«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник, не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західню частину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вона дістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управою військовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї вона зіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.
116. Кінець Польщі і прилученне правобічної України до Росії
В Польщі по страшнім ударі 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити порядки. Були то спасенні для Польщі заміри, тільки прийшли занадто пізно. Сусїди не хотіли того. Особливо росийське правительство гнївало ся, що Поляки беруть ся заводити нові порядки без його згоди. Але воно було зайняте на полуднї— Кримом, потім Туреччиною, що почала в 1787 році нову війну, розжалена тим, що Росія загорнула собі Крим. Польська партия реформи рахувала на союз з Прусією і спочуте Австрії й надїяла ся обійти ся без Росії. Але помилила ся. Тільки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщі нова конституція, а вже при кінці того року Росія щасливо закінчила турецьку війну, що закріпила за нею володїннє Кримом та всїм північним берегом Чорного моря, і тепер своє військо посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї магнати противні реформі підняли повстаннє—зробили так звану торговицьку конфедерацію і віддали ся під опіку Росії. Росийське військо зайняло Варшаву. Скликали новий сонм і той під натиском Росії скасував конституцію 1791 р. та вернув старі порядки. Прусія вирікла ся Польщі та пристала до Росії. При сїй оказії зайняла знову землї на західній границі, а Росія взяла Київщину, Поділе, значну частину Волини, Білоруські землї—по лїнїю проведену від курляндської границі на границю австрийську.
Сойм покірно підписав відступленнє Росії сих земель. Так як колись, двіста лїт перед тим, на люблинськім соймі польські правителі шафували українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потім українських панів силоміць присягати Польщі,—так прийшло ся тепер Полякам. Але і ся—вже зовсім обкроєна Польща не пожила довго. Против короля і правительства, за їх податливість, підняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель і визволяти ся з опіки Росії й Прусії. Одначе росийське і пруське військо погромило повстанців, Москалї взяли Варшаву і Вильно. Польщі зроблено кінець.
Росія забрала решту земель білоруських і українських, які ще зісталися за Польщею (крім Холмщини і Підляща), иньші краї розібрали Австрія і Прусія. Потім в останнє передїлили ще польські землї в 1815 роцї і так уставив ся нинійшій подїл, між Росією, Австрією й Прусією. Білоруські землї спинили ся під Росією, українські зістали ся поділені між Росією й Австрією, польські між Росією, Австрією й Прусією.
Так ото з кінцем XVIII в. українські землі опинили ся під властю двох великих, сильних держав—Росії й Австрії,—держав міцно сцентралїзованих і бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим начальством урядничим, з міцною поліцією й військом, а без усякого майже громадського самопорядкування. Всяка полїтична окремішність наших земель була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсім, або зведено до найменьших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на грунтї народнім зістав ся сам спід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанстао, та неучене і темне сільське духовенство. Даремно пішли всі великі змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи і вільности України.
„Польща впала—та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська держава, але доля Українцїв не поправила ся з того—особливо в тих українських землях, що відійшли під Росію. В тих землях, що одійшли до Австрії, нове правительство австрийське заходило ся коло того, щоб полїпшити долю кріпаків українських, обмежити безграничну власть польських панів над ними, дати більшу освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, що зістало ся єдиною освічснїйшою верствою серед Українцїв. Перехід Галичини під власть Австрії був першим початком відродження українського житя в Західній Україні. Але в землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало лекше українському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської. Кождий польський пан мав звичайно в кешенї все низше начальство, з яким приходило ся мати дїло в справах з мужиком, і міг бути певний, що всяке дїло йому те начальство покриє і в усїм йому буде помічне. Власть поміщика над мужиком дійшла такої моци, якої не мала за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської власти; тепер за воєнними командами росийськими, за всякою полїцієЮ польський пан не бояв ся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на тодішнї розрухи в Галичині, заходило ся росийське начальство полекшити в дечім панщинні тягарі українського селянина, а духове житє українське зістало ся тут в тяжкій безпросвітній тьмі ще довго і довго.
Так само, або й ще більш безрадісно виглядало національне українське житє. Навіть память про славні діла великої народньої боротьби ослабла і затемнила ся- В народі зістали ся тільки піснї й перекази, що завмирали поволі в тїснім гуртку співцїв-кобзарів. Друковане слово не закріпило навіть тих книжних чи поетичних утворів, в яких були представлені могутні подвиги і пориви українського житя, і серед вищих освіченійших верств все менше було людей, яким скільки небудь ясно представляла ся минувшина України, ті великі завдання, які були поставлені нею і які мов ловг неоплатний висіли над сучасними поколїннями малих синів великих батьків. В західній Україні все покрила Польща: польське або сполячене панство, такеж саме богатше міщанство, і навіть вище духовенство (уніатське) було спольщене і польськими очима дивило ся на минувшину і на сучасність свого народу. А в східнїй Україні, задніпрянській, так само змосковшило ся все, що підіймало ся над масою народньою. Стара книжна мова вимерла, змосковщила ся. Слово народне жило тільки серед простого народу та на тій лінії, де стикало ся се народне житє з церковною книжністю—серед низшого духовенства, попів та дяків-бакалярів, ледво видно і замітно. Маса народня, придавлена кріпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, і здавало ся, що вже не встане—прийшов останній кінець українському житю, як сумно співав наш великий поет на руїнах Чигрнна:
Не видко було, що під тим попілом минулого, під цвіллю сучасного лежать здорові, могутнї зерна народнього житя й починають проростати тихо і непомітно.
117. Початки відродження в західній Україні
В часах найбільшого, як здавало ся—останнього упадку українського житя, при кінцї XVIII в. починали вже поволі пробивати ся перші парости нового житя. В західній Україні вони сходили на грунтї церковнім.
Свого часу заведеннє унїї приглушило дуже сильно останки Українського житя. Приймали унїю з малодушности, хилячи ся перед панами, а сміливійшнх приборкувано силоміць. Але наростали нові поколїння, що були уніатами не через свою зраду чи малодушність, а через те що уродили ся в унїї, і для них унїя стала вже вірою народньою, українською. Ті що заводили унїю на те, аби вона послужила дорогою до ополячення і окатоличення, помилили ся в своїх надїях Через те що уніатське духовенство і взагалі унїю не зрівняно в правах з католицтвом і вона зістала ся церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського житя і незадовго стала для західньої України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. І коли австрийське правительство, заволодівши Галичиною, заходило ся коло того щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, в якім його застало, то се мало чималий вплив на розбудженнє національного житя. Австрийське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарід, взагалї задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марії Тереси і Иосифа II обмежено вдасть поміщиків, заводили ся школи „з місцевою мовою" (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне. Насамперед сї заходи почали ся на Угорській Україні, наслідком тих рухів против унїї, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачівську єпархію визволено від зверхньої власти католицького єпископа в Ягрі, засновано ліцей в Мукачеві, для виховання духовних, поліпшено матеральне становище духовенства. Новий єпископ Андрій Бачинський (1772–1809) з сього боку дуже дїяльно заходив ся коло піднесення свого духовенства, і тут в Мукачеві коло нього згодом зібрала ся громада доволї вчених як на той час людей, з котрих вийшли потім перші професори-Русини львівського університету і чимало иньших замітних дїячів.
