Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris [54].

— Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав оратор.

— Починайте з Богом!

Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.

… Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.

— Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі!

На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють…

Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знамените вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.

Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традицій.

Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.

За пастирями надтягають троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання.

Лідія Петрівна повертається до Мотрі.

— Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського… Хитрі які!

Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі.

— Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми.

— Мистецтво пристосовується до життя.

— Незнання обстановки радить собі як може.

— Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша.

Образ кінчиться колядкою.

Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.

Пауза.

— Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити.

Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.

— Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.

Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина.

— Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.

— Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає.

— Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.

— Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.

Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:

— До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.

Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.

— Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: «цить!» Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.

— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.

Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.

— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!

З тим і відходить. Ірод думає. «Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!»

За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: «О Іроде преокаянний!»

— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі…

— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.

Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами.

— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:

Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити.

Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.

— Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду?

Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.

От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу!

Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.

Хор за вертепом співає:

Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний!

Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:

На те вона:

Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:

Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.

Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!

— Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.

— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.

— Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной».

— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.

— Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.

— А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.

— Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп.