Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Коли жінка повернулася до телефону, місце її вже зайняли; кремезний чоловік у чорному костюмі, що облягав його тіло так, немов він був танцівник, томно кадрив невидиму співрозмовницю, обіцяючи їй неймовірний вечір, коли легкі і п'янливі, як молоде вино, «струмені Зори піднімуть її до небес». Співрозмовниця, мабуть, відмовлялася підніматися, а танцюрист обіцяв їй ще щось приємніше, показуючи Крістіні на пальцях, що, мовляв, зараз, ще одна хвилинка — і все буде гаразд.
Але розмовляв не хвилинку, а добрих п'ять.
Коли Крістіна передзвонила, Блас сказав:
— Ви, очевидно, вперше в Іспанії? Залишили б сумочку біля трубки, у нас не крадуть… Люди зрозуміли б, що ви повернетесь, а не забули покласти трубку на важіль — у нас це часто буває, ми неуважні…
Він вислухав адресу, здивувався, що Карденас поставив своє ім'я на вивіску, старіє, хвороба честолюбства з роками прогресує, і пообіцяв бути в «Ріо-Фріо» через півгодини.
— Замовте собі вина, скажіть, щоб принесли «вино де каса», у Карденаса чудові виноградники на узбережжі. Ви моя гостя, так що замовляйте все, що захочете.
… Як і заведено в Іспанії, він запізнився на двадцять хвилин.
— Ви повинні мені пробачити, — похмуро сказав Блас, хватко обнімаючи жінку своїми холодними очима; погляд його був відверто оцінюючий, безсоромний, — як і всі нації, що не мають справжньої індустрії, ми погано орієнтуємося в часі. Американці найточніші люди, бо виплавляють найбільше в світі чавуну; коли робітник заґавиться біля домни, це загрожує йому бути розтопленим у киплячому металі, дуже боляче. Навіть якщо він і врятується, його проженуть з роботи, і він не зможе жити так, як жив раніше — з холодильником та автомашиною. А нам нічого не загрожує… Якщо виженуть з роботи — як жив іспанець у злиднях, так і житиме. Навіщо ж поспішати? Бачите, я самоїд… Як вино?
— О, воно справді чудове.
— Ви голодні?
— Дуже.
— Прекрасно, — сказав Блас. — Мене просили показати вам місто, я згоден бути вашим гідом. Зараз я замовлю столик у «Лас пачолас», там дають справжню андалузьку їжу.
Він пружно встав і пішов униз, до телефону.
Все-таки Пол, подумала Кріста, зовсім не думає про те, як він виглядає; він завжди однаковий, такий, як насправді; інші ж чоловіки хочуть показати себе. Вважають, що жінки схильні до гри; це неправильно, саме чоловіки найбільше думають про те, яке враження вони справляють.
… На початку сорок третього в Осло привезли фільми про природу Німеччини; на відміну від художніх картин, ці кінострічки були привабливо-правдиві, зняті зі смаком і тому збирали досить велику аудиторію, — на фашистські бойовики люди не ходили, бо там усі вороги були потворами, зате кожен німець — богом, а кому до душі пропаганда?
Кріста найдужче запам'ятала один фільм: оператор поставив камеру на великій галявині і зняв весняний зліт тетеруків; чорно-червоні красені билися один з одним, розпушивши хвости, бились відчайдушно, стинаючись по-лебединому вигнутими грудьми, а тетерки спостерігали за цим турніром любові, походжали собі по галявині, немов усе, що тут відбувалося, їх зовсім не стосувалось.
Вона запам'ятала цей фільм так добре ще й тому, що саме в цей час німецький офіцер, який поселився в сусідньому з ними будинку, почав посилати їй квіти. Звідки він діставав квіти в листопаді у затемненому Осло, де тоді вже ввели комендантську годину, вона не могла зрозуміти, але їй було це приємно, хоч батько якось з огидою здивовано зауважив:
— Приймати подарунки від окупанта?
А другий офіцер — він займав перший поверх у тому ж будинку, хазяї втекли до Англії, — присилав їй шоколад; щосуботи приходив його денщик і передавав старенькій фру Есперсен, що жила в їхній сім'ї уже двадцять років, красиву коробку з пречудовими цукерками, особливо смачна була начинка, вино й вишні.
Потім у тому ж котеджі поселився третій німець; він спеціалізувався на книжках — раз на тиждень присилав томик поезії або ж альбом з фотографіями різних регіонів Німеччини.
Саме він запросив Крісту в кіно, якраз на той самий фільм про бій тетеруків; вона попросила його не проводжати її до дверей.
