Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Сподіваюсь, він хоч не поведе мене оглядати ті дипломи?
— Я вже вечеряла.
— І багато втратила, можеш не сумніватись! Ну, хоч на десерт мусиш до мене приєднатись…
— Угу, моя бабуня казала — сам з'їж хоч вола, то одна хвала…
— М-да, — погоджується Вадим, чи то не второпавши, чи недочувши: — Набідувалися наші діди з батьками, що й казати…
І тому ми тепер так пишаємось тим, що ми їмо, думаю я, — але цього вголос уже не кажу. Тридцять третій, сорок сьомий — все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця — надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях. Тільки тут відбувся вже мовби збій ґенетичної програми, мутація, яка вибрала самих найживучіших, тих, що найліпше жують і перетравлюють: це вони забудовують нині місто скам'янілими відходами своїх гігантських кишковиків — ресторани, бістро, корчми, шинки, харчевні, генделики множаться щокрок, як гриби, хіба що ще стоматологічні кабінети незменш настирно частять в очу вивісками, і якби пройшовся Києвом без діла (та тільки хто ж так тепер проходиться, без діла!), то подумав би, наче люди в цьому місті водно тим і зайняті, що їдять, їдять — і точать зуби, щоб їсти ще… Р. також любив оповідати, які смаколики він їв у Гонконґу, які в Еміратах, а які в Нью-Йорку, в якомусь захмарному закладі, де й меню вже не подають — сам робиш замовлення, яке тобі в голову бахне, не питаючи про ціну, — і що, отак будь-яке й виконають? Будь-яке, з гідністю запевнив Р. Що, геть і з Червоної Книги? Мозок варана, антрекот із амурського тигра? Чи щось екологічно коректніше, — скажімо, донорські нирки, нарубані з яких-небудь голих-босих албанців чи китайців, яких і так ніхто не лічить?.. Р. засміявся, а коли я вже навпростець у нього спитала, скільки голодних можна було б нагодувати на суму одної тої вечері, образився й сказав, що це «ханжество». Хоча він, на відміну від Вадима, навіть товстим не був.
Ось вони хто, ці серйозні люди — всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, — ось вони хто: нащадки погрому. Такого, який і не снився новітній історії, і тому вона його в свій час так і не завважила — зробила йому delete, як у комп'ютерній грі. А тепер уже пізно, вони вже прийшли — ті, з кого, як сказав Вадим, виходять найкращі погромники. Вони прийшли й помстяться новому століттю за гори «ділітнутих» трупів минулого, плодячи так само «ділітнуті» гори нових і навіть не здогадуючись, що вони мутація: знаряддя помсти. Flagellum Dei, бич Божий (де я недавно чула цей вислів?..). У них прекрасні зуби, новенькі титанові імпланти, і вони ненаситні, як залізна сарана Апокаліпсису: вони прийшли їсти, й будуть їсти, доки не луснуть — доки не перетруть своїми титановими зубами все, що трапиться їм на шляху…
Зненацька чуюся такою втомленою, ніби з мене випустили повітря. Ніби він мене виссав, Вадим, — хоча, як йому це вдалося, незрозуміло. Голова гуде в потилиці наростаючим болем; стараюсь тримати її рівно. Чорножирафиста Машенька приносить морозиво в срібних мисочках — своє, фірмове, продовжує хвастати Вадим: від отого чудо-шеф-кухаря.
— Покуштуй, не пожалкуєш. Ти колись їла домашнє морозиво?
У жирнющого, хоч ножем ріж, жовтявого, як вершки, морозива й справді незвичний смак — такий буває в селянських страв: щось ситне, густе, непроціджено-запахуще, з допластикової епохи… Одною такою порцією можна наїстись на цілий день. Покірно кажу це Вадимові. Він киває, як екзаменатор, вдоволений відповіддю студента.
— Ось це, Дарино, — мовить раптом повчально, — і є реальність…
— Що? Морозиво?
— І морозиво теж, — він більше не всміхається. — Все це, — обводить зором свою печеру, — і ще багато чого іншого… А морозиво, між іншим, натуральне, зі справжнього молока. Без хімічних барвників, без ге-ме-о… Знаєш, що таке ге-ме-о?
— Стрічала таку абревіатуру…
— Генномодифіковані організми. Ті, які все більше завойовують світовий ринок, і наш також. Соя, картопля з ґеном скорпіона…
— О Боже. Чому — скорпіона?!
