Lux perpetua - Сапковский Анджей (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

І сталося так, що Ютти не стало.

Залишилося тільки її ім'я, пустий звук, слово, що його навіть не було сенсу вимовляти.

Розділ дев'ятнадцятий

Першого дня розв'язані були чотири вітри в їх основах. Земля зрушилася зі свого місця; хлябі небесні розверзлися, а дим великого вогню заслонив обрій. Сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І була скорбота. І були сльози. І була страшна, пронизлива самотність.

Другого дня темрява була велика. Зорі падали з неба. Застогнали глибини землі з чотирьох країв світу. Розтеклася безодня у стогонах, задрижали земля і море, а разом з ними гори і пагорби. І попадали статуї богів істинних і фальшивих, а з їх падінням всі народи знехтували життям світу цього.

Розчахнулося склепіння небесне зі сходу аж до заходу. І стало раптом світло, lux perpetua. І вийшов з нього голос архангела, і почутий він був аж у найнижчих частинах землі. Dies irae, dies illa…

Третього дня…

Третього дня прийшов Самсон. А з ним — Шарлей, Рікса і Тибальд.

— Годі, Рейневане. Досить, друже. Ти оплакав її, оплакав гідно і належно. А тепер встань і візьми себе в руки.

Над країною баварців здіймалися дими, вітер звідусюди приносив сморід горілого. Однак бойові дії було переважно зупинено, ходили чутки, що почалися переговори. До захопленого і перетвореного на гуситську штаб-квартиру замку Бехеймштейн під Нюрнбергом начебто прибув власною персоною бранденбурзький маркграф Фрідріх, щоб укласти договір з гейтманами. Не виключали, що це кінець рейду, що німці захочуть відкупитися. Щоб трішки допомогти їм прийняти рішення, Прокоп наказав гуситським колонам вирушити в напрямку Верхнього Палатинату, на Сульцбах та Амбер, чим добряче нагнав страху пфальцграфові Янові з Ноймаркта.

Усі чутки виявилися правдивими. Переговори закінчилися успіхом. Заплатив викуп маркграф, заплатив пфальцграф, заплатив Нюрнберг. Рейд було припинено. Видано накази, зосереджена під Пегніцем й Ауербахом гуситська армія двома колонами почала повертатися додому. Однак дорогою вони не збиралися ледарювати. Колона, що йшла південним шляхом, готувалася до нападу на Кинжварт, ще одне місто ненависного Генріха фон Плауена. Північну колону Прокоп форсованим маршем повів на Хеб.

Армія підійшла під Хеб у суботу одинадцятого лютого, пізно після обіду, майже присмерком, з ходу накинувшись на села та поселення навколо міста. Усе підгороддя було у вогні, а кінний загін Яна Змрзліка подбав, щоб не вцілів навіть жоден з навколишніх дворів. Рейневан взяв себе в руки і навіть уже дещо отямився, але в підпалах і різанині участі не брав. Разом із Шарлеєм, Самсоном і Ріксою вони трималися коло Мікулаша Сокола з Ламберка, якого було залишено з резервним загоном.

Тибальд Раабе їх залишив, помандрував на захід іще до того, як вони вирушили під Пегніц.

Ніч, яка незабаром почалася, від пожеж була світла, наче день. І гамірна. Безперервно гупали молотки та сокири тесль: вони встановлювали пращі та споруджували барикади. Ревіли і співали гармаші, які кріпили на дерев'яних лафетах бомбарди і мортири. Репетували під мурами таборитські обзивали, обіцяючи захисникам Хеба жахливу смерть, а захисники згори віддячували таборитам обіцянками ще гіршої смерті, паскудними прізвиськами і стріляниною з вогнепальної зброї.

— Рейнмаре.

— Я тут, Самсоне.

— Ти тримаєшся? Як ти себе почуваєш?

— Препаршиво.

— Я міг і не питати.

Вони сиділи біля невеликого вогнища, розпаленого за напнутою на патиках плахтою, що захищала від лютневого вітру. Сиділи удвох, Шарлей з Ріксою кудись пропали. Останнім часом вони часто кудись пропадали. Рікса вже встигла попрощатися, вона поверталася у Шльонськ.

— Я… — велет несподівано запнувся, — теж маю чим гризтися. Мене останнім часом переслідують думки про справжнього Самсона, того, що з монастиря бенедиктинців. Я не можу позбутися переконання, що заподіяв йому кривду. Я залишив його… Там…

— Ти не винен, — серйозно відповів Рейневан. — Це ми з Шарлеєм, наші дурні екзорцизми, наші ігри зі справами, гратися з якими було не можна. Ти намагався виправити нашу помилку, намагався багато разів, ніхто не має права дорікнути тобі, закинути бездіяльність. Не вдалося — що ж, на те воля Божа. А зараз… Зараз ситуація змінилася. У тебе є обов'язки. Ти не можеш зали шити Маркету. Ти розбив би дівчині серце, якби тепер залишив її саму. Я розумію, що це може бути для тебе прикро, я знаю, як ти переймаєшся долями інших. Але зараз це вже був би альтернативний вибір: або Маркета, або монастирський дурник. Для мене зрозуміло, кого ти повинен вибрати. Це очевидно. І не кажи мені, що це малоетично.

— Це малоетично, — зітхнув Самсон. — Зовсім ледь-ледь етично. Бо вже пізно робити будь-який вибір. Від тієї події минуло більше чотирьох років. Там… У смузі темряви… Жодна людина не могла цього витримати, жодна людська психіка не могла цього перенести. Справжній Самсон загинув або остаточно збожеволів. Ми вже не зуміємо повернути його світові. Цей факт, на жаль, ліг тягарем на моє сумління.

— Послухай…

— Нічого не говори.

Тріщали, догоряючи, крокви халуп підгороддя, з вітром долітав сморід, завівало жаром.

— Доля монастирського дурника, — перервав мовчання Самсон, — аж ніяк не вирішилася тієї миті, коли я побачив Маркету. Тоді, під Коліном, у шулерському трактирі…

— Ти тоді зробив те, що мусив зробити. Я пам'ятаю твої слова. Те, свідками чого ми були у шулерні, виключало байдужість і бездіяльність. Так що сталося те, що мало статися.

— Це правда. Та смуток огорнув мене вже пізніше, у Празі. Того дня, коли вона вперше усміхнулася мені. Quando mi volsi al suo viso ridente…

— А посміх був її такий ясний, — Самсон чи то декламував, чи то говорив, — мов Бог у неї на лиці всміхнувся. І заволоділа моєю душею… Ex… Вибач. Я знаю, що це банальність, банальна річ, і нічого з цим не вдію. Але я повинен стриматися — й принаймні не розводитися про це. Але, може, добре, що так сталося? Може, це хороший вступ до того, що я хочу тобі сказати?

— А що ти хочеш мені сказати?

— Що я відходжу.

— Тепер?

— Завтра. Це вже останній раз. Хеб — останнє місто, у яке я з вами ввійду. Я пішов би вже сьогодні… Але щось мене стримує. Однак завтра я остаточно покінчу з усім цим. Іду геть. Повертаюся до Рапотіна. До неї. Повертайся туди зі мною.

— Нащо? — гірко і через силу запитав Рейневан. — Нащо мені вертатися? Що або хто там на мене чекає? Ютта померла. Я її кохав, а її вже нема. Що мені залишається? Я теж читав Данте Аліг'єрі. «Amor condusse noi ad una morte», кохання нас вело в злощасну смерть. ^{55} Нічого іншого я не чекаю. Тому з тим самим результатом можу чекати цього тут, у цій армії. Між цієї різанини.