Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
Позаду неї стояли кардинали. Вони теж із німим благоговінням дивилися вгору. Дехто склав долоні в молитві. Більшість були приголомшені і немов заціпеніли. Дехто плакав. Секунди минали.
По всьому світу в будинках, барах, на підприємствах, в аеропортах, лікарнях люди затамували подих і думали про одне. Чоловіки й жінки взялися за руки. Батьки притиснули до себе дітей. Здавалося, час застиг. Душі всіх людей разом завмерли.
Тоді в соборі Святого Петра безжально задзвонили дзвони.
Вітторія більше не стримувала сліз.
Тоді… весь світ побачив… як час сплив.
Мертва тиша, що повисла над майданом, була найстрашнішою.
Високо в небі над Ватиканом з’явилася крихітна цятка світла. На коротку мить народилось нове небесне тіло… Такого чистого й білого світла ще ніхто ніколи не бачив.-
А тоді це сталося.
Спалах. Цятка почала ширитись і перетворилася на сліпучо-білу кулю. Куля з неймовірною швидкою розросталася навсібіч, поглинаючи темряву, і водночас яскравішала, неначе диявольський вогонь, готовий пожерти ціле небо. Набираючи швидкості, вона мчала вниз, до людей.
Засліплені люди разом зойкнули. У різкому білому світлі чітко було видно їхні перелякані обличчя. Усі прикривали очі руками й кричали від страху.
Але потім сталося неймовірне. Світло, що нестримно мчало в усіх напрямках, раптом, немов скорившись Божій волі, зупи нилося. Вибух неначе утримувався у велетенській скляній сфері Відскочивши від невидимої перешкоди, хвилі світла повернули назад. Сяйво стало ще разючішим. Здавалося, вогняна куля до сягла якогось наперед визначеного діаметра й завмерла. Якусі. мить над Римом сяяло нове світило правильної сферичної форми Ніч перетворилася на день.
А тоді це світило вибухнуло.
Земля під ногами затрусилася — з неба, як грім, ударила вибухова хвиля. Вона накотилася на людей, неначе гнів Божий. Граніт, на якому стояв Ватикан, здригнувся; одним перехопило подих, інші попадали. Колонада довкола майдану затремтіла. Тоді раптом повіяв гарячий вітер. Зловісно виючи, він гуляв майданом, свистів між колонами і вдарявся об стіни. Над головами кружляли хмари пилу. Люди, налякані цим Армагеддоном, боязко тулилися одне до одного.
А тоді сліпуча сфера швидко почала стискатися й знову перетворилась на таку саму крихітну цятку світла, з якої раніше з’явилася.
124
Такої тиші ще не бувало.
Люди на майдані Святого Петра одне за одним відводили погляди від стемнілого неба й опускали голови. Кожен по-своєму переживав диво, свідком якого щойно став. Промені прожекторів теж опустилися до землі, немов уклоняючись темряві, що огорнула їх знову. Здавалося, цієї миті весь світ одночасно схилив голову.
Кардинал Мортаті став на коліна, щоб помолитися. Інші кардинали зробили те саме. Швейцарські гвардійці мовчки опустили свої довгі мечі. Ніхто не вимовив ані слова. Ніхто не рухався. Усіх переповнювали почуття. Сум. Страх. Подив. Віра. І поклоніння перед новою потужною силою, яка щойно явилась їм у всій своїй величі.
Вітторія Ветра, тремтячи, стояла біля підніжжя сходів собору Святого Петра. Вона заплющила очі. Попри сум’яття, що охопило її душу, у свідомості, немов звук далекого дзвону, вперто звучало одне-єдине слово. Чисте. Жорстоке. Вона гнала його геть, а воно лунало знову і знову. Біль був занадто сильний. Вона намагалась відволіктися тим, що займало в цю мить інших… приголомшлива потужність антиматерії… порятунок Ватикану… камерарій… неймовірна відвага… чудеса… самопожертва. Але слово не йшло з голови… воно пробивалось крізь хаос думок і почуттів, сповнюючи серце безмежною самотністю.
Роберт.
Він прийшов по неї в замок Святого Янгола.
Він її врятував.
І тепер він загинув від її творіння.
