Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
Часом навчання відбувалося вдома у пана Пфюля, в просторому старому гостроверхому будинку з багатьма прохолодними коридорами й закутками, де органіст меншав самотою, тільки зі старою ключницею. А часом у неділю малий Будденброк діставав дозвіл під час відправи в Мариїнській церкві сидіти нагорі біля органа, а це було зовсім не те, що слухати його внизу на лавці разом з усіма. Вони сиділи вище за парафіян, вище за пастора Прінгсгайма на амвоні, сиділи серед гудіння могутнього потоку звуків, який вони разом звільняли з пут і підпорювали своїй владі, бо вчитель дозволяв часом Ганно, сповненому запалу, щастя й гордощів, помагати йому коло регістрів. Та коли вже після хорала затихав фінал, коли пан Пфюль поволі здіймав пальці з клавішів і давав ще тільки тихо й урочисто відзвучати основному й басовому тонам, коли потім, після навмисної паузи, що створювала побожний настрій, з-під дашка амвона озивався добре поставлений голос пастора Прінгсгайма, то не раз бувало, що пан Пфюль кепкував з проповіді і вже просто сміявся з стилізованої франконської вимови пастора, з його протяглих приглушених або різко наголошуваних голосних, з його зітхань і швидкої зміни виразу обличчя — то понурого, то прояснілого. Тоді сміявся й Ганно, тихо й весело, бо, не перезирнувшись, не перемовившись жодним словом, вони обидва доходили того самого висновку: що та проповідь — просто безглузда балаканина, а справжньою відправою була музика, яку пастор і його парафіяни вважали за додаток, потрібний, щоб піднести побожний настрій.
Так, усі ті сенатори, консули, городяни та їхні родини, які сиділи внизу, не вельми розумілися на мистецтві пана Пфюля, і це його завжди журило, тому він і радий був бачити коло себе свого маленького учня — принаймні мав кому стиха сказати, що тільки-но зіграв надзвичайно важку річ. Він удавався до найдивовижніщих технічних експериментів: створив «зворотну імітацію», мелодію, що однаково звучала від початку до кінця і від кінця до початку, а потім на цій основі скомпонував цілу фугу, яку можна було грати навпаки. Виконавши її, він з сумним виразом обличчя згорнув руки на колінах і безнадійно похитав головою:
— Ніхто навіть не помітив…
І поки пастор Прінгсгайм казав проповідь, пошепки пояснив хлопцеві:
— Це зворотна імітація, Йоганне. Ти ще не знаєш, що воно таке… Це наслідування якоїсь теми з кінця до початку, від останньої ноти до першої… Досить складна штука, згодом ти зрозумієш, що означає наслідування в «суворому стилі»… Я тебе ніколи не силуватиму до зворотних імітацій, не буду мучити… Без цього можна й обійтися. Але не вір тим, хто зве їх штукарством, що не має музичної вартості. Ти зустрінеш зворотні імітації у великих композиторів усіх часів. Тільки байдужа посередність пихато відкидає такі вправи. А митцеві личить скромність, запам’ятай це, Йоганне.
15 квітня 1869 року, на свій день народження, коли йому минуло вісім років, Ганно разом з матір’ю зіграв у родинному колі невеличку фантазію, простий мотив, який він сам вигадав, уподобав і, як зумів, опрацював. Звичайно, пан Пфюль, якому хлопець довірив свою таємницю, не одне розкритикував у його творі.
— Що це за театральний фінал, Йоганне? Він же зовсім не відповідає всьому творові! Початок цілком пристойний, але чому ти раптом переходиш із сі-мажор у кварт-сексту четвертого ступеня з пониженою терцією, хотів би я знати? Це штукарство. Та ще й це тремоло… Його вже ти десь підхопив… Але де? Ага, знаю. Ти надто уважно слухав, коли я грав твоїй мамі певні речі… Зміни кінець, синку, і вийде непогана річ.
Проте Ганно саме цьому мінорному акордові і фіналові надавав найбільшого значення, і його матір це так зворушило й розвеселило, що все лишилося без зміни. Мати взяла скрипку, зіграла верхній голос і, поки Ганно просто повторював фразу, проваріювала до кінця дискант у пасажах в одну тридцять другу. Все прозвучало чудово, і Ганно аж поцілував матір з радощів; а 15 квітня вони виконали його композицію перед родичами.
