Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Напевно, Кий можливіше не як ім'я, а як прізвище чи прізвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладі з давньогрецької означають «колоди, скріплені докупи», тобто пліт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, які плавали через річки плотами, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам — чумакам. Чумак — слово, що виникло в нас пізніше; за княжих часів уживалося слово «товариш» — від «товар», тобто валка возів. З такими валками мандрували київські купці «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професія «амаксовіїв» була в давнину популярна у наших краях.
З другого боку карта Птолемея вабить нас іще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями тут мешкали й інші цікаві нам племена. «Між бастарнами (в межиріччі Пруту — Дунаю) та роксоланами (на берегах Дніпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», — читаємо в «Посібнику з географії»).
Пізніше це різночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, які означають «жінка». Просто Йордан і його послідовники намагалися виправдати Геродотове твердження, ніби на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киян-град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом — тобто Містом жінок або й просто Гунагардом — Містом гунів.
Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так звані хоани. Всі погоджуються з тим, що хоани — це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунів. Але ж коли врахувати, що в латинській, а ще частіше — в давньогрецькій мовах «к» та «х» писались одне замість одного, то коїни й хоани — це не що інше, як кияни, тобто перевізники.
Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й столиця їхня, отой Метрополіс Птолемея та головне місто Геродотової Басілеї — це теж не що інше, як «мати городів руських» — Київ. Любор Нідерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополіс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).
Але пригляньмося пильніше до «батька історії». Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва — найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримували й історики військової справи.
А тепер зіставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з'ясувати, кого має на увазі історик під словами «царські скіфи», «скіфи-орачі», «скіфи-хлібороби» та «скіфи-кочовики». Може скластися враження, ніби панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж «орачі» та «хлібороби» були підвладними колоніями «царських скіфів». І все було б зрозуміло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що не раз траплялося впродовж історії. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбників, а загарбники стрижуть вайлуватих рабів і царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.
Геродот у своїй «Історії» каже: «Некрополі царів скіфських розташовані в Геррах...»
Отже, царські некрополі-кладовища не в причорноморській Гілеї, де кочують живі царі, а зовсім інде, куди «40 днів плавання». Де ж маємо шукати ті Герри? Історик відповідає: «В тому самому місці, до якого Борисфен відомий».
Але читаймо далі: «Коли в них помирає цар, то... очистивши його тіло від нутрощів і намастивши запашними оліями..., його возом везуть у Герри».
Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше: виявляється, в країні, яка носить однойменну з річкою назву.
Річка Герр витікає з Борисфену там, звідки він уже відомий; ця річка одержала назву від країни, на яку кажуть Герри». Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Борисфену (Дніпра!) і впадає в... Гіпакіріс (Сіверський Донець!). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи й гідрологи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра «на 40 днів плавання від гирла», впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав з Дніпра, а впадав у нього в області Герри, а за сорок днів од моря Дніпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні, побіля Прип'яті, Тетерева та Ірпеня давніх могил-курганів!).
І Геродот дає уточнення — де саме розташована царська вотчина: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».
Таким чином, центр Геродотової Скіфії переміщується з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось інше — кардинально відмінне.
А тепер пройдімо шлях від Дніпрового гирла до тої Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів, хоч би там що, опинимося в районі Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це там, де Птолемеєва «мати городів» — Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії — відомі нам з київських літописів перевізники-кияни.
Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже — головних племен тут чотири: скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? І що за самим словом «скіфи»?
Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф-», означають дуже близькі поняття: «скіф-ропос» — похмурий, сердитий; «скіфрадзо» — бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» — дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. Інший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» з відтінком «страшний» взагалі — скілерос.
І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були людьми суворої вдачі.
Латинською мовою слово «суворі» перекладається «севері», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян «север» став ознакою півночі — традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.
Отже, севери, сіверяни. Це — можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинські власні імена), схоже, перекладає й назву цього народу: скіфи.
Й тоді кожна згадка Геродотова стає ніби зрозумілішою, й народ-привид набуває реальніших рис й етнічної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо сіверянами? Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни — на схід від гирла Дніпра, бо все лівобережжя було споконвіку сіверською землею — аж до татарської навали. Це військо, точніше — військовий стан (сословие) — зветься в Геродота «царськими скіфами». Коли ж цар помирав, його везли на вотчину — в Подесення (чи на Прип'ять?), у так звані Герри. Що то — вотчина, про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни «герас» означало «королівство» («Словар до Гомерової Одиссеї і Іліяди», Львів, 1900).