— А щоб колорадський жук не їв. І він її таки не їсть. А ми їмо, все Полісся вже нею засаджене. Західні імпортери скидають нам усе те лайно без жодного контролю, ще одне покоління — і почнуться і в нас ті самі проблеми з ожирінням, що в американців. А ще через пару поколінь від такого харчування, може, й хвости чи, там, ратиці в людей рости почнуть, хто ж тобі наперед вгадає…
— Та ну, це вже Голлівуд якийсь…
— О! — не знати з чого радіє Вадим. — Уже ближче до діла. А то ти так полум'яно говорила про реальність і про те, як із нею не жартують, аж я заслухався… Вмієш! Як з екрана вчесала. А що воно таке — реальність? Тебе послухати, то це прямо якийсь, — він на хвильку затинається, вибившись із звичного словника: — Якийсь… фетиш. Наче реальність існує сама по собі…
— А що, хіба не так?
— Для якої-небудь сільської бабці, може, й так. А ти мала б розуміти, що реальність твориться людьми. І вже не вийде провести межу — де те, що ти звеш реальністю, а де створене… — він знов гальмує, добираючи слів: не звик до абстрактних розумувань. — Створені людьми…
— Симулякри?
Чорт мене смикав за язик. Такого слова Вадим не знає — і кілька секунд некліпно вдивляється в мене з ворожістю простолюдина, який при зіткненні з будь-чим незнаним найперше підозрює підступ. (Від цього короткого зудару — ніби ми з ним із розгону буцнулися лобами, — мені нараз забиває памороки, світ, схитнувшись, приходить у рух, мов вода од сплеску, і мелькає чудне відчуття чиєїсь незримої присутности поруч — десь збоку, куди не важуся повернути розболілої голови…)
— Це з теорії постмодернізму, — чую власний голос теж ніби збоку. — Медіа, інтернет, реклама… Симулякри. Такі фантомні утворення, які прямого стосунку до реальности не мають, а всі разом складають паралельну, так звану гіперреальність. Відома теорія, Бодріяр про це писав… Француз…
— А бачиш! — почувши, що він самотужки додумавсь до того, що й відомий француз, Вадим знов добрішає. — Я ж тобі це й кажу. От ти сказала: Голлівуд, не повірила мені, — і це нормально, нормальна реакція… В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда — результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка — задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням.
— Бритва Окама?
— Ну да. Скажи, що Кучма наказав убити журналіста за критику, і всі повірять. Бо так завжди в кіно диктатуру показують. А скажи, що то була спецоперація кількох розвідок, яку за геополітичним значенням для реґіону можна прирівняти до війни на Балканах, — і на тебе подивляться, як на психа…
— А що, то дійсно була спецоперація кількох?..
— Неважно! — обтинає Вадим, притримуючи губами вислизаючу, як черв'ячок, посмішечку, і в мені знову зринає те саме відчуття захитаної вестибулярки: сплеск, велетенський обсув, твердь під ногами роз'їжджається, як скресла крига… Обморочує, блимає думка, — він же обморочує мене, як професійний спокусник, щоб я не знала, чому вірити, — відай, саме цим він і бере жінок: позбавляючи їх, крок по кроку, всіх точок опори, обертаючи їм твердь під ногами на сипкий сірий пісок, як у Владиному сні, після чого замотеличеній жертві тільки й зостається, що впасти йому на груди: мужчина-мур, одинока скеля серед туману міражів! — дуже сильний еротичний хід, згодна, тільки де, де, до холери, я вже стрічала такого чоловіка (не P., той був простіший!), — із такою самою спокійно-наступальною манерою переконувати й підкоряти, і навіть із такою самою хитруватою безуминкою в зорі?.. (Хворий у запраному сизому халаті, що дивився на мене, п'ятнадцятилітню, в дворі Дніпродзержинської психушки з таким осміхом, наче все про мене знав — усе найгірше, те, про що поняття не мала мама, яка в цей час продовжувала щось жалібне вголос лебедіти: їй і на думку не спадало, що побачення з батьком могло викликати в мене якісь інші почуття, ніж у неї, і я, скипаючи сльозами гніву, думала, що мати в мене дурепа, а батько мене покинув, зрадив мене задля якихось своїх, страшних і темних дорослих справ, що були йому важливіші за мене, і в результаті перетворився на цього безпомічного, висхлого діда з каламутними очима, якраз коли мав би бути мені підпорою, — в ту мить я ненавиділа їх обох, з усім жаром підліткової кривди, і тут-то і вдарив навстріч, осліпивши, погляд того типа, котрий шкірився так, мов прочитав мої думки, і я похолола — а вже потім розгледіла, що він тримає в руці під розхристаними полами халата…)
