Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Розпарені сміттярчані гори прийняли мандрівців у своє тепло. Бумблякевич постановив увійти на сміттярку з того самого місця, що й минулого разу. Подорож уздовж Полтви видавалася надто довгою і непевною. Але нові гори сміття утворили нові лябіринти, змінили краєвид і обриси гір, вони блукали у них, не знаходячи нічого знайомого, пірнали із вулички у вуличку, верталися, знову пірнали, вибігали на пагорби, але все намарне. Потрапити у ту саму вуличку не вдалося. Часу на те, аби її шукати, бракувало — кожна хвилина була дорога. Врешті рушили простовіч, куди ноги вели, прислухаючись до звуків. Але окрім каркоту їхні вуха не виловлювали більше нічого.
Після чотирьох годин ходи, обоє впали у затінку та розклали провізію. Цитрон вправними рухами накраяв сир, шинку, ковбасу, хліб і помідори. Бумблякевич розкоркував пиво, зробив великий ковток і сказав:
— Може, я і немудре намислив, що ми сюдою пішли.
— Що вже тепер казати. Хто знає, наскільки б ми постаріли, якби рушили вздовж Полтви. Зараз ми принаймні знову законсервовані, — тут Цитрон поклацав зубами й додав: — І, слава Богу, більше не випав жоден зуб. Дванадцять років — подумати тільки! Я десь читав, що в пірамідах час застигає.
— Де ти бачиш тут піраміди?
— Це я так до слова. Зате ми тут маємо лябіринти, правда?
— Ну.
— А в лябіринтах, при умові, що дотримано в них суворої симетрії, теж застигає час.
— Сувора симетрія! Ще що вигадав! Якраз тобі сміттярі тут стежать за симетрією. Сиплять де попало.
— Не скажи. Вони не можуть сипати, де попало, бо хтось уже почав сипати саме так і не інакше. А вони можуть лише продовжувати. А коли хтось і зіб'ється та висипле не там, то є тут такі, що й підправлять. Одного разу я заночував на самім вершечку гірського пасма. І раптом чую крізь сон якийсь далекий гуркіт, мовби щось сунуло, сіялося… у тому гуркоті вчувався і шурхіт, і дзенькіт, і бряжчання… Я звівся на ноги. Думав, гроза наближається. Місяць світив ясно-ясно. І тут я побачив, як далеко на обрії одна гора посунулася, і пасмо вирівнялося. Потім друге, третє. А далі повз мене прокотилося щось схоже на хвилю… Геть усе сміття сколихнулося, як ото жито на вітрі, і хвиля пішла. Це тривало секунди. Хвиля пройшла, і все вирівнялося, втрамбувалося і вляглося.
— Мені ніколи не доводилося ночувати на вершечку гори. Але цікаво, як їм вдається з тою хвилею?
— Я так думаю, що перепускають струм. А він діє як магніт, і намагнічене сміття спресовується. Ти ж помітив, яка тверда поверхня цих пагорбів?
— Стривай, якщо ці лябіринти зберігають сувору симетрію, то це означає, що кожна вуличка має свого двійника. — Бумблякевич узяв патичка і почав креслити по землі обриси сміттярки. — Кожне гірське пасмо теж має свого двійника. Тобто якщо взяти карту сміттярки і скласти її удвоє, то усе, що розташоване на одній стороні мусить співпасти в дзеркальному відображенні з тим, що розташоване на протилежній стороні. І кожен палац буде віддзеркаленням іншого палацу. І якщо є Море Борщів, то мусить бути його копія. Однак я не чув про існування іншого моря. Море Борщів одне. А якщо воно одне…
— Тоді воно повинно бути рівно по центру.
— Авжеж! — тицьнув Бумблякевич у саму середину «мапи». — Північніше Моря є ліс і містечко С. Таким чином і південніше Моря мусить бути ліс і якесь містечко. Це може бути поселення, повз яке я проходив дорогою до княгині фон Шруботяг.
— Ну і що це нам дає? Ми все одно не знаємо, в якому напрямку рухатися.
— Я просто хочу збагнути логіку лябіринту.
Далі їм зустрівся потік, із яким виявилося по дорозі. Утрьох із потічком вони проминули не одне пасмо гір, аж поки не зачули тихий, мелодійний спів. Срібні голоси дзвеніли понад пагорбами, заплутувалися у вулички лябіринту, відбивалися луною і робили марними пошук співаків. Обидва мандрівці аж запарилися, перебігаючи від вулички до вулички, але щоразу спів лунав деінде. Лябіринт помножував звуки, перекидаючи їх каскадами, крутячи спіралями, то стелячи попід ноги, то шугаючи над головою, аби за мить розсипати іскрами голосів. І тільки коли вони знову пішли уздовж потоку, спів почав ближчати і ближчати, і тут Бумблякевич упізнав слова:
Вони побачили на березі якогось чоловічка, геть зарослого з довгою рудою бородою. Чоловічок диригував хором русалок, що плюскалися в потоці, водночас підспівуючи їм. Голос його видався до болю знайомим.
