Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (книги бесплатно txt) 📗
Хтось запротестував, мовляв, пан студент поїде вчитися за кордон (в ті часи наші ще бойкотували польські університети), отже, вийде тільки розлад в роботі. Север і собі заперечив. Не почуває себе в силі очолювати таку відповідальну роботу, але працюватиме й надалі, бо виїздити нікуди не збирається. В результаті його обрали головою організаційної комісії. Після засідання радник затримав його:
— Чому не збираєтесь вчитись? Що це означає? Ви знаєте, ще трохи — і в нас на пальцях можна буде полічити людей з вищою освітою.
На щирість відповів щирістю. Коли говорити про навчання, то він волів би вивчати тільки медицину. До Львова не поїде, бо цього не дозволяє йому почуття національної честі, а на навчання за кордоном у нього нема грошей.
— А інші виїздять з голими руками і дають собі якось раду.
— Я не належу до таких заповзятливих. Потім до науки я ставлюсь з повагою. Коли б уже потрапив до університету, то не існувало б для мене нічого іншого поза наукою.
— Коли так, — сказав старий Задорожний сердечно, — їдь, а я тобі допоможу.
Така відповідь дослівно спантеличила його. Не знав першої хвилини, як її розуміти. Дякувати за ласку, образитись за милостиню, сприйняти це як панську химеру і обернути все в жарт? Розгубився зовсім. Чи думав уже тоді стати зятем Задорожного? Навіть здригнувся. Бог свідком, що ні. Кінець кінцем вона поводилась з ним, немов княжна з своїм лакеєм.
Як же мені прикро чути такі слова! Де ж почуття гордості в цієї людини?
Север продовжує. Була завжди така елегантна. Така акуратна. Ніби не з нашого, українського середовища. Ледве зволила познайомитись з ним. Була тоді ще дуже молода, а проте відштовхувала своєю напускною повагою. Перебиваю:
— Що, по-твоєму, українці, як правило, неотеси?
Не збентежився навіть.
— Я хотів сказати, що українці щиріші в поведінці. Ти мене не зрозуміла.
Можливо. Чи Задорожний розраховував уже тоді на нього, як на свого майбутнього зятя? Відкидає цю думку рішуче. Надто добре знає того чоловіка, щоб допускати таку гадку. Просто старому Задорожному забагнулося зробити великодушний вчинок.
Вступний термін уже минув, але Северові пощастило якось, теж почасти з протекції, бо мав у Відні якогось знайомого прелата, вступити до університету.
— А гроші? Як було з грішми? Була якась умова між вами? Я не розумію, як це робиться… Це такі неприємні справи… Як ти їх полагоджував?
Бачу, як Север червоніє від внутрішньої спазми.
Задорожний позичив йому на дорогу п'ятсот злотих. Я повинна розуміти: він був майже його вчитель. Силою факту, вся ініціатива була в руках Задорожного. Що мав Север діяти, коли Задорожний вручив йому п'ятсот злотих («Вручив?» — «Так, вручив») і додав при тому:
— Ці гроші я тобі позичаю, хлопче. Від кожного іншого взяв би письмове зобов'язання, тобі вірю на слово. Як станеш на свої ноги, віддаси мені.
Северові тільки залишилось схилити голову і сердечно подякувати.
Задорожний поставився дуже тактовно. Тому зовсім не походило на акт милосердя, а вийшло як звичайна приятельська послуга.
Через місяць, уже до Відня, прийшло на його адресу двісті злотих від Задорожного. Коли приїздив на канікули, проводив літо разом з ними.
— Ти нічого не помітив? Не розумів, до чого воно йде? — запитую, вже зла на його короткозорість.
— Нічого. Їх ставлення до мене було таким, як і колись. Стало, може, тільки сердечнішим. Коли б я помітив чи хоч допустив думку, що вони, висловлюючись вульгарно, хочуть мене ловити або купити, то невже ж, гадаєш, я не зумів би поставитись до цієї справи як людина честі?
— А та ціла панна Емілія (Чого я така злісна? Що має означати дурне «та ціла панна»?) теж не змінила свого відношення до тебе? Надалі поводила себе, як княжна?
Север замислився, і в тій хвилині я простила йому всі його гріхи. Таким безвинним, таким хлопчакуватим здавався він мені у своєму намаганні бути абсолютно правдивим.
