Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
Він хотів кудись бігти, когось кликати, та небувала втома сповивала тіло, несила було поворушитися. А тим часом браконьєри висували вперед свої смертоносні пристрої, і загриміло у видноколі: та-та-та-та! ду-ду-ду-ду! Падали, ніби підкошені, граціозні косулі, підламувалися коліна у лосів, тяжко трималися об землю прадавні мамути, не розуміючи, звідки знову прийшло до них нещастя. Ніби лава з вулкана, густим потоком текла по луках багряна кров і вже ось-ось мала сягнути Грицевих ніг. Вона парувала, і запах від неї був задушливий, нудотний, тяжкий. Хлопець закричав від жаху…
Лі заклопотано схилявся над ним, співчутливо запитував:
— Тобі щось тяжке приснилося, друже Гріг?
Гриць сів на килимку, все ще не повністю прийшовши до тями. Поступово він згадав усе. Йому здавалося, що сон триває далі, бо здалека глухо долинали якісь удари, дрібно тремтіли скелі, а в печері відчувалася задуха.
— Що це? — пошепки запитав він.
— Де?
— Дивні звуки. Ніби канонада. І запах…
— Ти забуваєш, Гріг, що ми в надрах вулкана. Тут це буває. Невеликий прорив газів. Не бійся — спеціальні пристрої очищають повітря, не задихнемося. А вже як гримне по-справжньому, тоді ніщо не допоможе.
Лі ласкаво усміхнувся, заспокійливо торкнувся Грицевого плеча.
— Я обіцяв показати печеру. Ходімо. Глянеш, в яку мишоловку ми потрапили. Потім поснідаємо і подумаємо, що нам робити.
Гриць звівся на ноги, розім’явся. Відчув, що сила повертається до тіла, і раптова думка про те, що в нього попереду багато несподіваних можливостей шукати, думати, діяти й міняти власну долю, принесла хвилю таємної втіхи. Він дотягнувся до ніші, торкнувся пальцями круглого ободка світильника. Запитливо глянув на Лі.
— Електрика?
— Ні, сонце.
— Яким чином?
— Світловоди. Ціла система світловодів. Тао використовує найостанніші досягнення світової технології. Потребу в еилових енергоджерелах звів до мінімуму, і в цьому парадокс його проекту. Ходімо.
Вони ступили у кам’яний коридор, на стінах якого теж мерехтіли пунктири світильників. Прохід вивів їх у грандіозну пустоту, склепіння якої губилося в фіолетовій млі. В зеніті примарно промінилося овальне світило, в його неяскравому сяйві вирізнялося хаотичне нагромадження багатобарвних скель, котрі, мов шеренги вартових, оточували велике дзеркало озера. Посередині чорно-зеленого овала води виділявся острівець, де височіли темні конструкції, метушилися люди, стрибали світляні зайчики чи то електричних розрядів, чи автогенної зварки чи імпульсних світильників. Від берега до острова було прокладено моста, по ньому прудко бігали невеликі саморушійні візки, подібні до перших місячних всюдиходів.
— Роботи? — запитав Гриць.
Лі мовчки кивнув. Показавши на острів, сказав:
— Там — серце його проекту. Ядро всього задуму. На жаль, я не знайомий достатньо з глибинами технології, які дали можливість Тао розпочати свою авантюру. Я навіть не можу стверджувати, чи реально все це, чи буде діяти його космічний монстр? Безумовно, він першокласний спеціаліст, але проект передбачає такі прориви за обмеження і класичної і квантової механіки, що важко стверджувати щось певне.
Вони пройшли трохи понад кам’янистим берегом, у скелястих стінах якого видно було темні овали проходів, далі в імлі вирізнявся причал, а біля нього — кілька величеньких швидкісних катерів на тгдаодних крилах. Там походжали вартові з автоматами на грудях. Вони дали мовчазний знак — не підходити ближче. Лі з Грицем повернули назад.
— Невеликий ареал свободи, — тірко усміхнувся хлопець, — Хоч Тао і взажає себе покровителем усього людства, проте діє, як звичайнісінький тиран.
— Стереотипи психосфери, — сказав Лі. — Вони вироблені тисячоліттями, в хороші люди, котрі вважають, що, добравшись до важелів сили, зможуть діяти не так, як, мовляв, усі деспотичні попередники, що у них є власний контроль совісті, честі, волі і так далі. Але це ілюзія. Машина примусу, сваволі, владності та деспотизму трансформує найліберальніші наміри у готові трафарети дій. Теоретично нібито все те, про що мріє Тао, можливо, але практичноце відпивається у ті форми, котрі існують споконвіку. Проповзаючи крізь задимлену трубу, хіба голуб збереже свою білість і чистоту?
Гриць все оглядався назад, обмацуючи погжядом поверхню озера, котра пропадала в тумані десь за півкілометра.
— А як звідси випливають судна? Прохід один чи багато?