— Гей! — гукнув Цитрон, і уся зграя русалок, мов жаби, умить зникла під водою. — Дай Боже здоров'я!
Чоловічок обернувся і, роздивившись мандрівців, кинувся до них із обіймами:
— Цитроне! Бумблику!
— Та це ж Помідор! — не повірив своїм очам Цитрон. — Якого це ти милого насадив на себе перуку і цю кудлату бороду? Ото кацапура, прости Господи!
— Хлопаки! Як же я радий вас бачити! — аж підстрибував від щастя Помідор.
Але Цитрона новий вигляд Помідора явно нервував, і він, ухопивши його за бороду, з силою смикнув. Помідор заверещав:
— Стій! Не руш! То моя борода!
— Та яка в біса твоя? Ще позавчора її не було!
— Яке позавчора? Чи ви з дуба впали? Два роки минуло!
Бумблякевич і Цитрон, як стояли, так і скочили у ручай. Кілька разів занурилися із головою, і, врешті, пирхаючи, вилізли на берег. Почуте подіяло на них, як удар грому.
Помідор чекав їх, усівшись по-турецьки на моріжку.
— Коли ми опинилися у Львові, — прорік Бумблякевич, — то виявилося, що два дні проведені на сміттярці рівняються року там. Себто я пропав на цілих шість років, а Цитрон аж на дванадцять. А тепер виходить, що перебування поза сміттяркою вечір, ніч і ранок коштувало нам двох років?
Тут уже настала черга дивуватися Помідорові. Розпитавши детальніше про те, що пережили обидва мандрівці, він заходився рахувати, свої роки, але Цитрон перебив його:
— Заспокойся, стільки не живуть. Тепер тобі просто суворо не рекомендується покидати сміттярку, інакше розсиплешся на порох. Ти уявляєш, Бумблику, на скільки років ми б запізнилися, якби їхали в трамваї, а не на таксі?
— Страшно й подумати. Ну, розповідай, Помідоре, невже ти прожив тут увесь цей час?
— Моя русалка мене покинула. Всі баби однакі. От я й подався, куди ноги вели, проблукав, може, місяців три, заки натрапив на оцей ось потічок. Сів спочити, коли чую — знайомий спів! Русалка співає. І так вона приворожила мене своїм співом, що я без пам'яті залюбився в неї. Та й лишився вже тут. Наплодили ми цілу купу дітей. Вона ж у мене мече кав'яр, а з кожної кав'яринки — русалчина дитинка. Тепер я щасливий батько доброї сотні галасливої дітлашні. Я й порахувати їх як слід не можу, а вже запам'ятати, як хто зветься, то й не питайте. Зате ж маю хор. Ото ви саме й застали нас, як ми розучували русальну пісню.
— То що вони геть усі в мамуню вдалися? Самі русалки? — поцікавився Цитрон.
— Е-е, є поступ. На відміну від русалок наші діти мають по дві ноги, кожна з яких закінчується риб'ячим хвостом, луска ж починається не від бедра, а від коліна. А вище — усе, як у людей. Ото тільки, що у воді можуть жити. Та й ростуть же так, як мокрого літа. Не встиг озирнутися, а воно вже така дівуля, що тільки сватів приймай. Коли маєте бажання, хоч зараз віддам за вас.
— Іди-йди, — відмахнувся Цитрон, — не вистачало тільки, аби я з жабами до діла мав. От ліпше скажи, чи не траплялася тобі яка жива душа, котра чула про княжий палац?
— Аякже, траплялася. Одного разу, а було це, либонь, рік тому, зустрів я вершників, що вертали з ловів на однорога. І був серед них князь. А ще дві красні панни. Я стояв на пагорбі і аж замилувався ними. А вони зупинилися і розклалися на лужку полуднувати, ще й мене запросили. От тії панни й питають мене, чи не здибав я такого собі Бумблякевича. Я аж підскочив: та як же не здибав? Ну й оповів усе про наші пригоди і про те, як ми розлучилися ось тут, а ви подалися до Моря. А панни так зітхнули тяжко і кажуть: ой, видно він заблукав, бо до нас і досі не дійшов, рік минув, а по ньому ні слуху ні прослуху. Та так, що мало не плачуть. Просили мене, коли здибаю Бумблякевича, передати йому, що вони вірно чекають його.
