Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Сьогодні в Україні конче потрібне, нарешті, серйозне, позбавлене упереджень і скороминущої політичної кон'юнктури дослідження всієї повноти й багатовимірности російського культурного впливу (від логосу до еросу) на українську тожсамість модерної доби. Адже цей вплив залишається визначальним і в новому поколінні, котре вживає слово «радянський» уже виключно бездумним пейоративом («совок»), глузливо називає «Прапороносців» «Трипероносцями» (що, за іронією, виявляється куди ближче до «самовидських» нотаток Гончара-фронтовика, ніж до продукції «творчих галер» Гончара-письменника [904]!), і цілком не усвідомлює, що в усіх своїх соціальних практиках повторює ту саму хамократичну модель, тільки під зміненими іменами, — а щоб воно це усвідомило, модель і треба спочатку реконструювати на всій історичній дистанції. І роль у ній «російського чинника» — то тільки половина справи.

Потрібна ґрунтовна фахова історія українського народництва як філософії і як психокомплексу «масової людини» — з усією його поетапною інволюцією, від ґенерації «Андріїв Петровичів» (за Лесею Українкою, «Єфремова і Со» [12, 34]) до їхніх «дітей» — «червоної Просвіти» 1920-х (котрі вже радо «пожерли батьків», як то й належиться в «культурі розриву»!), — а відтак до широкопанорамного, і таки вже дійсно тотального, колоніального неонародництва — до «України нашої Радянської», за історичною формулкою П. Ю. Шелеста [905], — феномену, що кшталтуватиме українську ментальність і чуттєвість тим довше, чим довше іґноруватиметься як буцімто «минуле». Тут я тільки начерком спробую окреслити найбільш драматичні для національного проекту зміни в нашій «загальній культурі», спричинені цим процесом проґресуючої «плебеїзації».

Чи не найголовніша зміна — це те, що в українській культурі з'явився міф держави (NB: саме міф, а не політичний концепт!), якого в ній раніше ніколи не було — і завдяки якому вона значною мірою й змогла потрапити в ту пастку, котру Ч. Мілош, аналізуючи інтеліґентську колаборацію з тоталітаризмом у Польщі, назвав «поневоленим розумом». «Інтеліґенція розриву», приречена на «народ» як єдину абсолютну цінність, ні ідеологічно, ні морально-психологічно не має чим протиставитися державі, яка оголошує себе «народною», — з моменту демократичної революції (яким би «термідором» та революція не обернулася!) народницька інтеліґенція втрачає духовну автономію. Відтепер і назавжди, фатально й невідворотно, її головна «референтна інстанція», — байдуже, сприйнята зі знаком «плюс» чи «мінус», — це держава, що узурпує в неї її «особливу відповідальність за долю народу», і в постійному з цією державою діалозі (байдуже, в ролі антагоніста чи асистента) інтеліґенція замкнена («поневолена»!), як у порочному крузі. Якщо держава відверто «антинародна» (наприклад, у тебе на очах виморює 10 млн. народу голодною смертю), народник розуміє, що його обдурено, і починає мріяти про іншу, «свою» державу, яка буде «справді народною», перетворюючи її на фетиш, на об'єкт релігійної віри (NB: звідси «родом» і політичні міфи вже нашого часу — загальна віра 1991 p., що «своя держава» сама собою негайно принесе «людське, як в Європі, життя», націонал-демократична мантра 1990-х про «розбудову держави», і навіть нарікання інтеліґенції вже 1970-х pp. народження на те, що й «постпомаранчева» українська держава, мовляв, усе ще «неукраїнська»). Інший шлях — це духовна колаборація, тобто згода інтеліґенції на монопольне право держави представляти «народ» [906]: у цьому випадку народник отримує можливість обслуговувати як завгодно «антинародну» державу, водночас морально виправдовуючи себе тим, що «служить народу» [907]. Пасажі на кшталт Тичининого «Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу? / Тільки те, що я із ним / буду жить життям одним» («На одержання ордена») — це, звісно, класичний «дискурс брехні», але не слід гадати, ніби люди, які цим дискурсом послуговувалися, знай лиш цинічно брехали, заробляючи цим свої великі й малі «нагороди». Елемент якщо не щирости, то принаймні щирої автосуґестії, з метою переконати себе в потрібності «свойму народу», у нашої колоніальної культурної еліти зберігався впродовж цілого існування СРСР, — навіть тоді, коли «життям одним» вона жила з партноменклатурою, а «народ» («трудящих») бачила на очі хіба під час офіційних із ним «творчих зустрічей» (одержавлених аналогів «ходіння в народ» 1860-х). Навіть та її, «антирадянська в душі», частина, яка не сприймала номенклатуру за леґітимних «слуг народу» і якій язик би не повернувся, як О. Гончареві, ласкаво звати Сталіна «Старим» [908] (сленґ апаратної еліти), а Політбюро 1982 p., врочисто, — брежнєвськими «сподвижниками» [909], — і та, мовчазно приймаючи прирізаний їй державною інфраструктурою культури пакет соціальних привілеїв, сприймала його як заслужений таки «в народу»: класичний російський статус «народного заступника» забезпечувався їй уже тим, що вона професійно послуговувалась «народною» (українською) мовою [910] (для яких цілей — то вже було питання другорядне, тобто тут також навіч «відкат» на сто років назад — до ціннісного репертуару етнографічного «українофільства», де, за глумливою реплікою 23-літньої Лариси Косач, «„Говoрить по-нашому“ — се вже ценз! А послухати часом, щo тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [10, 219]).

