Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .TXT) 📗

— Сховайте решту. Гроші тепер вам придадуться… — не певна, чи до нього дійшов її натяк.

Чуйгук повернув вухо до Зоні, як людина, яка недочуває.

Зоня підсвідомо підвищила голос.

— Кажу, тепер вам знову буде важко з грошима. Чи ви бодай здаєте собі справу, пане меценасе, що з моїм відходом від вас почнеться і повільний захід щасливої зірки вашої канцелярії? — не могла відмовити собі в приємності, щоб цього не сказати йому.

Дивився на неї, либонь, не помічаючи її. Був крайньо апатичний.

— Для мене тепер це не має значення. Моя родина — єдине, що може ще мати якийсь сенс у моїм житті.

— Дуже гарно, що у вас так розгорілися родинні інстинкти, але не забувайте, що ваші діточки схочуть гамати…

Не мав охоти чи сили розмовляти з нею.

Настільний календар показував учорашню дату. Зоня зірвала аркушик, зім'яла і викинула до коша з паперами. Потім, не звертаючи найменшої уваги на Чуйгука, що стояв біля вікна, наче вішак [169], повідчиняла шухляди свого письмового стола і стала наводити там порядок.

Верхня шухляда ліворуч мала сліди пудри і пахла малиною всуміш з «Коті». Забрала звідтіль надщерблене дзеркальце і пилочку для нігтів. З середньої шухляди вийняла папери. Деякі з них, як справу Максим'яка, відклала набік. Інші з якоюсь садистичною уподобою рвала розмашисто на чвертки. Папери не вміщувалися в коші, і Зоня втовкала їх рукою, як шатковану капусту.

З останньої шухляди витрусила на газету кришки з булки. Пальцем відлупала кілька сливових кісточок, що прилипли до дна шухляди.

— Здається, все, — зітхнула нещиро. — А тепер хіба… до побачення?

Чуйгук болісно смикнув губами.

— Не дай боже, аби я мав ще бачитись з вами. Ідіть здорові і ніколи не вертайтеся сюди…

Вона з перебільшеною ретельністю натягає останній крик сезону — рукавички з чорними прожилками. В котрійсь хвилині перериває порання біля пальців і приглядається до Чуйгука з нахабною відвертістю:

— А ви знаєте, на вас і ображатись не можна. Вас можна… просто жаліти, як побитого собачку!

Защіпнувши рукавички, не квапиться з виходом. Стоїть хвилину посеред кімнати і розглядається по ній, начеб роздумує, що взяти звідсіль на пам'ятку.

Врешті з згірдливо скривленими губами, не турбуючись про те, щоб хоч двері примкнути за собою, Зоня виходить на вулицю.

Інстинктивно іде в напрямі вулиці Куліша. Ні, мама в цьому випадку нічим не зможе допомогти їй. Невістка Річинських насамперед мусила б її хоч трохи зрозуміти, а до цього інтелект Олени ще не доріс (та вже й не доросте).

Біля міського скверика зупинилася: гей, а куди ж їй поспішати?

Знайшла затишну лавочку у глибині парку під плакучою вербою (няні з дітьми прийдуть десь за годину) і з полегкістю примостилася там.

Мусила закурити.

Знов відчула приємну, хоч і тимчасову чіткість думок. Що ж, поскільки нам нікуди поспішати в цей діловий ранок, зробимо собі невеличкий обрахунок совісті.

Почнемо з того, що допомога чи опіка в ім'я тих, що на тому світі, — це вексель без підпису. Класичним прикладом цього є приятель татка, шкільний куратор Вацик. Тому в боротьбі за твердий грунт під ногами залишимо у спокої друзів покійного татка. Не треба, щоб йому доводилося червоніти за них на тому світі.

Тим часом нам гранично ясно, що ми не будемо ані філє плести (приблизно п'ятдесят сотиків за вісім-дев'ять годин), ані не підемо до комісара у справах політичних жебрати свідоцтва лояльності, щоб за сорок чи шістдесят злотих в «Рідній школі» водити до туалету нащадків впливових батьків, ані не будемо вміщувати в газетах розпачливі оголошення про приватну вчительку і допомогу господині дому, щоб гарувати за п'ятнадцять злотих у місяць (що кінець кінцем теж зводиться до п'ятнадцяти грошів на день, але не за дев'ять, а за дванадцять годин праці), плюс зальоти батька учня чи учениці.