— Батько проти того, щоб вас проводжав офіцер окупаційної армії? — спитав німець; його звали Ганс.
— Не в цьому справа, — легко збрехала Кріста, — але ви, звичайно, знаєте, як до вас ставляться в Норвегії?
— До нас ставляться добре, — відповів Ганс. — Тільки безглузді одинаки не розуміють того, для чого ми сюди прийшли. Невже вас не лякає загроза британської окупації? Приклад Ірландії має бути застрашливим.
На різдво вони заявилися до них утрьох: книжник Ганс, Фріц з квітами і «шоколадний Віллі»; були надзвичайно ввічливі; зробили все, щоб демонстративний вихід з вітальні її батька не був такий шокований, але все-таки поводилися, мов тетеруки на токовищі, хіба що хвости не настовбурчували.
… Блас повернувся, знову оцінююче оглянув Крісту, наче роздягав її, попросив офіціанта принести ще одну пляшку вина і сказав, що в «Лас пачолас» столик зарезервовано, спочатку вип'ємо тут, потім прокатаємося на екіпажі по старій Севільї, а після цього поїдемо вечеряти; до речі, там чудові фламенко, куди кращі, ніж мадрідські, послухаємо пісні Андалусії, вони тут зовсім особливі.
— О, це ж прекрасно! Дякую! — озвалася Кріста.
— Ви вперше на пенінсуле? — запитав Блас.
— Вперше.
— Цікаво?
— Безумовно.
— Що ви встигли подивитися в Мадріді?
— Не дуже й багато, — відповіла Кріста, чомусь посміхнувшись. Вона ж не хотіла їхати в Севілью; поруч з Роуменом, у його хірургічно чистому домі, який спочатку здався їй відчужено-холодним, вона зовсім несподівано для себе пережила дивне почуття, схоже на не знайоме їй досі умиротворення. Будучи людиною сильною, дуже самостійною, не гравцем, він дав їй змогу відчути спокій поруч з ним, той спокій, якого вона не знала відтоді, як гестапо забрало батька й маму. Вона запевняла себе, що все це вигадка, вона на роботі, ніяких сантиментів, це заважає справі, розслаблює, дає простір для ілюзій, вона говорила собі: все, що відбувається — акторське пристосування, просто треба придумати собі це умиротворення, щоб зручніше було робити те діло, яке їй доручили, але чим далі, тим очевидніше вона розуміла, що відчуття, котре виникло в ній, це не пристосування для точнішого виконання тієї ролі, яку для неї написали, а справжнє почуття, раніше їй не знайоме.
На першій зустрічі з Кемпом вона сказала:
— Треба якнайшвидше все закінчити б… Боюсь, мені буде досить складно працювати в майбутньому…
— Закохались? — спитав він, напівобернувшись до неї і розглядаючи полотно Мурільйо. — Хороший мужчина?
— Та не в цьому справа, — відповіла вона роздратовано. — Він дуже відверта людина… Вірить мені… І в ньому немає паскудства…
— Робіть як знаєте, — відповів Кемп. — У нас до нього теж немає відрази. Просто треба з'ясувати, чим він живе вдома. Це не є нечесність. Зрештою, можете підказати йому щось, лагідно вплинути на нього… Ви ніколи не поведетеся з ним безчесно. Навпаки, цілком можливо, що ви будете йому потрібні в складній ситуації… Якщо він справді має намір одружитися з вами, не відмовляйтеся, не треба… А взагалі, робіть так, як велить вам совість. Я не смію вас приневолювати, боронь боже.
Точно вичисливши мужчину Роумена, саме Кемп запропонував Крістіні наполягти на поїздці в Севілью; це перевірка, сказав він, і для вас, і для нього; ніщо так не виявляється, як почуття, — особливо під час короткої розлуки. Зрозумієте, що він вам справді дорогий, — дуже добре, ми попрощаємося, ви влаштовуватимете своє життя, а відчуєте в ньому холодок, що ж, продовжимо наше діло, вам не буде так важко, як тепер, я все розумію…
Але, говорячи так, Кемп думав зовсім про інше: найбільше прив'язує чоловіка, а особливо такого, як Роумен, самостійність жінки: якщо поїздка в Севілью задумана, вона має відбутися. Не для Крісти, а саме для Роумена вони й задумали поїздку в Севілью; захопленість жінки Роуменом виявилася для нього несподіванкою; все-таки жінки — загадкові істоти: захопитися такою людиною? Жахливий характер, ніякого шарму, грубий, безтактний, зовсім безпорадний у ліжку…