На день народження Ганно до сенатора на четверту годину прийшли обідати мати, пані Парманедер, Христіан, Клотільда, консул Крегер з дружиною, подружжя Вайншенків, а також дами Будденброк із Брайтештрасе та панна Вайхброт; тепер вони сиділи в салоні, слухали гру й дивилися на виконавців — на іменинника в матроському костюмчику за роялем і на Герду, своєрідну й елегантну, як завжди, що спершу виконала на струні соль розкішну кантилену, а тоді з досконалою майстерністю віртуоза сипнула цілою зливою іскристих, дзвінких каденцій. Срібний дротик на її смичку полискував у світлі газового полум’я.
Ганно, блідий з хвилювання, за столом майже нічого не їв, а тепер так глибоко поринув у свій твір, який, на жаль, за дві хвилини мав скінчитися, такий був ним заполонений, що забув про все навколо. Та коротенька мелодійна композиція мала швидше гармонійний, ніж ритмічний характер; дуже дивне враження справляв контраст між примітивними, по-дитячому наївними музичними засобами і поважністю, запалом, майже витонченістю, з якими малий музикант виливав їх у звуках і подавав слухачам. Ледь схиливши набік голову і всім тілом подавшись уперед, Ганно наголошував кожний перехідний тон; він сидів на самому краєчку стільця і намагався з допомогою педалі і модулювання звуків надати особливої ваги кожному новому акордові. І справді, коли малий Ганно й досягав якогось ефекту, хоч би навіть помітного тільки для нього самого, то цей ефект був швидше чуттєвий, ніж відчутний. Якийсь чисто гармонійний засіб завдяки значущому, сповільненому акцентуванню набував таємничого, виняткового значення. Якийсь акорд, вступ, новий гармонійний хід, що йому Ганно, звівши брови й гойднувшись тілом так, наче хотів полетіти, надавав несподіваного, приглушеного звучання, вражав слухачів у саме серце…
І ось нарешті фінал, улюблений фінал Ганно, що своїм наївним піднесенням завершував цілий твір. Тихо, чисто, мов дзвоник, серед іскристих скрипкових пасажів тремолює піаніссімо акорд мі-мінор… Він наростає, ширшає, поволі-поволі набирає сили. У форте Ганно вдається до дисонансіюго до-дієз, що вертається до основної тональності, і, поки скрипка тремтливо й дзвінко оточує те до-дієз хвилею звуків, хлопець з усієї сили доводить дисонанс до фортіссімо. Він ще зволікає з остаточним розв’язанням, притримує його для себе й для слухачів, Що воно обіцяє, це розв’язання, це чарівне, рятівне занурення в сі-мажор? Незрівнянне щастя, безмежну втіху. Спочинок! Блаженство! — Раювання! Ще не кінець… ще ні! Ще мить зволікання, затримки, напруження, хай навіть нестерпного, — тим солодше буде заспокоєння… Останнє, найостанніше розкошування, нестримна, шалена туга, жага, що повінню заливає душу… Ще раз неймовірним зусиллям, судомно напружити волю і трохи затримати осягнення мети і заспокоєння, бо він знав: щастя триває тільки мить… Ганно поволі випростався, очі його розширилися, стиснуті вуста затремтіли, він здригнувся, хапливо втягнув носом повітря… І не міг більше стримати блаженства. Воно ринуло на нього, і опиратися йому було вже несила. М’язи його розпружились, голова втомлено опала на плече, очі заплющились, а на устах з’явився сумний, майже болісний усміх невимовної насолоди, коли він, модулюючи і натискаючи на педалі, переніс своє тремоло, обсотане, оповите шепотом, хлюпотом, дзюрчанням скрипкових пасажів, на сі-мажор, долучивши до нього басовий супровід, швидко довів його до фортіссімо і враз урвав коротким, приглушеним сплеском звуків…
Звичайно, гра Ганно не могла захопити слухачів так, як його самого. Наприклад, пані Перманедер з усього того надміру музичних засобів анічогісінько не збагнула. Та вона бачила усмішку хлопчика, плавний порух його тіла, бачила, в якому екстазі похилилась на плече його люба голівка… І ця картина глибоко зворушила її вразливе серце.
— Як він грає! Як ця дитина грає! — майже крізь сльози вигукнула вона й кинулась до хлопця з обіймами. — Гердо, Томе, це майбутній Моцарт, Мейєрбер, майбутній… — не маючи напохваті третього ім’я такої ж величини, вона обмежилася тим, що обсипала поцілунками племінника, який сидів геть виснажений, втупивши поперед себе невидющий погляд і склавши на колінах руки.
