Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, — так сам він оповідав, — ходив потім сам як прибитий. Він завжди розповідав у дуже вишуканому тоні, що не міг уже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам, бувало, від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бувало, з казарми, ось він нас і розважає. «Ось так я, — каже, — бачив ту і ту пані з тим і тим добродієм…» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не покидав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, йолопи навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й вовтузилися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і весь у недокурках. Тільки-но я в двері, — обоє схопилися, він став навпроти мене, тримаючи руку, як фіговий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недокурок. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас, на підставі прохання вашої дружини, на гарячому. Ця дама, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Гротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав, немовби це само собою розумілося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставною ревнивістю штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозріннями, поговорами і ницим недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо приховати… Де ж мої підштанки?» — запитав він спокійно. «На дивані». Натягаючи підштанки, він пояснював далі: «Отже, якщо ганьби не можна приховати, лишається тільки розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі, розлучення справа дуже серйозна, — говорив він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для публічного скандалу. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з шановною панею сам на сам». Пані Гротова за той час влізла в постіль, а пан Земек потиснув мені руку і вийшов».

Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на постелі, дуже інтелігентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя, і обопільний обов’язок подружжя приборкати хтивість, очистити і одухотворити свою плоть. «Тим часом, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час гону, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Штерна, куди в свою чергу звернувся пан Грот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось тягається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Гротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Гротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». — «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що говорю. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що, коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже віддзвонили, бо, поки він підкріплювався, туди з наказу свого шефа, пана Штерна, зайшов той Стах і завдав удар пану Ходоунському звісткою, якого, мовляв, той має агента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати по дружину пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «Відтоді, — завжди говорив пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще гудзуватішою».

— Отже, граємо у «п’ять-десять»?

Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.

Коли рушили, з одного вагона пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом стукіт коліс. Якийсь вояк з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські степи:

— Halt’s Maul, du Elender! [198] — урвав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягли від вікна.

Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших в. агонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, що висіла на стіні, грали в «чапари».

Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні» [199], заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожний може виміняти собі стільки, скільки схоче.

— Граючи в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, зате гравець, у разі потреби, має право зразу спасувати. Інші карти «рабувати» не обов’язково. Це вже можеш робити на свій ризик.

— Граймо в «здоров’ячко», — запропонував Ванек, і всі погодилися.

— Чирвова сімка! — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.

На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було ніякої війни й вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.

Після однієї партії Швейк сказав:

— Я ризикнув трати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля тузом.

В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.

В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, відколи вирушили, панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеличкої книжки в коленкоровій оправі з написом: «Die Sunden der Vater». Nowelle von Ludwig Ganghofer» [200]. І всі одночасно вивчали сторінку сто шістдесят першу. Командир батальйону капітан Сагнер стояв біля вікна й тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці сто шістдесят першій.

Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше. пояснити всім, що треба робити з тією книжкою. Все це було строго секретно.

А офіцери, тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він уже давно був трохи «теє», але ніхто не передбачав, що він схибнеться так зненацька. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де й повідомив їх, що кожний одержить по книжці «Die Sunden der Vater» Людвіга Ганггофера ^{159} і що ці книжки він уже наказав віднести до батальйонної канцелярії.

— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки сто шістдесят першої.

І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони не могли добрати анічогісінько. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій сторінці з’явився якийсь Альберт, Він безперестану жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж мундштук перекусив.