Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
- Наробив же ти, - притишуючи голос, сказав Путьша, - ріж намет, загортай князя, та й гайда!
Єловит не розгубився, його не злякав Путьшин вигук: не з таких був, щоб лякатися. Від діда-прадіда передалося Єло-і виту розбійницьке ремесло, вистежували вони проходящі повз іВишгород наладовані товарами купецькі човни, нападали на дих темними ночами, мовчки відправляли купців і гребців на іой світ, забирали все з човнів, топили й човни, так що десь на циі збиралися цілі кладовища з людей та човнів, а єловити за-можнішали, багатство їхнє росло, мов тї верби з води, всі кінці своїх злочинів теж уміло ховали вони в воду; тепер же Єловит ховався в своїх учинках за князя київського Святополка - то чого ж було лякатися? Він вихопив ножа, полоснув по намету, вирізав добрий шмат, коли згортав тканину, перечепився через отрока Григорія, помітив на шиї золоту гривню, нахилився, спробував зняти чепу, але вона замкнена була досить міцно. Шкода було втрачати таку коштовність. Тим самим ножем, що панахав намет, Єловит вправно відтяв голову вбитому, зняв гривню, вкинув її собі за пазуху, а вже тоді став загортати в шматок намету Бориса, ще не відаючи навіть, чи той мертвий, чи тільки в непам'яті.
Так розпочав свій кривавий і окаянний шлях до одинацтва Святополк. Згодом брат його Святослав, довідавшись про страшну смерть Борисову, спробує втекти від Святополка до свого тестя в угри, але наймані вбивці наздоженуть Святослава в Карпатах і вб'ють безжально й жорстоко.
Але одна лиха воля наштовхнулась на другу, теж лиху, хоч і несвідомо, бо Ярослав, прагнучи теж до одинацтва, не міг стосувати способів, уживаних Святополком, він ще не знав, яка то хижа й позбавлена будь-яких докорів сумління буде та боротьба, що в неї вступав у своєму намаганні сісти на київськім столі, він би з обуренням відкинув намову вдатися до усунення смертю братів своїх, нехай і народжених од різних матерів, але ж від одного батька. Та Ярославові поки що прийшла на поміч сила стороння, називалася ж та сила - Коснятин, посадник новгородський.
Коснятин був старший літами й досвідом за Ярослава, він гаразд відав, що до влади найлегше йти тільки тоді, коли ніщо і ніхто не стоїть між тобою й владою. Між київським столом і Ярославом стояло аж занадто багато людей: усі його брати. Одні були далеко, інші, як Судислав, сиділи тихо, а цей молодик заїхав до Новгорода лиш для того, щоб заявити старшому братові, що виступить проти нього разом з Володимиром, нагрозився й поїхав собі, вважаючи, ніби так воно й годиться. Коснятин же переконаний був, що таке зухвальство треба карати, і то негайно й безжально. Отож і підмовив Тор-да-старшого з невеликою дружиною пуститися на це темне діло тої самої ночі, коли князь Ярослав повів свою молоду жону на перші покладини.
Мала княгиня молода роззути свого мужа й знайти в одному чоботі золото, а в другому нагайку - хай жде достатку, але не забуває про впокорення повсякчасне. Інгігерда, яку князь став називати по-своєму - Іриною, непевно якось усміхаючись, стягла йому один тімовий чобіт, обшитий увесь перлами, потім стягла й другий і відкинула його далеко, а ще далі - гарапника. Стояла на колінах, випнувши груди, розпроставши зігнуті в ліктях руки, загадковий усміх блукав у неї на устах, такий схожий на усміх Забави-Шуйці в перший день їхнього зближення, що князь, забувши про урочистість хвилини, не став ждати, поки княгиня підведеться і піде на ложе, не подав їй руки, як то, може б, належало, а зсунувся до неї якось незграбно, боком; сп'янілий від цілоденної гульби, видно, давалося взнаки, з коротким, нетерплячим схлипом він навалився на Ірину, і вже не були вони князем і княгинею, не було в ній нічого від холодної загадкової королівни; підхоплені пожадливістю тілесною, вмить стали вони звичайними людьми, смертними й грішними, і потонули в темних солодощах, забувши про всі справи світу. Коли ж згодом Ярослав знов, як тоді, з сіней, взяв жону з підлоги, незграбно й невміло відніс її на ложе і при хисткому світлі свічок на мить зазирнув у її пронизливо-прозорі очі, гарячою ненавистю вдарило йому в серце, він стиснув їй руки, аж вона застогнала, і цього вже стало задосить для нього, він відчув себе бодай трохи відомщеним, одійшов у темряву, подалі від ложа, став спиною до жони, сказав глухо:
- Чому не ціла?