— Ні, вона, бач, змінилась, але не спеціально щодо мене. Ні… ні… вона загалом змінилась у своєму відношенні до людей. Стала доступнішою… товариською…
— Скільки вона може мати тепер років? — вихопилась я з нетактовним запитанням.
— Не знаю точно. Не менш як тридцять, але й не більше як тридцять два…
— І що далі?
Дивиться на мене, ніби чекає, що б йому відповіла.
— Далі… Що ж далі? Я і сам добре не розумію того, що потім сталось. Ти повинна мені вірити, що кажу абсолютну правду, але я дійсно не розумію, як дійшло до такого стану… Ніколи, ну, дослівно, ніколи не було в мене з нею якогось натяку на флірт, якихось залицянь чи хоч найневиннішої гри… або якогось кокетування з її боку. Я не запобігав спеціальної ласки в неї, не старався чимось особливим залучити її чи звернути увагу на себе. Так само і вона не робила жодних зусиль, принаймні таке моє спостереження, аби здобути симпатію в мене. Були між нами гарні, не дуже теплі, не дуже холодні товариські взаємини. Навіть сторонні люди помічали, що моїм приятелем є батько і він, а не дочка, є причиною моєї присутності в домі Задорожних.
Минулого року, точніше літа, коли я перейшов до вас і одержав ту практику в шпиталі, то позбирав усі записки, всі розписки, які видавав сам про себе, й обрахував, скільки я, власне, винен своєму добродієві.
Я саркастично:
— Добродієві?
Север смутно:
— Так, добродієві. Чи тобі легше мене невдячним бачити? Сума, що вийшла з того обчислення, перестрашила мене: дванадцять тисяч тридцять злотих.
Цифра ця паралізує мене. Дивлюсь на нього дурними, телячими очима, з розтуленим ротом. Дванадцять тисяч злотих!
Ось де справжня могила нашого кохання, наших мрій, його і мого майбутнього. «Його майбутнього?» — щось сичить у мені. Майбутнє тільки починається для нього. Прошу, може продовжувати.
— Кажи, я слухаю. Я тебе весь час слухаю, не звертай уваги на мене.
— Відразу подумав, що потрібно найменше десять років працювати, аби сплатити цю суму. Наприкінці жовтня (нотую в пам'яті: вже після того, як ми прийшли до порозуміння) поїхав до Львова, щоб остаточно розрахуватися з Задорожним. Власне, хотів дізнатись: згодяться одержувати борг внесками чи зачекають, поки сплачу їм чи Емілії суму повністю.
Трошки неприємно стало, що вони так зраділи цій звістці.
Я розмовляв з Задорожним в його кабінеті, але він, як тільки дізнався, що я прийшов до нього в справі свого боргу, наробив радісного шуму, покликав дружину, Мілю. Мені стало навіть соромно. Радість їх була шляхетнішого походження. Їм зовсім не йшлося про гроші…
— Припустімо, — буркнула я.
— Для них не було найважливішим навіть те, що я додержав слова. Вони просто раділи, що я нарешті став на власні ноги і стою вже так міцно, що можу навіть говорити про розрахунок. Мені здається, насамперед їм було дуже приємно бачити мене готового.
— Особливо знаючи, що саме їм маєш завдячувати ту свою завершеність позиції.
Подивився з докором:
— Чого ти злостишся, мишко? Само собою, що і цей фактор відігравав роль. Задорожні, не відмовляючись від рахунків, затіяли передусім, з нагоди мого повернення, малу сімейну вечірку.
— А Емілія?
— Поздоровила, як і батьки, півжартома-півсерйозно. Жартом теж натякнула, що коли поїду за кордон, на якийсь лікарський з'їзд, щоб не забув її взяти з собою. Сміючись, обіцяв я їй обов'язково вволити її прохання. Настрій був винятково милий. Незвичайність страв на столі і сила напоїв тільки піднесли наш настрій. Потім, не пригадую вже хто, здається, пані Задорожна, сказала жартівливо: «Тепер, пане Севере, до щастя потрібно вам ще дружину». — «Справді, — додав радник, — ти повинен би вже оженитись, хлопче».
— А ти що на це? Для мене ясно, що Задорожний чекав: ти поквапишся і попросиш руку його доні…
Север розгублено потер долонею чоло:
— Чорт знає, чекав чи не чекав. Ти ж знаєш, який з мене роззява…
— І що далі? — моя цікавість поволеньки знову перетворюється на пекучий біль.