Кардинал Мортаті молився і розмірковував, чи й він колись так само, як камерарій, почує голос Бога. Чи для того, щоб пережити чудо, неодмінно треба самому вірити в чудеса? Мортаті був сучасною людиною, що сповідувала давню віру. Чудеса ніколи не мали для нього великого значення. Звичайно, його релігія твердила про чудеса… про долоні, що кривавлять… про воскресіння з мертвих… про відбитки на плащаницях… Однак раціональний розум Мортаті завжди вважав ці розповіді міфами. Вони — просто вияв найбільшої людської слабкості — потреби мати докази. Чудеса — це лише легенди, за які ми так уперто чіпляємося, бо дуже хочемо, щоб вони були правдою.
Але…
Невже я настільки сучасний, що не здатний повірити в тс, що бачили мої очі? Це ж було чудо, хіба не так? Так! Господі, шепнув камерарію на вухо кілька слів і врятував цю церкву, Чому в це так важко повірити? Що можна було б подумати про Бога, якби Він не зробив нічого? Що Всевишньому байдужо' Що Він був безсилий відвернути це лихо? Чудо було єдиною мож ливою реакцією!
Стоячи на колінах, Мортаті молився за душу камерарія. Він дякував молодому священику за те, що той, попри свої молоді літа, зумів відкрити йому, старцю, очі на дива, які може твори'і п беззастережна віра.
Треба сказати, Мортаті і не підозрював, якого величезної u випробування от-от доведеться зазнати його вірі…
Майданом Святого Петра спочатку прокотився тихий гомін. Гомін погучнішав і за мить переріс на гучне ревіння. Увесь натовп в один голос заволав:
— Дивіться! Дивіться!
Мортаті розплющив очі й подивився на людей. Усі показували кудись позад нього, у напрямку собору Святого Петра. Обличчя сполотніли. Хтось упав на коліна. Хтось зомлів. Хтось нестримно заридав.
— Дивіться! Дивіться!
Збентежений Мортаті подивився туди, куди показували тисячі рук. А вони показували на найвищий рівень базиліки — терасу на даху, звідки на майдан дивляться величезні статуї Ісуса й апостолів.
Там, праворуч від Ісуса, простягнувши руки до світу… стояв камерарій Карло Вентреска.
125
Роберт Ленґдон уже не падав.
Не було більше панічного страху. Ні болю. Ані навіть свисту вітру. Чувся тільки тихий плескіт води, ніби він мирно спить десь на пляжі.
Десь у глибині свідомості Ленґдон відчував, що це смерть, і радів їй. Він дозволив цьому дивному заціпенінню опанувати його повністю. Нехай воно несе його куди завгодно. Біль і страх притупилися, і він не бажав їхнього повернення нізащо на світі. Останнє, що він пам’ятав, можна було уявити хіба що в пеклі.
Забери мене. Прошу…
Але хлюпотіння води, що заколисувало його й навіювало спокій, водночас повертало до дійсності. Воно намагалося пробудити його від забуття. Ні! Я хочу залишитися тут! Він не бажав прокидатися. Відчував, що на кордонах його блаженства збираються демони, які от-от порушать його спокій. У свідомості закружляли якісь невиразні образи. Почулися крики. Завив вітер. Будь ласка, не треба! Чим більше він опирався, тим ближче підступали демони.
А тоді він різко повернувся до життя…
Гелікоптер піднімався вище й вище. Він опинився у пастці. Вогні Рима за відчиненими дверима кабіни віддалялися з кожною се кундою. Інстинкт самозбереження казав йому викинути антима терію просто зараз. Ленґдон знав, що півмилі контейнер проле тить менше ніж за двадцять секунд. Але він падатиме на місто з людьми.
Вище! Вище!
Цікаво, на яку висоту вони вже піднялися, думав Ленґдон. Він знав, що невеличкі літаки з пропелером літають на висоті при близно чотири милі. Цей гелікоптер мусив уже піднятися на знач ну частку цієї відстані. На дві милі? Три? Шанс іще залишався, Якщо точно розрахувати час, то контейнер вибухне на півшляху до землі і водночас на безпечній відстані від гелікоптера. Ленґдон подивився вниз, на величезне місто під ними.
— А якщо ви розрахуєте неправильно? — несподівано запитам камерарій.
Ленґдон був вражений. Камерарій навіть не дивився на нього Очевидно, він прочитав його думки з туманного відображеним у вітровому склі. Дивно, але камерарій вже не вів гелікоптер. Він навіть відпустив важіль керування двигуном. Здавалося, машин.і тепер летить на автопілоті, запрограмована на підйом. Камерарій тим часом підняв руку до стелі кабіни й витягнув з-за оболонки кабелю якийсь ключ.