— Не знаю, — сумно сказав Лі. — Та й не придатний я для такої справи, як втеча, сутички. Юність лишилася далеко позаду… чи попереду? Хто скаже? Може, ми лише відлуння справжньої істоти, кульмінація котрої в час найвищої молодечої напруги. Може, я себе реалізував саме тоді, коли зважився на повний розрив з мізерним минулим. У ту зоряну ніч. Саме зоряна. Одна неповторна мить нового народження. Яке то було чудо, друже Гріг. А вже потім — новий цикл пошуків, сумнівів, безконечної риторики, відливання роздумів у штампи слів, старіння. І все нам здається, що головне там, попереду, що ось-ось пощастить зустріти за новим поворотом путі щось небувале. А небувале вже давно здійснилося, тільки ми не відчули його, не привітали…
— А конкретно, — нетерпляче озвався Гриць, не цілком розуміючи зміст сентенцій учителя, — в чому ви бачите конкретне прикладання сил молодих людей, юнаків? €крім, звичайно, необхідної рутинної праці. Де мета, що здатна заполонити світ, вивести його з антагоністичної круговерті?
— Я вже казав тобі, — докірливо мовив Лі, — що вашій країні пощастило стати лідером еволюції. Там і рішення. Тільки воно не одномірне, не волюнтарне. Кожна мить тче нові можливості. Хто думає про таємничу силу миті? Ви теж не вмієте користуватися цим потужним важелем… ви — марнотратники миті, гадаєте, що вона — лише бризка вічності, а насправді вона є сама вічність…
Гриць вражено зупинився. Явно, зримо перед ним постав образ діда Сміяна, почулися його слова: «мить дорівнює всесвітові». І слова пісні: «Охопить диво-мить ти зумій, любий друже, зумій!» Яка вражаюча тотожність мислення понад простором і часом. Може, саме в цьому вирішальний доказ спорідненості всієї мудрості планети, родинність вселюдської ноосфери?
Лі уважно глянув на хлопця, любовно обняв його за плечі.
— Згадав щось подібне?
І знову Гриць здивувався чутливості старого тайця. Але не сказав нічого, а тільки мовчки кивнув. Учитель уробив знак іти далі, а потім на ходу сказав:
— Якщо бажаєш, я висловлю тобі кілька своїх міркувань з приводу тайни вічної миті. Проте повернемося в притулок. Тут якось непривітно, задушливо, та й цікавого нічого нема. На острів нас не пустять, вулканічні породи тобі, мабуть, ні до чого. Я зайду до тутешньої кухні, принесу щось поїсти, а потім — поговоримо.
За кільканадцять хвилин, покінчивши з сніданням, вони знову сіли один біля одного в затишній печері. Лі, прикривши повіками очі, задумливо говорив:
— Ти знайомий з роботами Фрейда? Поверхово? Я цікавився всіма психоаналітичними пошуками — від позитивних до містичних, бо найбільше мене приваблювала саме тайна свідомості, нашого «я». Фрейд уподібнює психічне життя людини вершнику і коню. Кінь — то підсвідомість, а вершник — розум. Він вважає, що рішення завжди приймає кінь, тобто підсвідомість, але все робить так хитро, щоб вершник (розум) гадав, що це — його рішення, суверенне, самостійне. Мій багатолітній досвід показав, що Фрейд створив фіктивну теорію, далеку від таємничої реальності психожиття. Підсвідомість, тобто мільярдолітні глибини мислячої матерії, це і є свідомістьу всій своїй всеохопності та мудрості. Це — титанічний розум древності, дарунок Матері-Землі. Там є все знання — від амеби до людини, там є всі конструктивні рішення (саме тому ми маємо можливість «учитися», тобто розкривати самих себе, свою титанічну скарбницю). В принципі, «родова пам’ять» віків могла б бути джерелом знання для кожного новонародженого. Саме для цієї мети біоеволюція, певно, й сотворила «біокомп’ютер» (кору), щоб він міг бути координатором потреби в тій чи іншій інформації глибин. Та сталася якась катастрофічна мутація, інверсія, котра виявилася патологічною (воістину виникла «кора», яка замкнула титанічну свідомість у «тартар» «підкорки»). Ти пам’ятаєш, друже Гріг, еллінські міфи про титанів і богів? Певно, прадавні мудреці відобразили психічний метаморфоз у символах міфів. Битва титанів з кронідами (синами часу) — є ілюстрацією такого конфлікту. Титани — древні сили, мудрі й щирі, а кроніди (олімпійці) — розумні, але підступні. Замкнувши титанічні сили прасвідомості в «тартар» позарозумності, кроніди стали «забороняти», «керувати», «спрямовувати», «карати» і так далі. Будучи юним утвором, кора (олімпійці) не могла б зберегти своє чільне місце в діяльності людини, якби не осідлала титанічного «коня» глибини. Але честолюбство та амбіція мозкового комп’ютера, котрий привласнив собі прерогативи всетілесної свідомості, завдали удару й самому розумові, бо пропускали іскри потрібного їм знання крізь решето «винаходів», «осяянь», «відкриттів», «інтуїцій» тощо. Координатор став тираном. Практично так званий розум заважає правдивій титанізаціїсвіту й біосфери, він боїться прориву геніальних сил глибини, ось чому генії і талановиті люди майже завжди були нещасні і хутко покидали цей світ, бо розум їх не шанує і боїться. Саме тут причина ворожості до нових ідей, відкриттів, парадоксальних теорій. Тут і пояснення успіху «мозкової атаки», при якій несподівано відкривається «нове», тут і загадка «осяянь», котрі є відблиск мудрості, притаманній кожній людині, але схованій за сімома замками інтелекту.
