Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Вогонь стрибав по хвилях. Море горіло. Хапун інстинктивно боявся вогню; три чорні кораблі, що низько сиділи у воді, завдавали йому жаху. Там, за сталлю й дошками, билось і росло чудовисько надзвичайної сили, чудовисько, проти якого хапун був слизьким равликом без мушлі. Чи люди скували гарячу тварюку? Чи, можливо, люди служили їй – у тому числі їжею?
Потопаючі так спокусливо борсалися в чорних хвилях, але хапун уже тікав, звиваючись усім своїм довгим щетинистим тілом, у глибину, геть від страшного місця. Можливо, він повернеться – потім. Коли три чорні кораблі підуть із моря, і загасне вогонь, і запанує нарешті спокій.
* * *
У Розвіяра червоно було перед очима. Вони з Луксом кружляли, прикриваючи своїх, відкидаючи ворогів, але Золотих не меншало – навпаки, вони прибували. Усе нові й нові абордажні гаки впинались у борт «Крилами». Розвіяр бачив смуглі обличчя, спотворені люттю й напруженням, і сталь, ласа до крові, носилась навколо, інколи на волосинку не дотягаючись до обличчя. Крики, сморід, скрегіт, хруск; Розвіяр жив досі лише тому, що вмів убивати й ранити, і ще – у нього було чотири руки.
Палуба тріщала: по ній прокотилось, розкидаючи людей, шипасте ядро. Волосся в звіруїна стояло сторч, Розвіяр відчував його тіло, як своє. У рукопашному бою один із нападників обхитрував Лукса, примусивши його помилитись, клинок Золотого окреслив петлю… Розвіяр ударив згори вниз, і світло померкло в очах Золотого бійця.
Настав короткий перепочивок. Розвіяр зирнув на «Пузаня». Судно кипіло, мов казан, на палубу налинали все нові хвилі атакувальників, і навіть на реях ішов бій.
– Шлюпку!
Небо чорніло від диму. Кольори поблідли. Кров на палубі здавалася сірою.
– Але, володарю, вони можуть у будь-яку хвилину…
– Шлюпку! Луксе, прикрий!
Він кинувся в шлюпку, прихопивши з собою півдесятка бійців. Лебідка смикнулась у чиїхось руках, шлюпка впала на воду, ледь не перевернувшись. Розвіяр кинувся до весел і побачив, як у дитинстві, борт «Крилами», що повільно проходив мимо.
Шлюпка стриміла від «Крилами» до «Пузаня», праворуч і ліворуч падали у воду стріли. Обидва чорні кораблі гасили хід; корма «Пузаня» наближалась, але дуже повільно. На палубі йшов бій. Мотузяний трап звисав із борту й сягав води. Розвіяр убив Золотого за хвилю до того, як той перетнув линви.
– До мене! – клинки в його руках давно не блищали, укриті кров’ю й кіптявою. – До мене!
Команда «Пузаня», діставши підтримку, піднеслася духом; Розвіяр із двома клинками пройшов від корми до носа, лишаючи по собі недвижні Золоті тіла. Невидиме за димом сонце сідало, а може, стояло в зеніті наступного дня; Розвіяр роззирнувся й побачив, що живих ворогів поблизу нема.
Флот Золотих наполовину згорів. Гойдались на хвилях горілі остови кораблів, але чомусь не йшли на дно. Море почорніло від сажі. Де-не-де на масній плівці похитувались уламки такелажу, шлюпки з живими й мертвими людьми, а далі горіли смолоскипами нові кораблі, там ішов віддалений бій. А згори, над усім цим, у хмарах диму кружляли три білі птахи – три імперські крилами; Імператор дістане сьогодні докладний звіт…
– Імілю, – хрипко сказав Розвіяр.
Йому ніхто не відповів. Кочегари «Пузаня» зачинилися в трюмі й робили своє діло: Розвіяр побачив, як нова куля вогню вирвалася з розжареної до червоного труби. По палубі ходили вцілілі й поранені, хтось дико сміявся:
– Володарю! Ми вже перемогли?!
Він не відповів. Спустився в камбуз; тут було порожньо й чисто.
– Імілю!
Він знову вирвався нагору. Підійшов капітан «Пузаня». Мовчки віддав салют. Розвіяр здавив його плече:
– Де хлопчисько?
Капітан кліпнув:
– Гаряче було діло…
Розвіяр пішов уздовж борту, вглядаючись в обличчя вцілілих, і раптом побачив на палубі, серед поранених, знайому худорлясту фігурку.
