Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор (читать полную версию книги .TXT) 📗

Перший, на кого падало світло, був пишно вбраний вельможа. Його розкішний одяг, що складався з коротеньких широких штанів, пунцового, в срібну смужку напівкамзола та вимережаного чорними візерунками й гаптованого золотом плаща, мінився, й здавалось, що кожна його складка випромінює світло. На грудях у нього красувався гаптований барвистим шовком герб: при вершині кута, утворюваного двома перехресними смугами, біжить лань. З правого боку щита була лаврова гілка, з лівого — оленячий ріг. На поясі висів коштовний кинджал, позолочене руків'я якого, вирізьблене у формі нашоломника, закінчувалося графською короною. Обличчя він мав неприємне, зле, голова — гордовито піднесена, вираз очей зарозумілий. З першого погляду це обличчя здавалося бундючним, з другого — хитрим.

Тримаючи в руках довгий пергамент, він стояв з непокритою головою за кріслом, у якому, незграбно зігнувшись, поклавши ногу на ногу й спираючись ліктем на стіл, сидів бідненько вбраний чоловік. Уявіть собі в розкішному, оббитому іспанською шкірою кріслі вузлуваті коліна, худорляві стегна, обтягнені простим, чорним шерстяним трико, тулуб у фланелевому камзолі, отороченому облізлим хутром, і до всього цього старий заяложений капелюх із щонайгіршого чорного сукна, облямований шнуром і оздоблений якимись свинцевими фігурками. Додайте брудну ярмулку, під якою майже зовсім ховалося волосся, і це буде все, що можна було розгледіти в скоцюрбленій у кріслі фігурі. Голова цього чоловіка так низько схилилась на груди, що все обличчя тонуло в тіні й виднівся лише кінчик довгого носа, на який падав промінь світла. Худі, зморшкуваті руки свідчили про те, що сидить старий. Це був Людовік XI.

Трохи віддалік, за їхніми плечима, стиха розмовляючи, стояло двоє одягнених у вбрання фламандського крою чоловіків. Обидва вони були добре освітлені, і той, хто був присутній на виставі Гренгуарової містерії, легко впізнав би в них двох фламандських послів: проникливого гентського пенсіонарія Гійома Ріма й популярного в народі панчішника Жака Коп-пеноля. Читач пригадує, що обидва вони були причетні до таємної політики Людовіка XI.

Нарешті, в глибині кімнати, біля дверей, нерухомо, мов статуя, стояв у темряві дужий, кремезний чоловік у панцирі й каптані з вигаптуваним гербом. Його квадратне обличчя, банькаті очі, величезний рот, широкі пасма пригладженого волосся, в якому зовсім ховалися вуха, й низьке чоло нагадували одночасно і пса, і тигра.

В усіх, крім короля, голови були непокриті.

Вельможа читав королю щось подібне до довжелезного рахунку, який його величність слухав, здавалося, дуже уважно. Фламандці перешіптувалися.

— Істинний хрест! — бурмотів Коппеноль. — Я стомився стояти, невже тут немає стільця?

Рім, стримано посміхаючись, відповів заперечливим рухом.

— Істинний хрест! — знову заговорив Коппеноль, дуже пригнічений тим, що весь час доводиться притишувати голос. — Мені так і кортить сісти на підлогу, підібгавши під себе ноги, як це роблять за своїм звичаєм усі панчішники і як це я роблю у своїй крамниці.

— Крий вас боже, метре Жак!

— Та що ж це, метре Гійом? Виходить, тут дозволяється тільки стояти на ногах?

— Або на колінах, — відповів Рім.

У цю хвилину почувся голос короля. Вони замовкли.

— П'ятдесят сольдів на лівреї нашим слугам, дванадцять ліврів на плащі наших королівських писарів. Так, так, розсипайте золото бочками! Ви збожеволіли, Олів'є.

Кажучи це, старий підвів голову. На шиї в нього заблищали золоті раковинки ланцюжка ордена святого Михаїла. Світло осяяло худий, понурий профіль. Старий видер з рук вельможі пергамент.

