Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Здавайся, паша!
Капудан–паша люто глипнув на поляка і вихопив з–за пояса пістоль.
— Мартине, стережись! — гукнув Арсен.
Та було пізно. Прогримів постріл: Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.
— Ах, пся крев!.. — Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на палубу…
Арсен, побачивши, що крізь пальці товариша сочиться кров, підхопив його за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.
— Браття, кінчайте їх! — гукнув до козаків. — Але пашу візьміть живцем!
— Друже, облиш… То єсть смерть моя, — простогнав пан Мартин. — Ах, пся крев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!
Арсен відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати капудана–пашу в полон! Помститися за пана Мартина!
Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Капудан–паша стояв під стіною надбудови, схрестивши на грудях руки. По його темних щоках котилися сльози…
Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.
Арсен підняв шаблю:
— Старий пес! Нема тобі пощади!
Козаки перехопили його:
— Опам’ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти живцем!.. Та й беззбройний він
Арсен понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:
— Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! — Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. — Негідник!
Той люто блиснув очима:
— Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся! — Він не впізнав колишнього пайзена.
Арсен скреготнув зубами і відійшов убік.
Бій затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців і поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.
…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла по Бугу до Дніпра.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво–срібних верболозів.
Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
— Мати Божа, Царице Небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука — шаблю держала, ноги — по землі ходили, очі — на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко–поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хаші–нетриша, де Марище бродить, де смерть колобродить, — тьху, згинь, пропади, цур тобі й пек!
Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер беззубого заслиненого рота.
Поки він говорив, Метелиця зневажливо дивився на свого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:
— Твої небилиці — дурниці! Ось дай–но я його полікую! По–своєму!
Він дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху — розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину:
— На, сину, випий половину! — І підвів пораненого.
Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м’яку подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на рану і туго перев’язав чистою ганчіркою.
— Ось так! Відпочивай тепера!
Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув:
— Ну, за твоє здоров’я, козаче!
Підніс ріг до рота, та несподівано почув покашлювання Арсена, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога у воду. Бо знав старий, що в поході за горілку одна кара — смерть!
— Кгм, кгм! — крякнув, витираючи долонею сухі вуса.
Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи сивуватої рідини, смачно облизався.
Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря:
— Арсене, друже… поховай мене на такій високій горі… жеби було видно мі всеньке Поділля… і ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… — Він говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. — А коли доведеться бути… на Лемківщині, то заїдь на мій хутір Круглик… відшукай пані Ванду… Скажи, же я їй… усе прощаю,.. Навіть зраду… Навіть перелюбство з гетьманом… Прощаю… як Бога кохам!..
Арсен відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався… І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все–таки, не важаючи ні на що, кохав… Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по–дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але з тієї шляхти, яку в народі звуть голопузою і яка нічого, крім гонору, не має. Тому ти не цурався простого народу і стояв ближче до нього, ніж до шляхетних магнатів, які гордували тобою і використовували, як хлопчика–козачка, на побігеньках… Ех, пане Мартине, пане Мартине!»
А вголос сказав:
— Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти… Ось допливемо вночі до Січі — візьму коней і помчу з тобою в Дубову Балку… А там Якуб і дідусь Онопрій зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. І хвицатимеш ти, як жеребець копитами… Житимеш — не тужитимеш! До ста літ!
На блідому, покритому холодним потом обличчі Спихальського промайнула слабка усмішка.
— Добрий ти, Арсене, хлопак… Мам тебе за брата!
Він заплющив очі і, знесилений, затих.
ЧИГИРИН
1
Йшов третій тиждень облоги Чигирина. Московські і українські війська, переправившись біля Бужина на правий берег Дніпра, в рішучому бою відкинули турків і татар за Тясмин, захопили Московський міст і встановили зв’язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вісім гармат, вози з порохом, табуни скоту і коней, незважаючи на те, що у витолочених бур’янах лишилися лежати сотні воїнів падишаха, великий візир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у відчай і не повторити торішньої помилки Ібрагім–паші — без генеральної битви знятися з позицій і тікати.
Коли «оборонці ісламу» зупинилися на укріпленому правому березі Тясмину, а уруси, як доносили вивідачі, не проявили наміру форсувати річку і з ходу напасти на них, Кара–Мустафа наказав усім пашам зібратися на військову раду.
Велике розкішне шатро візира ледве вмістило всіх найвищих військових вождів.
Кара–Мустафа сидів похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Паші мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Блідий, мовчазний, з погаслим поглядом нерухомих очей прищулився в кутку Юрій Хмельницький. Тільки гоноровитий і хитрий хан Мюрад–Гірей тримався незалежно, даючи всім відчути, що за його спиною — п’ятдесят тисяч вершників.
Але візир заговорив у незвичному для себе тоні — тихо, без роздратування.
— Доблесні воїни падишаха, Аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижі степи сарматські, мало ненависті в своїх серцях до невірних, мало мужності і гарячого бажання прославити велику державу османів, сонцеликого падишаха і себе… Ось уже наступає четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого міста! А вчора і сьогодні змушені були показати хребет воїнам гетьмана Самойловича і Ромодана–паші… Ганьба нам!.. І я хочу запитати вас, прославлені полководці, — і тебе, Ахмет, паша єгипетський, і тебе, Суваш, паша константинопольський, і тебе, Кур–паша, і тебе, Чурум–паша, і всіх вас, воїнів, у доблесті яких я ніколи не сумнівався, — чому ми, маючи більше війська, ніж є в урусів, змушені сьогодні ганебно тікати з поля бою? Ну?
