Повiя - Мирний Панас (читать книги полные TXT) 📗
- Який там грiх, Антон Петрович. А ще i в вiсiмдесят…
- А то що за звiрок з ясними очима? - перебив його Проценко.
- Не пiзнали? Лисиця! настояща лисиця! Ось постiйте, вирядить вона вовчика-братика, сама прийде сюди.
- А Лошаков сей бiдовий! - одно дивується Рубець. - Який замолоду був, i на старостi лiт не покаявся. Жiнка… дiти… От i хоти ти добра.
- А ти, земляче, не каркай, як та ворона. Наша хата скраю: чув - не. чув, бачив - не бачив, - остерiгав його Колiсник.
- Та я не те. Я не того, - правувався Рубець. - А те, що тобi, Косте, не минути пекла: на все ти пiдоб'єш, до всього призведеш.
- Треба ж чимсь горлатому пановi пельку заткнути.
- Ой i голова ж твоя лиха! Не минути їй Сибiру.
- I там люди! - одказав Колiсник i, махнувши рукою, додав: - Давай краще вип'ємо! Вип'ємо за здоров'я наших молодих! Ура! - i, випиваючи, вiн гуконув на всi хати.
- Та хто то така? - допитувався Проценко.
- Ат, нетерплячий! Пiдожди - сам побачиш. Своїми очима уздриш. О! Уже пан i поїхав! - скрикнув вiн, дивлячись у вiкно, проз котре промчався на звощиковi Лошаков.
- Ага, знає кiшка, чиє сало з'їла. Удираєш? Не втечеш моїх рук! - посварився вiн йому услiд кулаком. Потiм повернувся, постояв, хитаючись, i гукнув на усi хати: "Доню-ю! донечко!"
- Чого, папаша? - одгукнувся чийсь здалека тонкий жiночий голосок.
- Ходи до мене! Ходи, моя дитино! - знову гукнув на всю хату Колiсник.
- Чого, папаша? - обiзвалась на порозi у пишному народному уборi молода i хороша дiвчина i, забачивши чужих, потупилась, почервонiла.
- Бачив, Антоне, Христю, що в тебе колись служила? Бачили її? - повернувшись до Проценка, спитав Колiсник.
I той, i другий, вилупивши баньки, дивились на вродливу дiвчину. А вона тiльки кинула на їх лукавий палючий погляд, сплеснула у долошки, скрикнула: "О моя матiнко!" - i чимдуж вискочила з хати.
На третiй день по городу ходила чутка про обiд Лошакову. Перешiптувались люди, хто що їв, скiльки хто випив. Кого з панiв п'яного додому одвезли, хто сам рачки плазував, а згадуючи про Лошакова, тiльки похитували головами. Не бiсовий Колiсник - i такого пана осiдлав! От ти й знай!
- Та то брехня! - не вiрили другi. - Лошаков давно на його зуби гострить. Постойте! Одкриється собранiє, вiн його з кiстками глитоне.
Одкрилося i собранiє, i недовiрки своїми очима побачили, як Лошаков падав коло Колiсника, руку йому подавав не згорда, як пан, а по-приятельськiй заговорював з ним, шуткував, хоч Колiсник по-давньому був низькопоклонний i ввiчливий.
Коли прийшлося судити про справу управи i коли другi почали були потрiпувати потроху членiв, Лошаков мовчав. Коли ж пристали до його, вiн нехотя якось одказав: "Ми хоч i не бачили досi нiякого великого дiла вiд їх, оже не вiрити своїм виборцям теж не варт". I цим словом закував усiм роти.
- А що, покурили? - спитався над ухо Колiсник Рубця, ударивши його по плечi.
Той, дивуючись, подивився на Колiсника, i, жахаючись, геть одсунувся, наче од сатани.
Всього в семи верстах вiд Мар'янiвки примостився Веселий Кут, невеличка слобода з великим панським двором на горi, низкою людських хаток, котрi, мов сторожi, оповили його з одного боку, заглядаючи в темнi води чималого ставка. На другий бiк з гори збiгав густий садок i слався всюди по долинi ген аж до буйного лiсу. Столiтнi дуб'я, височеннi осокори, широколистi кленки та темно-зеленi пахучi липи, мов зачарованi лицарi, стояли в тiм лiсi, розпускаючи кругом себе широченне гiлля, покрите густою непроглядною листвою. Помiж ними то там, то там тяглися з землi молодi паростi, тонкi та гнучкi, чекаючи простору та сонячного свiту, щоб i собi убратися у силу i буйнути навперейми з своїми дiдами. По широких полянах. кущi калини та орiшнику порозпускали тонкi гiлки аж додолу. Березка, хмiль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столiтнiх лицарiв i шукаючи поблизу гiлки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тiї кучерявої шапки, на котрiй звели гнiздо орли-клекоти.
Буйний та чудовий лiс! Кругом його i поверх його ходить-вiється вiтер поволi, сонце пригрiває зверху, а всерединi - завжди тихо, завжди тiнь зелена та прохолода темна. Там, у гущавинi молодого гiлля, цiла орда усякої пташнi Завелася: чижi, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлицi туркочуть журливу пiсню, лiсовi кiшки перегукуються, зозуля кує лiта, горобцi несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь лiс заливним щебетанням. Здалека чується - клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевiльним реготом, кряче ворон; а кiбцi, мов метелики, в'ються понад гiллям, випискуючи жалiбно-голодну пiсню… Лiс гомонить, мов живий, на тисячу ладiв, на тисячу голосiв.
Весела, чудова мiсцина! Кращої i прикладнiшої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гнiздо, в котрому вигодувалось i вилетiло в свiт чимало нових князiв, з крiпацькою волею почало осуватися - пустiти. Старий Баратов, склепивши свої уста i очi, кинув його на утiху молодих синiв, котрi i сiли i пали у столицях. Тихий простiр i незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, i вони, поховавши батька, розлетiлися швидко туди, звiдки знову прилинули. Веселий Кут осиротiв. Без догляду, без призору почав пустiти та осуватися. Колись битi каменем та устеленi пiсочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучнiшi квiтки, порiс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалевi вiкна палацу, з половини перебитi. Непогода, дощi та вiтри буйнi пошпучували самий палац; ознака давньої розкошi та крiпацького лиха, стояв вiн на горi та лякав дiтей з слободи своїм страшенним видом. Уночi сови та сичi покрикували у йому на всю околицю, а люди казали - то куцi, мiж ними заходили страшеннi перекази про чортовину, вiдьом, вовкулакiв та другу нечисть.
Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.
