Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Повідомили усіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися. А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни-мішок на голову, зв'язали і до комори. Господарів — раніше пов'язали.
Як накинулися на Загороднього, що зайшов з револьвером у руці — той вистрілив. Почув Левадний, що надходив лісом — кинув бомби. Хто був вже у лісі й почув — не пішов.
Підрізали нам тим сильно. Ватажків забрали... Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося — і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой, що його з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Прапори оба на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували.
Червоні вже у Мотриному манастирі совхоз почали робити. Черниць виарештували та розігнали. А з ними — всеж було лекше. Все коли-не-коли, якась до ліса хліба винесе та в умовленому місці залишить.
На зиму кажу хлопцям: — нема що! Треба в світ вибиратися. Не хотілося Холодного Яру покидати — ой не хотілося! Все надію колисали — а може дочекаємося чогось?! Та мусіли. Спакували прапори у випорожнену кулю гарматню, загвинтили і закопали в Холодному Яру. Троє нас тільки й знали де. Гриця вже розстріляли. Не за Холодний Яр — за іншу вже справу, цього року... Д... — поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди. Не відкрили нам Холодного Яру — за агітацію висилають. Хтозна — чи живі будем. Скажу ще хоч вам — де прапори заховані.
Нахилившись до мойого вуха С... зашепотів мені місце й приміти.
— Слухай но, друже... А як же останні — Хмара, Мамай, Кваша — що з ними?..
— Хмару в бою червона кіннота зарубала. При його боці згинула від шаблі й Катря. Бараніва, важко раненого — живим захопили — добили у Знам'янці на пероні. Левадний, ранений — бомбою себе підорвав, викосивши з Люїса півгрупи чекістів. Квашу — під Златополем убили — возили потім на страх по селах показувати. Вбили й Хоменка, Отаманенка... Семен Чучупака утік було з Мельників — на Черкащині потім священиком автокефальним був... До СВУ належав, — розстріляли цього року в Черкасах. Що з Олексою — не знаю, а Іван — у Києві вчився — арештували у потязі й скинули під колеса. Мамай — як припекло — утік із Плавнів до Катеринослава. Під своїм правдивим прізвищем, як Щириця, став професором історії в інституті освіти. Належав до СВУ, організував та виховував в національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Привезли до Черкас. Оце пару місяців тому, при мені на розстріл із камери забрали. Пішов старий спокійно. Попращався з нами... «Доживете — каже — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї невільної я зробив, що зміг...»
Пошепотівши ще трохи, С... заснув. Надурно намагаюся заснути й собі. По тілі бігали струмки гарячки й вдаряли шумом у голову. Перед очима пробігали події, бої, образи смерти бойових товаришів...
«Готов нових борців, Холодний Яре!»...
«Живе Україна!»
Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших холодних кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!
Думка побігла по дорогих, зрівняних із землею могилах в степах Херсонщини, в лісах і узгіррях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лисій горі... Розтинала землю й приглядалася до стлілих кістяків борців... Шукала в них знайомих рис... Розрізала схил Холодного яру... Розгвінтила гарматню кулю... Жевріють на зм'ятому прапорі слова Пророка... «І повіє новий вогонь з Холодного Яру...»
Крізь віддихи й стони сонних в'язнів «звіринця» — почувся дзвін. Що це? Невже дзвонять в тюрмі на ранішню перевірку? Ні. То гуде дзвін Св. Софії — посилає тривожний зов по всій Україні. То тривожно гуде й великий Мотрин дзвін — скликає холодноярців на бойову збірку...
Ідуть зімкнутими рядами безконечні бойові колони... В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...
Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полягли борці — воскресають в нових.
Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом — до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля — або смерть.
1936 р. Багатківці — Плугів.