Ми знайдемо більш надійні засоби, щоб утриматись на поверхні життя. Один з них — це фінанси тітки Клавди плюс видавництво бульварної літератури. За цю ідею ми схопимося зубами, а вони в нас поки що по-хижацькому міцні. (Треба тільки припильнувати, щоб Ковальчук комусь іншому не продав адрес) [170].

Нашої спритності і людської бездонної глупоти вистачить для того, щоб забезпечити нам (з заощадженням на чорну годину) зовсім пристойне існування.

Девізом нашої діяльності буде: обманюй і другому не перешкоджай обманювати!

Навіть при невеличкій життєвій нашій практиці нам рішуче ясно, що в наш час людина може утриматися на поверхні тільки обманом. Це залізний закон на всіх ділянках людського життя: в сім'ї, економіці, політиці, релігії, мистецтві. Кожний видає себе за того, ким він не є, і обіцяє те, чого він (наперед будучи свідомим цього) не зможе дати. Драбина в цьому відношенні багатощаблиста: від міністра до жебрака під церквою. Цей останній теж («Дайте, не минайте мені, бідному, незаріблому») видає себе за більшого каліку, ніж він фактично є, і теж обманює, коли обіцяє молитись за здоров'я жертводавця.

Коротка практика в Чуйгука навчила нас, що вміння обманювати треба удосконалювати, як кожне інше. Крім методичності, як кожна наука, воно вимагає ще чималої дози цинізму, огрубілих нервів і систематичного гартування совісті.

Якби ми були відповідно вишколені в цій філософії, то ми не дискутували б з Лесею Чуйгуковою на морально-етичні теми, а зажадали від неї доказів, якими вона могла б підтвердити наші близькі стосунки з її чоловіком.

Стривай, подала голос якась заблукана думка, обманців щораз то більше розмножується, а народ один, і то з кожним роком бідніший, — як же ж бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожний хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?

Витримає!

Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу. Чому Зоня Річинська має бути більшою роззявою, ніж вони?

Зробилося їй смішно: ех, якби народ знав, скільки беззаконня і злочинів вчинено від його імені, то він, їй-богу, вніс би заяву про зміну свого прізвища!

Перше враження моральної незалежності від того, що Ольга вже звільнилася від гнітючого тягаря таємниці, виявилося оманливим.

Внутрішньо не була вільна, як їй під впливом першого враження здавалося. Зрозуміла, що вона замало морально підготовлена для того, щоб стати на прю з так званою публічною опінією. Не досягла ще того рівня моральної зрілості, щоб не брати до серця осуд людей, яких не поважала. Відчувала страх перед тим, що про неї не лише скажуть, але й подумають нашівські вищі сфери, хоч і розуміла всю безглуздість своїх побоювань. Іронізувала над собою і водночас жаліла себе.

Почувала себе, як людина, яка запалила бікфордів шнур і чекає вибуху.

Хоч родинна рада, скликана з ініціативи Катерини (яка чи не найбільше вболівала за славу фамілії), постановила родинний скандал тримати в таємниці, але вістка про заручини панни Річинської з якимсь друкарем скоро оббігла все Наше.

Загадкою залишалася для Ольги та обставина, чому публічна опінія толерантно поставилася до такої скандальної події у вищих колах Нашого, як заручини дочки каноніка з друкарем. Правда, її ніхто не поздоровляв, як це мало місце з заручинами Катерини з Безбородьком, але й бойкоту своєї особи Ольга теж не помічала.

Можна було здогадатись, що нашівська артистократія просто-напросто зігнорувала цю подію.

Бікфордів шнур хоч і не спричинив вибуху, проте не переставав тліти.

Олена, яка в думках вже пережила страхіття бойкоту малої господиньки, очунявши, звернулась з своїми претензіями до долі (боялася, щоб найдобрішому богові не урвався терпець від її вічних просьб): чому це в її родині не так, як у людей? Чим вона так прогрішилася у своєму житті, що навіть те, що людям звичайно йде на радість, в неї обертається на сльози і клопоти?