Затемнення - Майер Стефани Морган (читать лучшие читаемые книги txt) 📗

— Ні, Белло, — прошепотів Едвард, беручи мене за руку. — Не треба. Це частинка тебе.

Він ніжно пригорнув мене, і сльози з новою силою заструмили з очей.

Мені здавалось, що цей довжелезний день усе видовжується, і видовжується, і видовжується. Цікаво, він узагалі коли-небудь скінчиться?

Але незважаючи на те, що ніч тяглась також безжально повільно, це не була найгірша ніч мого життя. Вона принесла мені заспокоєння. До того ж я була не сама, і це була найбільша для мене втіха.

Страх Чарлі перед емоційним вибухом утримував його від перевірок. Незважаючи на те, що я поводилася тихо, гадаю, що сьогодні йому також не вдалось заснути.

Сьогодні вночі, обертаючись назад, я з нестерпною ясністю усвідомила всю свою непередбачливість. Я бачила кожну свою помилку, найменші подробиці болю та образ, що сама завдала. Я усвідомила їх усі, маленькі й великі. Весь біль, що я заподіяла Джейкобу, всі образи, яких я завдала Едварду, — все звалилося в одну купу, від якої я не могла відкараскатись чи пройти повз.

Я зрозуміла, що помилялась, порівнюючи їх двох із магнітами. Це не Едварда та Джейкоба я намагалась з’єднати в одне. Це були дві мої половинки — Белла Едварда ти Белла Джейкоба. Але існувати разом вони не можуть, і мені не варто було намагатись їх поєднати.

Я завдала їм обом стільки болю!

Сьогодні вночі я згадала обіцянку, яку дала сама собі вранці: що Едвард ніколи більше не побачить сліз, які я проливаю за Джейкобом Блеком. Від цієї думки в мене почалась істерика, яка налякала Едварда ще більше, ніж мої невтішні ридання. Але, вичерпавшись, істерика скоро припинилась.

Едвард майже нічого не говорив, він просто лежав поряд зі мною на ліжку і дозволяв псувати його сорочку, яку я безупинно зрошувала своїми гіркими слізьми.

Все тривало довше, ніж я очікувала. Маленькій зламаній частинці мене було потрібно чимало часу, щоб виплакатись. Аж ось усе скінчилось. Нарешті я заспокоїлась і заснула, спустошена та виснажена. Але забуття не принесло мені полегшення від болю, це було більше схоже на заціпеніння, млявий спокій, який зазвичай спричиняється дією ліків. І хоч таке забуття зробило моє існування трохи менш болючим, але біль усе одно залишився, навіки оселившись десь глибоко всередині мене. Я знала про це навіть уві сні, і мій біль допоміг мені наважитись на те, що я і так повинна була зробити.

Ранок майже нічого не змінив, біль не вщух, лише став трохи більш стерпним, і я прийняла його беззаперечно. Підсвідомо я розуміла, що кожна наступна сльоза озиватиметься в мені новим страшенним болем. Відсьогодні це стане часткою мене. Всі кажуть: час лікує. Але мені було байдуже, вилікує він мене чи ні, — я хотіла, щоб стало легше Джейкобу, щоб він знову зміг стати щасливим.

Прокинувшись, я була готова до дій, не було більше ніякої дезорієнтації. Я розплющила очі — нарешті сухі — і зустрілась із занепокоєним поглядом Едварда.

— Привіт, — хрипло промовила я і відкашлялась, намагаючись прочистити горло.

Він не відповів, дивлячись на мене, очікуючи продовження ридань.

— Ні, зі мною все гаразд, — запевнила його я. — Це більше не повториться.

У відповідь на мої слова його очі звузились.

— Мені шкода, що тобі довелось це побачити, — промовила я. — Це було нечесно щодо тебе.

Він узяв долонями моє обличчя.

— Белло… ти впевнена? Ти впевнена, що зробила правильний вибір? Я ніколи не бачив, щоб тобі було так боляче… — на останньому слові його голос затремтів.

Але я відчувала і більший біль.

Я торкнулась Едвардових вуст.

— Так, упевнена.

— Ну, не знаю… — його брови вигнулись. — Якщо це завдає тобі такого болю, тоді як це може бути правильним?

— Едварде, я знаю, без кого я жити не можу.

— Але…

Я похитала головою.

— Ти не розумієш. Можливо, ти і зміг би бути достатньо сильним, або достатньо мужнім, щоб жити без мене, якщо так буде потрібно. А я ніколи не зможу піти на таку жертву. Мені потрібно бути з тобою. Лише так я зможу жити.