- Бо дорога далека, - відповіла вона відразу, мовби ждала такого запитання.
Ярослав відчув себе ураженим ще більше. Виходить, вона їхала і не ждала навіть зустрічі з своїм майбутнім мужем, не пошанувала його ніяк.
- То як це? - допитувався він, хоч і знав, що про це не слід більше говорити.
- До тебе далеко… не далеко - довго. - Вона, видно, плуталася в словах, і він нарешті збагнув, що йдеться про давніші часи, коли вона ще й не чула, може, про нього і коли, отже, він не мав і не міг мати над нею жодної влади. Та й сам тоді хіба вже зберігав себе в неторканості?
- Чи у вас королі б'ють своїх жон? - спробував перевести розмову трохи на жарт, але Ірина потрактувала його запитання всерйоз.
- Хто дужчий, той того і б'є, - сказала вона, не ворушачись, з цілковитим відчуттям вищості над князем, який першу шлюбну ніч розмінював на таку дріб'язкову розмову. - Жони у нас теж сильні. Вибирають у нас теж не завсігди чоловіки. Буває так, а буває й інакше.
- Тебе вибрав я, - твердо сказав Ярослав, дякуючи богові, що сповивав його темнощами.
- Схотіла я поїхати до тебе, от і маєш мене тут. А послати ніхто не зміг мене.
Він знав тепер точно: житимуть вони в постійній ворожнечі, піхто не поступиться ні в чому, тільки й переваги його було в князюванні (де ще воно?) та мужській своїй силі, хоч ні над тілом її, ні над духом володарювати не вдасться. Це відкриття глибоко вразило Ярослава, він би не хотів мати в себе під боком людини, яка зберігала свою особистість і жила б незалежно від його волі, неприступна й насторожена. Але що міг удіяти?
- Іду на Київ, і ти зі мною теж, - сказав він, намагаючись бодай чимось дошкулити їй.
- Вельми кортить мені подивитися на Київ, багато чула про цей город, скальди складають пісні про нього.
- Не дивитися йдемо - князювати, - нагадав Ярослав, хоч якось не мав певності в цьому наміру після сьогоднішнього вечора, коли все йому вислизало з-під ніг.
- Тому й приїхала до тебе, - посміхнулася холодно Інгігерда, - вірю в тебе, знаю, що будеш князем у Києві.
- Віриш? - Ярослав не втримався, вийшов з темряви, сполохані тіні заметалися позад нього, свічі хапливо обіймали йому лице теплими долонями променів.- Знаєш?
- А так. - Вона посміхалася незносно й погордливо, він ненавидів її за ту посмішку, якби на її місці була якась інша жінка, може, задушив би її, розтерзав, знищив, але перед собою мав власну жону, княгиню Ірину, яка, ще не ставши, власне, як слід навіть княгинею новгородською, вже з певністю говорить про стіл київський. Сп'яніння знов нахлинуло на Ярослава, заточуючись, він підійшов до ложа, рвучко схилився над Іриною, з палкою жорстокістю впився губами в її уста, забив їй віддих, вона глухо застогнала, важко повернулася всім своїм великим тілом, щоб вирватися від нього, але Ярослав обхопив її руками, бо.відступати вже не мав куди; відкрилося йому вмить, що нічого не даватиметься легко йому в руки, може, все життя доведеться боротися отак з усім на світі, починаючи вщ рідного батька і рідної жони, аж до найзапекліших ворогів, до й що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?
Зранку, після святої служби в церкві й роздавання милостині убогим, звелів Ярослав поряд з тим предовгим столом понад Волховом поставити ще стільки столів, скільки треба, щоб умістилися всі бажаючі, і весільна учта продовжилася вже по-новому; тепер князь бенкетував з усім Новгородом і був любий серцю новгородців, і жона його дивилася на князя вже не такими пронизливо-холодними очима, було в них очікування, і настороженість теж була; Ярослав ждав ще бодай найменшого знака лякливості в тих очах, але ще, мабуть, не наспів час для того, не могла впокоритися Ірина так швидко й легко, зате люд новгородський прихилився серцем до свого князя, і в безладному гаморі то там, то там давалося почути окремі вигуки:
