Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
Сколихнулися, як море, яничарські полки. Затріпотіли прапорці на спагіївських списах. Загін за загоном — на чолі з алай–беями [59]— рушали в похід. На захід! На невірних!
2
— Ненку, як собі хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це мені не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка… Або хоча б дізнатися, де вона мешкає, в якій клітці горює, — сказав Арсен, вийшовши від султана і знову опинившись в обіймах Сафар–бея.
— У нас дуже мало часу. Військо зараз вирушає.
— Дурниці! Нам вистачить якоїсь години… Ну, я прошу тебе, брате!
Сафар–бей задумався. Потім рішуче махнув рукою.
— Е–е, гаразд. Ходімо!
Вони вийшли з палацу, сіли на коней і, обминувши Бєлградський замок, що височів над містом, повернули вниз, до Сави.
Сафар–бей показав на красиву мечеть.
— Бачиш? Збудована Кара–Мустафою… Ще всередині працюють малярі… А там далі, за нею, його будинок.
Арсен байдужим поглядом ковзнув по справді красивій мечеті, по білому будинкові, що потопав у буйній весняній зелені. Він був смертельно втомлений виснажливою дорогою, і зараз йому хотілося одного — побачити Златку, а потім — заснути…
— Вона там? — поглядом показав на дім Кара–Мустафи.
— Там, там… Мізок тріскається, а не можу придумати розумного і переконливого приводу, щоб капуджі пропустили нас.
— А ти не думай, — сказав Арсен і вийняв з кишені золотий перстень з червоним камінцем. — Скажеш: великий візир наказав передати одалісці, бо сам не має змоги це зробити… Ось і буде причина. А тебе ж, як чауш–пашу, тут, сподіваюся, усі знають?
— Знають усі, — погодився Сафар–бей. — Але коли дізнається Кара–Мустафа…
— Зараз йому ніколи, а попереду — війна! — Арсенів голос задзвенів металом. — Я зроблю все, щоб він з неї не повернувся!
Сафар–бей хотів щось відповісти, але, побачивши гірку гримасу на потемнілому Арсеновому обличчі і сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скільки літ не знав спокою і гасав по білому світу, мов неприкаяний.
Вони зупинилися біля конов’язі. Припнули коней.
Капуджі при воротях знали Сафар–бея і, не дуже допитуючись, пропустили.
Присипана золотистим піском доріжка привела їх до великого двоповерхового палацу. Могутні дерева оточували його з трьох боків, а перед фасадом розіслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася ранніми весняними квітами клумба.
Але сторож при вході, безбородий огрядний євнух, був невмолимий.
— Не велено! — сухо відказав він, підозріло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя.
— Тоді поклич кизляр–агу Джаліля! — почав сердитися Сафар–бей.
— Мені не велено відлучатися, ага.
— Але ж ми поспішаємо!
— Це мене не стосується, ага. Пускати в гарем нікого не велено! Що потрібно передати — я передам! — І він зачинив двері.
Друзі переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Він ладен був торохнути євнуха шаблею по голові. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усіх усюд збіжаться, мов цербери, капуджі і скрутять їх у баранячий ріг. Самі загинуть і Златку приречуть на довічне рабство!
Він відійшов до клумби і глянув на будинок. Десь там, за його стінами, Златка. Але де? За яким вікном? За якими фатами?
І раптом у нього майнула думка. Подати Златці знак!
Він засвистів широко відому на Україні пісню, що вже років тридцять, злетівши з уст співучої полтавки Марусі Чурай, тривожила людські серця і завойовувала все нових і нових прихильників. Її знала і любила Златка. Вони разом співали її.
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі.
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.
— Арсене, ти що? — здивувався Сафар–бей.
— Нехай буду проклятий, якщо ця пісня не змусить Златку стрепенутися і виглянути надвір!
Він засвистів знову. І в цю мить в одному з вікон рвучко відслонилася фіранка і з’явилася Златка. Смертельна блідість вкривала її щоки. Руки простерті вперед. Здавалося, вона б випурхнула і ластівкою впала коханому на груди, коли б не залізні грати.
— Арсене! — зойкнула дівчина приглушено. — Ненко!
Той зойк ніби підстьобнув Арсена. Він рвонувся вперед. Але міцна Сафар–беєва рука притримала його.
— Ти здурів, Арсене! Зараз євнух зчинить крик! — Він стиснув його так боляче, що Звенигора аж засичав.
Євнух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними волов’ячими очима, але не зрозумів, що відбулося надворі.
Арсен жадібно дивився на змарніле личко Златки, гарячково думаючи, а чи не спробувати зараз, коли Кара–Мустафа і його численна охорона у від’їзді, визволити дівчину? Та здоровий глузд підказував йому, що нема ніякої надії на удачу. Великий візир залишив достатню кількість капуджі й слуг, щоб захистити палац від усяких несподіванок.
Сафар–бей відгадав його думки і тихо сказав:
— Не роби дурниць, Арсене! Ми ще повернемося.
Арсен на знак згоди хитнув головою і відповів голосно, щоб почула Златка, бо то їй адресував він свої слова:
— Ми ще повернемося! Жди! — І тихо додав: — Кохана моя!
Златка прикрила вії, даючи знати, що почула і зрозуміла все; з–під них бризнули сльози і покотилися по блідих щоках.
Фіранка поволі опустилася і закрила її зажурене лице.
Тільки через годину друзі наздогнали за містом військо, що переправилося через Саву. Арсен не без допомоги Сафар–бея примостився на одному з численних возів і враз заснув.
3
Цісар Леопольд підійшов до похідного столика, випив келих прохолодного, з льодом, червоного вина, послужливо піднесеного слугою, витер білосніжною серветкою повні рожеві уста і, прищуривши проти сонця голубі очі, попрямував до гурту генералів, що на зеленому лужку шанобливо ждали імператора.
На рівному широкому полі, на березі Дунаю, скільки сягало око, вишикувалися імперські війська — піхота, кавалерія, артилерія. Сорок тисяч воїнів.
Весело майоріли під подувом легкого весняного вітру барвисті полкові прапори, ряхтіла на конях начищена до блиску збруя; темними жерлами націлилися в небо гармати. Горністи стояли напоготові, щоб сповістити всіх трубним кличем: «Слу–у–хай! Імператор у війську!»
На лівому фланзі стояли чотири тисячі найманців–поляків, приведених князем Любомирським. Їм за службу австрійська казна платила дзвінкою монетою.
Леопольдові підвели коня, і він, ще зовсім не старий, але вже обважнілий, з видимою натугою піднявся в сідло. В ту ж мить заграли горністи. Пролунали команди. Загриміли барабани.
Сколихнулися і завмерли прямокутники каре, рівні й застиглі, мов витесані із каменю. Блискуча кавалькада придворних і генералів на чолі з імператором рушила вздовж фронту.
З Пресбурга [60], під стінами якого відбувався цей парад, висипали тисячі людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З дзвіниці собору Святого Мартина долинали звуки дзвонів. Фортеця відсалютувала залпом усіх своїх гармат.
Леопольд їхав поволі, неуважно поглядаючи на солдатів, що в міру його наближення гучно кричали: «Віват!», — а думав своє. В його серці нуртували суперечливі почуття. Він був гордий з того, що за короткий строк зумів екіпірувати це не таке вже й мале військо. Та разом з тим його холодив бридкий страх при одній думці, що турецька навала затопить Австрію раніше, ніж їй на допомогу прийдуть король польський та німецькі курфюрсти.
Млявий і бездіяльний від природи, ще не бачачи ворога, він уже боявся його. Із сумом уявив себе в ролі головнокомандувача: повсякденні тривоги й переїзди, походи та бої, відсутність звичних розкошів, якими було сповнене його життя у Відні, в імператорському палаці… Ні, ні! Це не для нього! Йому не потрібна слава воїна — йому потрібний спокій, потрібна упевненість, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його шиї, потрібна м’яка перина під боком і вишукана кухня, потрібна, врешті, повсякденна ласка молодої, нині вагітної дружини, імператриці Елеонори… Навіщо йому головнокомандування?