Він і досі сумнівався. Я не повинна була дозволяти йому залишатись поряд зі мною цієї ночі. Але він був так мені потрібен…

— Передай мені, будь ласка, оту книжку, — попросила я, показуючи на полицю за його спиною.

Він здивовано нахмурив брови, але дав мені книжку доволі швидко.

— Знову? — спитав він.

— Просто хочу знайти один уривок… і прочитати, як саме вона висловилась… — я погортала книжку і швидко знайшла потрібну сторінку. Куточок на цій сторінці часто загинався і був схожий на собаче вухо, тому що саме на цій сторінці я часто-густо зупинялась.

— Кеті — чудовисько, але дещо вона сказала правильно, — пробурмотіла я і тихо прочитала, в основному для себе: «Якщо все навколо зникне, а він залишиться, — моє існування триватиме й далі, та якщо усе залишиться, а його не буде, — всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більше не вважатиму себе його часткою» [25]. Я кивнула, знову сама собі. — Тепер я точно знаю, що вона має на увазі. І я точно знаю, без кого мій всесвіт стане чужим.

Едвард узяв книгу в мене з рук і кинув її через кімнату, з легким стуком вона приземлилась на мій письмовий стіл.

Він оповив руками мою талію.

На його бездоганному обличчі з’явилась легка усмішка, незважаючи на те, що чоло і досі вкривали стурбовані зморшки.

— Гіткліфу також є що сказати, — зауважив він.

Щоб зацитувати героя, книжка Едвардові була не потрібна.

Він притиснув мене міцніше і прошепотів на вухо:

— «Не можу жити без мого життя, без моєї душі!»

— Так, — тихо озвалась я. — Саме про це я і веду мову.

— Белло, я не хочу бачити тебе такою нещасною. Може…

— Ні, Едварде. Я накоїла багато дурниць, і тепер мені доведеться з цим жити. Але я знаю, чого хочу, і що мені потрібно… і що я збираюсь робити.

— І що ж ми збираємось робити?

Я посміхнулась на його маленьку поправку, а потім зітхнула.

— Ми збираємось зустрітись з Алісою.

Аліса вже стояла на нижній сходинці ґанку, занадто нетерпляча, щоб дочекатися нас усередині. Здавалось, ще трохи — і вона затанцює, схвильована тими новинами, які, як, власне, вона і передбачала, я приїхала їй повідомити.

— Белло, дякую! — проспівала вона, коли ми вилізли з пікапа.

— Алісо, спокійно, — попередила я її, піднімаючи руку, щоб трохи стишити її запал. — Я маю декілька обмежувальних вимог.

— Я знаю, знаю, знаю. Я лише наполягаю, щоб дата була призначена не пізніше, ніж на тринадцяте серпня, а в тебе є право викреслювати зі списку запрошених кого завгодно, і якщо я з чимось переборщу, можеш не розмовляти зі мною до кінця життя.

— Гаразд, домовились. Дуже добре, що ти вже знаєш правила.

— Белло, не хвилюйся, все буде бездоганно. Хочеш побачити свою весільну сукню?

Мені знадобилося зробити кілька глибоких вдихів. «Все що завгодно, аби вона була щаслива», — промовила я сама до себе.

— Чому б і ні?

Аліса самовдоволено всміхнулась.

— Гм, Алісо, — промовила я, силкуючись, щоб мій голос звучав цілком буденно, — коли це ти встигла дістати для мене сукню?

Мабуть, мені не варто було цього казати. Едвард стиснув мою руку.

Аліса вже зайшла в дім і прямувала до сходів.

— Такі справи, Белло, забирають купу часу, — почала вона пояснювати. Відповідала вона якось… ухильно. — Я маю на увазі, що я, звісно, не була впевнена, що все вийде саме так, але деяка вірогідність все ж існувала…

— Коли? — спитала я знову.

— Розумієш, у Перейн Брюєра потрібно записуватись у чергу, — відповіла вона, захищаючись. — Шедеври з тканини не виникають за одну ніч. Якби я не подбала про це заздалегідь, тобі б довелося вдягнути якусь гидоту!

Схоже, що конкретної відповіді я не отримаю.

— У Пер… кого?

— Він не дуже відомий дизайнер, Белло, тож не треба галасувати. Він пообіцяв допомогти, тим паче він саме спеціалізується на тому, що нам потрібно.