— Ви мене розоряєте! — вигукнув він, перебігаючи запалими очима по рахунку. — Для чого все це? Навіщо нам здалася при дворі така розкіш? Двом капеланам по десять ліврів щомісяця кожному, по сто соль дів паламареві! Дев'яносто ліврів на рік камердинерові! Чотирьом кухарям по сто двадцять ліврів на рік! Наглядач за робітниками, городник, помічник кухаря, ще один кухар, зброяр, два писарчуки — кожному з них по десять ліврів на місяць. Двоє кухарчуків — по вісім ліврів. Розсильний, пиріжник, пекар, два возії — по шістдесят ліврів на рік кожному, старший коваль — сто двадцять ліврів. Скарбникові — тисяча двісті ліврів, а контролерові — п'ятсот! Ні, це безумство! Утримання наших слуг розоряє Францію! Усі багатства Лувру розплавляться на вогні такого марнотратства. Нам доведеться продати увесь наш посуд. І наступного року, якщо з ласки господа бога й пречистої діви (тут він скинув капелюх) ми ще будемо живі, нам доведеться пити ліки з олов'яного кухля.

Кажучи це, він кинув погляд на срібний келих, що виблискував на столі. Відкашлявшись, він провадив далі:

— Метре Олів'є, правителі, поставлені на чолі великих володінь, наприклад королі та імператори, не повинні допускати розкошів при своїх дворах, бо звідси цей вогонь перекидається на всю країну. Отже, метре Олів'є, запам'ятай це раз назавжди! Наші витрати зростають щорічно. Це нам не подобається. Як же це так? Клянуся Великоднем! До сімдесят дев'ятого року вони не перевищували тридцяти шести тисяч ліврів, у вісімдесятому році вони досягли сорока трьох тисяч шестисот дев'ятнадцяти ліврів — я добре пам'ятаю цю цифру. У вісімдесят першому році — шістдесяти шести тисяч шестисот вісімдесяти ліврів, а цього року — клянуся душею! — вони дійдуть до вісімдесяти тисяч! За чотири роки вони зросли вдвоє! Це жахливо!

Він замовк, важко дихаючи, потім із запалом проказав:

— Навколо себе я бачу тільки людей, що жиріють за рахунок моєї худини! Ви висмоктуєте екю з усіх пор мого тіла.

Усі мовчали. Це був один з тих приступів гніву, який слід було переждати. Він заговорив знову:

— Це нагадує нам те послання латинською мовою, з яким феодали Франції надумали звернутися до нас, прохаючи, щоб ми знову поклали на них так званий «тягар» почесної придворної служби! Це справді тягар! Тягар, від якого хребет тріщить! Ви, панове мої, запевняєте, що ми не справжній король, бо королюємо dapifero nullo, buticulario nullo [171], а ми вам ось покажемо, клянуся Великоднем, король ми чи ні!

Тут він посміхнувся, свідомий своєї могутності; це пом'якшило його роздратування, і він звернувся до фламандців:

— Чи бачите, куме Гійом? Усі ці панове кравчі, головні виночерпії, головні камергери та дворецькі не варті останнього слуги. Запам'ятайте це, куме Коппеноль, з них нема ніякої користі. Вони без будь-якої потреби стовбичать біля короля, як чотири статуї євангелістів, що оточують циферблат великого палацового годинника, щойно відновленого Філіппом де Бріллем, вони вкриті позолотою, але годин вони не показують, і годинникова стрілка може обійтися без них.

Він на хвилину замислився і потім, похитуючи сивою головою, додав:

— Хо-хо! Клянуся пресвятою дівою, я не Філіпп Брілль і не золотитиму знатних васалів. Далі, Олів'є!

Чоловік, якого він назвав цим ім'ям, узяв у нього з рук зошита і почав читати вголос:

— «Адамові Тенону, що перебуває при хранителеві печаток паризького превотства, за срібло, роботу й карбування згаданих печаток, які довелося зробити заново, бо колишні, через свою ветхість і зношеність, стали непридатними до вжитку, — дванадцять паризьких ліврів.

Гійомові Фреру — чотири ліври чотири паризьких сольди за його працю та витрати на прохарчування й утримання голубів на двох голубниках палацу Турнель протягом січня, лютого та березня місяців цього року. На це саме він витратив сім мірок ячменю.

Францисканському монахові за те, що сповідав злочинця, — чотири паризьких сольди».

Король слухав мовчки. Іноді він покашлював. Тоді він підносив келих до губів і, скривившись, відпивав ковток.

— «Торік за розпорядженням суду було зроблено під звуки сурм на перехрестях Парижа п'ятдесят шість оповіщень. Рахунок підлягає оплаті.

На розшуки й розкопки, проведені як у самому Парижі, так і в інших місцевостях, з метою розшукати скарби, які, за чутками, було там закопано, хоч нічого й не знайдено, — сорок п'ять паризьких ліврів».