Штука в тому, що об'єктивно в радянській імперії то таки й був «ценз», — для інтеліґенції, професійно  н е  включеної у «неовалуєвську» нішу «допущенного к печати на малорусском наречии», «говорити по-нашому» аж до самої ґорбачовської «перестройки» означало автоматично стягати на себе політичну підозру («мужикам» дозволялося [911]!). Відповідно, та культурна еліта, котра офіційно перебувала «в ніші» (Спілка письменників, «малоросійські театри», «малоросійські хори» і т. д. — інституціоналізований «резерват українства» як наочний доказ «торжества ленінської національної політики»), закономірно опинялася в «культурно-оборонній» позиції, з усім супутнім пакетом моральних дивідендів: у радянській імперії Бовкало вже не мусив навіть сідати до в'язниці, щоб почуватися героєм-борцем. Під кінець імперії мова — єдина безумовна цінність «поза собою», що об'єднувала нашу культурну еліту в «колективного індивіда», у певний аналог «партії», — лишилася, власне, «останнім шанцем» української тожсамости, тож із приходом незалежности неонародницька інтеліґенція тільки й могла запропонувати суспільству, що — «розбудову держави», плюс сильно пошкоджений за століття давній «українофільський» набір «національних святощів», що його ще М. Драгоманов був критикував як кепсько придатний на фундамент національного проекту (парадоксальним чином, Л. Кучма несамохіть потвердив слушність драгомановських викладок, коли заявив був, що «національна ідея» — як він її, звісно, уявляв, — «не спрацювала»: іншої «національної ідеї», крім того самого «малоросійського резервату», тільки поширеного до масштабів цілої країни, вже не існувало в уяві не лише політичної, а й культурної еліти). З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування.

Все це разом означає смерть українського культурного націоналізму (у більшості країн Центральної та Східної Європи — Польщі, Чехії, країнах Балтії, — все ж таки зацілілого [912]!). Народжена європейським романтизмом ідея суверенности народу через культуру, тої трансісторичної «Держави Духа», що існує  п а р а л е л ь н о  і  н е з а л е ж н о  від усіх «земних царств», — ідея, яка могла виникнути тільки в традиції, де ще в середньовіччі духовна й світська влада були розокремлені, і тільки в «інтеліґенції традиції», — за неповних сто літ панування в Україні «масової людини» втратила під собою ґрунт (сьогодні про неї нагадує, закам'янілим «музеєфікованим» відбитком, хіба що патетична риторика нашого «постколоніального офіціозу», практикована на багатьох рівнях, від шкільних підручників до урядових концертів, — але це феномен цілком самостійної природи, з культурним націоналізмом генетично не пов'язаний [913]). Інакше й не могло бути — адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей — історичної «горизонталі» (жива пам'ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх  о б о х  забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтеліґенції, відповідно, — духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнська») [914], і від публіки (Шевченкової «капусти головатої») [915]: свобода «інтеліґенції традиції» є відповідальність перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією — «точкою опори в суспільному організмі».

вернуться

904

Ось кілька прикладів із дійсних розмов «прапороносців» 1944 p.: «— Ну как дела? — Плохо. Трипер вздорожал» (Там само. — С. 109); «— Вот момент, — говорит лейтенант от «катюши», — насиловать мадьярок. Нет никого. Пошли» (С. 68), — тема, що й казати, епічна, до якої наші історики все ніяк не важаться підступитися. А от дійсні слова, з якими йшли в атаку і яких ніколи не донесено до слуху одурених поколінь, досі певних, ніби такими були «За родину! За Сталина!»: «Впереди мчится капитан на лошади, молодой, запыленный. — Братцы, — весело кричит он, — впереди вино и бабы, с Богом, за мной!» (С. 79), — характерно, як О. Гончар це коментує — з симпатією і не без «патріотичної гордости»: «Знаменитая фраза Меньшикова» (sic!). Взагалі, можна написати цілу окрему розвідку на матеріалі цього щоденника — дуже вже яскраво з нього видно, як у «прапороносній» машині із хлопчика з «юною, чистою, прекрасною душею» (С. 53) поступово виковується той умощений «коло престолу» чиновний вельможа, котрий у 1969 р. самовдоволено запише про ґенерала, який на знак «уваги і довіри» покаже йому після бенкету свою гауптвахту. «Це було зворушливо. Щира і широка душа» (sic! — Т. 2. — С. 50), — і це могла б бути несамовито повчальна розвідка для всіх часів і народів — про спокушання «масової людини» хамською силою, — але це завдання я вже з чистим сумлінням відступаю армії наших «гончарознавців».

