула губи, скоса подивилася на них пустотливо-тягучим, звабливим поглядом з-під приспущених повік і різко, як м’ячем, скинула оком на обведений кривавою калюжею іконостас за їхньою спиною.
І, спробувавши упіймати її погляд, дівчата раптом одночасно кинулися туди, оббігши страшну калюжу з двох боків.
– Це портрет дружини професора Прахова! Той самий?! – натхненно розширила очі Дарина, яка все ще не вірила власним очам. – Але це – не Катя! Це ж Килина! Тільки очі темні…
– Але це він! – скрикнула Марійка, вражена ще дужче. – Це ж Демон! Демон Врубеля! Тільки він – жінка! Врубель написав першого «Демона» з Прахової! Демона і Мадонну! Боже…
– Виходить, Килина була дружиною професора? – абсолютно збентежилася Чуб, витріщаючись на круглооке і носате обличчя жінки між двома здвоєними колонами, сплетеними мармуровим «гордієвим вузлом», і безуспішно силкуючись «розрубати» цей вузол.
– Так, я була його дружиною! Шкода, недовго, – почувся зневажливий голос Катерини.
– Уві сні?
Дарина здивовано повернулась і побачила, що та стоїть, відокремлена від них червоним килимом із власної крові, солодко потягуючись, як величезна й задоволена кішка.
– А як ти гадаєш, – зловтішно проспівала вона, – чому цій дівці снилися мої сни?
– Ти? – вжахнулася Марійка. – Ти?!
– Я, – посміхнулася Катя, що вже не була Катею.
– Килина! Але це неможливо! Ти померла!
– Смерті немає, – гордовито мовила померла.
– Так, звичайно, – блякло погодилася Ковальова. – Але як? Як?!
– Щойно зірвала його безглуздий оберіг…
– Як я не здогадалась! – охнула Чуб, до якої дійшла, врешті-решт, суть того, що діється. – Адже Беладонна казала: кіт слухається тільки Килину! Але це неможливо!
– Ні, ні, – затрясла головою Марійка. – Катя намагалася мені допомогти. Вдень вона була справжньою!
– Але не вночі, – спокійно пояснила їй не-Катя. – Не в безпам’ятті. І лише доти, поки була безневинною. Досить було їй убити…
– Два бичачі серця. Передозування! – жалібно хлипнула Дарина Чуб. – Це Бегемот! І книгу роздер він…
– …тому що там був твій портрет! – завершила за неї Марійка, вказуючи викривальним жестом у бік неможливого іконостасу.
– Ні, – посміхнулася їй не-Катя, – тому що там не було мого портрета!
– Сатанинська мадонна? – переконано припустила Ковальова і з її обличчя зрозуміла, що влучила в точку.
– Він знайшов її. Знайшов моє капище! І спробував мене зупинити. Але він завжди недооцінював людину. Бачить Бог, – солодко примружилася не-Катя, – як я люблю людей! Навіть вас. Тільки заради таких, як ви, я і працювала в цьому убогому «Центръ». Яке це щастя дивитись, як заради крихітної вигоди, малюсінької любові, випадкової похоті ви миттєво відкидаєте все це християнське лушпиння і стаєте такими, якими вас створила Мати! Він ніколи, ніколи не змінить вас! Скільки б він вам не брехав… – з викликом повідомила вона круглій стелі.
– Ти кажеш про Мира? – тихо спитала Марійка. – Ти дала йому ключ од церкви? Один із наших ключів.
– Він хотів отримати скарб, – із задоволенням уточнила жінка. – І він отримав би його в обмін на те, що хотіла я. Двох сліпих…
– Ти брешеш! Ти обдурила його!
– Невже? – беззлобно посміхнулася та. – А хіба ви не отримали все, за чим прийшли до мене? І ти, і ти, і вона… – Не-Катя легко ткнула себе пальцем у Катині груди. – Хіба вона не позбулася конкурентів? І хіба не полюбив тебе той, кого любила ти? І чи не ти присушила свого друга, а разом із ним і хлопця «цієї падлюки»? І хіба вона не «облізла»?! – Килина самозабутньо розсміялася Дарині в обличчя Катиними губами. – Ви отримали все, про що мріяли! – підвела безперечний підсумок вона. – І чесно заплатили по рахунках. І він заплатив. І його послідовники, що всупереч його наказу вирішили закінчити обряд і вбити мене, заплатять за це теж! Але перед тим вони отримають те, за що внесли плату!
– Усе. Найстрашніше позаду, – смугастий Олег заговорив першим.
У його словах було боязке полегшення. І Кока зрозумів, що той має на увазі не стільки залишену за плечима «найстрашнішу» ділянку підземелля, скільки смерті – смерті, страшні й отупляючі. І найстрашнішу – останню!
– А вона була гарна, еге ж? – натужно сказав Олег.
– Так, гарна, – похмуро процідив крізь зуби Кока. – Навіть жаль… І часу трахнути не було, – непідробно жалкуючи, видихнув він. – Така баба пропала…
– А ту, першу, не шкода?
– Та ну, вона дурка була, – відмахнувся той. – Вищала, погрожувала, що її тато нас знайде. Пам’ятаєш? От дурка!
– А ти віриш, віриш, що тепер… – Смугастий скривив невдоволені губи. – В цей скарб, коротше? – видушив він.
– Не знаю. А ти?
– І я не знаю, – невдоволено буркнув Олег.
– Але Мир вірив, – сказав Кока. – Серйозно вірив. І що його раптом понесло? Адже стіна вже тріснула!
– Це він так сказав.
– Зараз самі помацаємо! Онде!