– Імілю!
Бліде лице хлопчиська було перемазане червоним. Як нещодавно, коли він пролив соус. У руці він стискав кухонний ніж. Розвіяр узяв його за плечі. Іміль розплющив очі.
– Скажи мені! – закричав Розвіяр, не тямлячись. – Говори!
Іміль здавлено зітхнув. По його тілу пройшла судома.
Розвіяр підхопив його на руки. Не знаючи, що робить і навіщо, наосліп кинувся по палубі; ввірвався до каюти капітана, поклав хлопчиська на чистий білий стіл, і тільки тоді Іміль випустив свій ніж, і той ввіткнувся вістрям у підлогу.
Розвіяр оглянув його рану. Захитався й узявся за стіну, щоб не впасти. Старанно всміхнулася Джаль у жовтій сукенці; старий підняв над головою райдужну грамоту, гадаючи захистити від розправи своє селище на Камінній Стрілці…
Іміль дрібно затремтів. Почалась агонія. Не усвідомлюючи, а просто бажаючи припинити його муки, Розвіяр простягнув над ним руку і сказав уголос:
– Мідний королю…
Почавши заклинання, він уже не міг зупинитись.
– Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!
І сталось так.
* * *
Над полудень другого дня під-адмірал Галагар утратив свій флот до одного корабля.
Чудовисько, що керувало ворожою ескадрою, показало в тій битві дива підступності й проникливості. Коли вичерпався, нарешті, вогонь трьох чорних кораблів, почались маневри, такі злагоджені й тонко продумані, що Галагар рвав на собі золоте волосся. У супротивника були в запасі кораблі-тарани й кораблі-приманки, флот Золотих обстрілювали й закидали камінням із катапульт. За цілу добу бою, веденого з перервами, чорні кораблі знов ожили й знову вивергли вогонь, але цього разу чудовиська з полум’я не кинулись на здобич одразу, а застигли перед обличчями вцілілих, зачаровуючи грою вогню, позбавляючи волі навіть Золотих, непідвладних страху.
Під-адмірал Галагар озирнувся й побачив, що його корабель, з поламаними щоглами й обірваними вітрилами, ще цілий.
Він схрестив на грудях руки.
Усе, що він міг зробити для Мірте, зроблено. Думка про місто, тепер беззахисне, примусила б будь-яку людину кинутися вниз головою з капітанського містка в хвилі – але Галагар був Золотий, і був під-адмірал. Він стояв, сіючи спокій у своїх уцілілих бійців, на палубі свого корабля, ладний умерти будь-як і будь-коли.
– Шлюпка, – хрипло сказали за його спиною.
З борту чорного флагмана спустили шлюпку. Не вірячи своїм очам, Галагар дивився, як вона наближається, як сонце, нарешті проглянувши з-за диму, ловить краплі на її веслах і як ті займаються білими іскрами…
Думка про Мірте, піднесене місто під сонцем, здушила під-адміралові горло.
– Прийміть, – сказав він ледве чутно й повторив, опанувавши голос: – Прийміть!
* * *
Цей піднявся на борт першим. Поглянувши на нього, Галагар, людина залізної витримки, здригнувся: прийшло чудовисько. Дивлячись у чорні, глибоко запалі очі, Галагар зрозумів, кому належала ідея з вогняними тварями, і хто керував різнобарвним флотом у відкритому морі, і хто видумував пастки, розгадати які людина не здужає. І вже не здавалось дивовижним, що цей гекса прийшов на борт до під-адмірала особисто, майже без охорони. Від нього віяло владою, як лампа випромінює світло, а лід пускає холод. Галагар чекав його, стоячи на капітанському містку, схрестивши руки. Він радів, що горда поза дозволяє приховати дрож.
– Я зазнав утрат у цьому бою, – рівним голосом сказав гекса. – Я засмучений.
Галагар мовчав. Він знав, що не заслужив знущань перед смертю, але в гекса інші закони.
– Тепер я хочу навідати Мірте. – Гекса повернув голову й поглянув на вогняні кулі, що й досі висіли над водою.
Усі сили й усю свою мужність Галагар зібрав у кулак, щоб промовчати й за цим разом. Здавалось, гекса бачить його наскрізь. Під-адмірал стояв перед ним голий, з оголеними бажаннями, з усім своїм болем.
– Я не хочу шкоди Мірте, – м’яко сказав гекса. – Я люблю це місто. Я хочу, щоб грала музика, коли я ступлю на набережну.