вернуться

905

П. Шелест був настільки ж емблематичним «героєм-політиком» цієї культури, наскільки О. Гончар — її «героєм-письменником», і саме він (а ніяк не М. Грушевський!) мав би вважатися прямим попередником політичної еліти пострадянської України, — безвідносно до персоналій, це той самий («наш»!) духовний тип і той самий стиль керівництва (див. про нього: Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». Спогади, щоденники, документи, матеріали / За ред. Ю. Шаповала. — К.: Ґенеза, 2003).

вернуться

906

По цій лінії за радянський період ми отримали колосальний — і цілковито не осмислений у його історичній значущості — досвід колоніальної колаборацїї (нон-колаборація, або «внутрішня еміґрація», стала в СРСР можливою тільки в 1960-1970-ті pp., але й тоді мала дуже обмежений соціальний простір — «тільки для марґіналів»). Саме цей досвід великою мірою й сформував світопогляд сучасного українського інтеліґента (приміром, наша «замовна» журналістика є за своєю соціопсихологічною природою зовсім не «дитя ринку», а дитя «України нашої Радянської», — в якій страх змарґіналізуватися, випасти на соціальне дно, був для пересічного інтеліґента куди дужчим мотиваційним чинником, ніж відмова від публічної брехні). Альтернативний досвід — опору, тобто досвід мертвих (а його аж ніяк не можна вважати стертим з культури безслідно!), — це окрема тема, що потребує іншого, далеко витонченішого інструментарію, ніж може запропонувати хоч би й «найпросунутіша» герменевтика.

вернуться

907

Як показав досвід російської інтеліґенції, «полюбити Старшого Брата» можна було й без тортур в НКВД, — якщо тільки повірити, що його «любить народ» (див., напр., есе Б. Сарнова про О. Мандельштама — блискучу ілюстрацію того, як трагічно обеззброює поета перед державою «народницький комплекс»: Сарнов Б. Сколько весит наше государство? // Осмыслить культ Сталина / Сост. X. Кобо. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 160—194).

вернуться

908

Гончар О. Щоденники. — Т. 1. — С. 302.

вернуться

909

Там само. — Т. 2. — С. 543.

вернуться

910

Див. у О. Гончара: «Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово „мова“ було рівнозначне ще й поняттю „народ“. Збереглось це значення й пізніше: „нашествие двунадесяти языков“… Отже, мова — народ!» (Щоденники. — Т. 2. — С. 542).

вернуться

911

Навіть на партійних з'їздах часів Щербицького до списку промовців за ритуалом включався «показовий» україномовний виступ — від «знатного колгоспника».

вернуться

912

Про культурний націоналізм я свого часу докладно писала в іншому місці, див.: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. — К.: -Факт, 2006. — С. 27—64.

вернуться

913

Тут не місце розвивати цю думку ширше, скажу лише, що, на моє переконання, вся «духовно-патріотична» риторика нашого «націонал-кпасицизму» (з «душею тисячоліть», «соборами душ» та іншими «магічними формулами», які не вимагають ані розуміння, ні верифікації реальністю), — риторика, притаманна, до речі, не тільки українській радянській літературі, а й, значною мірою, літературі діаспори, — розвинулася насамперед як наслідок невдоволеної потреби у «високому стилі» у вчорашніх «мужиків», котрих атеїстична держава була примусово відлучила від церковного дискурсу, — як суроґатний замінник колишнього «Божого слова», яким до XX ст. включно була в Україні, не забуваймо, абсолютно незрозуміла «народу» церковнослов'янщина (Бовкалова куховарка Гапка також «любила, як читають, найпаче що-небудь божественне», — і зовсім не потребувала розуміти того, що «читають»: воно мало бути тільки «жалібне» і нагадувати їй, що «грішні ми, грішні»).

вернуться

914

До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час ґорбачовської «перестройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» — коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», — найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдеґерівського тотального «ув'язнення в теперішньості».

вернуться

915

Економічна емансипація від держави сама по собі, як показало пострадянське роздержавлення культури, ніяких «точок опори» в суспільстві породити неспроможна, — це всього-навсього зміна замовника, з «держави» — на «ринок».

Перейти на страницу:

Забужко Оксана Стефанивна читать все книги автора по порядку

Забужко Оксана Стефанивна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій отзывы

Отзывы читателей о книге Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій, автор: Забужко Оксана Стефанивна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*