Янголи і демони - Браун Дэн (чтение книг .TXT) 📗
— Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. — Медсестра відкрила дводюймовий екран. — Екран тріснув. — Обличчя її просвітліло. — Але звук іще є. Ледь чутний. — Вона піднесла прилад до вуха. — Якийсь сюжет повторюється знову й знову. — Вона знову прислухалась. — Здається, двоє чоловіків продцось сперечаються. — Вона простягнула камеру Ленґдонові.
Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.
Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.
О Боже!
Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія… гелікоптер… Його розум нарешті запрацював.
Але це означає…
Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.
— Містере Ленґдон! — спробував зупинити його лікар.
— Мені потрібний одяг, — рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.
— Але вам треба відпочити.
— Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.
— Але, сер, ви…
— Негайно!
Усі збентежено перезирнулися.
— У нас немає одягу, — нарешті сказав доктор Джакобус. — Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.
Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.
— Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?
Доктор Джакобус нервово ковтнув.
— Дайте йому щось одягнути.
Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувай ся бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон мс дика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.
Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що'вона доправить його до Ватикану за рекордний час.
— Molto traffico, — сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.
Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.
— Sono conducente di ambulanza.
— Ambulanza? — Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхати-ся в кареті «швидкої»?
Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.
Він похнюпився.
— Летіти до Ватикану. Дуже швидко, — усміхнулася жінка.
128
Радісні й збуджені кардинали гуртом рушили назад до Сікстинсь-кої капели. Мортаті ж охоплювало дедалі більше сум'яття. Кардинал вірив у давні чудеса зі Святого Письма, однак те, що він щойно спостерігав, було вище його розуміння. Після сімдесяти дев’яти років самовідданого служіння Церкві такі події мали б сповнити його душу блаженством… запалити щиру, беззастережну віру. А натомість він відчував дедалі більшу тривогу. Щось тут було не так.
— Сеньйоре Мортаті! — гукнув швейцарський гвардієць, що вбіг до коридору.
— Ми пішли на дах, як ви просили. Камерарій… у плотії Він жива людина! Не дух! Точнісінько такий, яким ми його знали!
— Він говорив із вами?
— Він стояв на колінах і молився! Ми не наважились його відвертати!
Мортаті розгубився.
— Скажіть йому… кардинали чекають.
— Сеньйоре, оскільки він жива людина… — гвардієць завагався.
— То що?
— Його груди… У нього сильний опік. Може, спочатку перев’язати йому рани? Він, мабуть, дуже страждає.
Мортаті задумався. Довгі роки служіння Церкві не підготували його до такої ситуації.
— Якщо він людина, то обходьтеся з ним як з людиною. Омийте його. Перев’яжіть рани. Одягніть у чистий одяг. Ми чекатимемо на нього в Сікстинській капелі.
Гвардієць побіг виконувати розпорядження.
Мортаті рушив до капели. Решта кардиналів уже були там. Дійшовши до Королівських сходів, він побачив Вітторію Ветру. Засмучена, вона самотньо сиділа на лаві біля підніжжя сходів, безсило спершись об стіну. Бачачи, як їй важко, він хотів підійти і якось-розрадити її, але знав, що це мусить зачекати. Спершу він має виконати свій обов’язок… хоч Мортаті не зовсім уявляв, у чому саме тепер цей обов’язок полягає.
Він увійшов до капели. Там панувала бурхлива радість. Він зачинив за собою двері. Боже, допоможи мені.
Гелікоптер Aerombulanza, що належав лікарні Тіберіна, підлітай до Ватикану з протилежного від собору Святого Петра боку’ Лет дон зціпив зуби і заприсягнувся перед Господом, що це останніп у-його житті політ на гелікоптері.
Переконавши жінку-пілота, що правила поведінки в ін> вітряному просторі над Ватиканом зараз хвилюють Святіш престол найменше, він попросив її потайки пролетіти пал муром і приземлитися на гелікоптерному майданчику всерс дині Ватикану.
— Grazie, — подякував він, із зусиллям зійшовши на землю. Вона послала йому повітряний поцілунок, швидко здійнялась у повітря і зникла в темряві за муром.
Ленґдон видихнув, намагаючись зібратися з думками і краще усвідомити те, що він збирався зробити. Тримаючи в руці відео-камеру Колера, він сів до того самого електричного авта,'яким уже їхав удень. Акумулятори майже розрядилися, стрілка була практично на нулі. Ленґдон вирішив не вмикати фар, щоб заощадити енергію.
А крім того, він волів, щоб його ніхто не бачив.
Кардинал Мортаті стояв біля дверей і здивовано спостерігав за тим, що відбувалося в Сікстинській капелі.
— Це справжнє чудо! — кричав один кардинал. — Десниця Господа!
— Так! — погоджувався з ним другий. — Господь явив нам свою волю!
— Камерарій буде нашим Папою! — т волав третій. — Він не кардинал, але Бог дав нам чудесний знак!
— Так! — підтримав іще хтось. — Закони конклаву створили люди. А зараз ми маємо перед очима волю Бога! Закликаю всіх негайно провести голосування!
— Голосування?! — перепитав Мортаті, підходячи до них. — Здається, це мій обов’язок.
Усі повернулися.
Мортаті відчув на собі насторожені погляди. Кардинали здавалися йому далекими, розгубленими, ображеними його тверезістю. Мортаті дуже хотів би відчувати те саме радісне піднесення, яке бачив на обличчях довкола себе. Але не відчував. У його серці були біль і сум, яким він не знаходив пояснення. Він дав обітницю керувати конклавом із чистою душею, а тепер не міг позбутися цих дивних сумнівів.
— Друзі, — почав Мортаті, підійшовши до вівтаря. Власний голос здавався йому чужим. — Боюся, до кінця своїх днів я так і не зможу збагнути суті того, що побачив цієї ночі. Однак те, що ви пропонуєте стосовно камерарія… це не може бути волею Бога.
У капелі запала тиша.
— Як… ви можете таке казати? — нарешті вимовив один із кардиналів. — Камерарій урятував Церкву. Бог промовляв до нього! Цей чоловік переміг саму смерть! Якого ще нам треба знаку?!
— Камерарій зараз до нас прийде, — сказав Мортаті. — Зачекаймо на нього. Послухаймо, що він сам скаже, перш ніж голосувати. Можливо, він нам щось пояснить.
— Пояснить?
— Коли ви призначили мене головним виборцем, я дав обітницю дотримуватися правил конклаву. Вам, поза сумнівом, відомо, що, за законом, камерарій не може претендувати на Святий престол. Він не кардинал. Він лише священик… простий камергер. Крім того, він замолодий, щоб стати Папою. — Мортаті відчув, що кардинали вже дивляться на нього з відвертою ворожістю. — Навіть якщо я просто дозволю таке голосування, то це автоматично означатиме, що я прошу вас підтримати людину, яка, за законами Ватикану, не має права бути обраною на папський престол. Тобто таким чином я проситиму кожного з вас порушити священну обітницю.
