Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книга жизни TXT) 📗
— Те саме, — крикнув хтось іззаду, — говорили і про катарів!
Почався розгардіяш. Рейневан зіщулився, злегка наляканий сум'яттям, що його він спричинив. Відчув руку на плечі. Озирнувся — і здригнувся, побачивши високу істоту жіночої статі, доволі привабливу, однак її очі світилися, як фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.
— Не лякайся, — тихо проговорила істота. — Я всього лише Древнє плем'я. Звичайна незвичайність.
— Змін, — сказала вона голосніше, — не зупинить ніщо. Завтра буде інакше, ніж Сьогодні. Настільки інакше, що люди перестануть вірити у Вчора. І має рацію пан альп, коли радить частіше поглядати на південь. На Чехію. Бо звідти надійде новизна. Звідти прийде Переміна.
— Я дозволю собі дещо засумніватися, — в'їдливо зауважив священик. — Звідти прийдуть війна і вбивства. І настане tempus odii, час ненависті.
— І час помсти, — додала злим голосом кульгава зі світлою косою.
— Саме те, що потрібно, — потерла руки одна з відьом. — Дещиця руху нам не завадить.
— Час і доля, — багатозначно сказала рудоволоса. — Треба покластися на час і долю.
— За змогою допомагаючи долі, — додала мірошничиха.
— Так чи інакше, — випростав худу постать альп, — я стверджую, що це початок кінця. Теперішній лад упаде. Упаде цей породжений Римом, ненаситний, сповнений ненависті культ, який так нахабно запанував. Навіть дивно, що він так довго тримався, будучи настільки безглуздим, а до того ж і зовсім неоригінальним. Отець, Син і Дух! Звичайна собі тріада, яких не злічити.
— Щодо Духа, — сказав священик, — вони були недалекі від істини. Тільки стать переплутали.
— Не переплутали, — заперечила зеленошкіра, яка пахла айвою, — а свідомо перебрехали! Що ж, може, тепер, у часи змін, нарешті зрозуміють, кого стільки років малювали на іконах. Може, до них нарешті дійде, кого насправді зображують мадонни в їхніх храмах.
— Ейя! Magna Mater! — хором вигукнули відьми. На їхній крик наклався вибух дикої музики, торохтіння барабанчиків, крик і спів від навколишніх багать. Ніколетта-Катажина притулилася до Рейневана.
— На галявину! — гукнула рудоволоса. — На Круг!
— Ейя! На Круг!
— Слухайте! — крикнув, здіймаючи руки, чаклун з оленячими рогами на голові. — Слухайте!
Натовп, який зібрався на галявині, збуджено зашумів.
— Слухайте, — вигукнув чаклун, — слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! З танцю якої зродився вітер, а з вітру — подих життя!
— Ейя!
Поруч із чаклуном стала доміна, гордо випроставши свою королівську постать.
— Повстаньте! — крикнула вона, розхристуючи плащ. — Повстаньте і прийдіть до мене!
— Ейя! Magna Mater!
— Аз єсм, — промовила доміна, а її голос був, наче вітер з гір, — аз єсм краса зеленої землі, аз єсм білий місяць серед тисячі зір, аз єсм таїна вод. Прийдіть до мене, бо аз єсм дух природи. З мене всі речі постають, і до мене мусять усі повернутися, перед моє лице, якому поклоняються боги і смертні.
— Ейя-а-а!
— Аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Чорні мої крила, ступні мої прудкіші вітрів, долоні мої солодші ранкової роси. Не відає лев, де я ступаю, шляхи мої несповідимі для звіра з поля і з лісу. Бо істинно кажу вам: аз єсм Таємниця, аз єсм Розуміння і Знання.
Вогнища гуділи й вистрілювали язиками полум'я. Юрба піднесено хвилювалася.
— Вшановуйте мене в глибині сердець ваших і в радості обряду, приносьте мені жертву актом любові й блаженства, бо люба мені така жертва. Бо аз єсм діва непорочна й аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і в кінці кінців.
— Слухайте, — вигукнув насамкінець чаклун, — слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! Танцюйте і ви!
— Ейя! Magna Mater!
Доміна різким рухом скинула плащ з оголених пліч. Вийшла на середину галявини у супроводі двох товаришок.
Вони втрьох стали, схопившись за долоні відкинутих назад рук, обличчями назовні, спинами досередини — так, як живописці часом зображують грацій.
— Magna Mater! Тричі по дев'ять! Ейя!
До трійці приєдналися ще три відьми і троє чоловіків, усі, з'єднавши долоні, утворили коло. На їхній протяжний крик, закличне волання, приєдналися наступні. Стаючи в такі самі пози, обличчями назовні, спинами до дев'ятьох у центрі, вони сформували наступне коло. Миттю було створене ще одне коло, далі — наступне, наступне, ще раз наступне, кожне нове — спинами до попереднього і, звичайно ж, більше та численніше. Якщо сплетіння, утворене доміною та її супутниками, оточувало коло, яке складалося не більш ніж із тридцяти осіб, то в останньому, зовнішньому колі, їх уже було щонайменше триста. Рейневан і Ніколетта, підхоплені розпаленілою юрмою, опинилися в передостанньому колі. Поруч із Рейневаном стояла одна із шляхтянок у масці. Руку Ніколетти стискало дивне створіння в білому.
— Ейя!
— Magna Mater!
Черговий протяжний крик і дика музика, що звучала невідомо звідки, дали сигнал: танцівники зрушилися з місця, кола почали обертатися і крутитися. Обертання — дедалі швидше і швидше — відбувалося навпереміну: кожне коло мчало в бік, протилежний до руху сусідніх. Уже сама ця картина викликала запаморочення, а інерція руху, шалена музика і нестямні крики довершували справу. В очах Рейневана шабаш розпливався калейдоскопом плям, ноги, як йому здавалося, перестали торкатися землі. Він втрачав свідомість.
— Ейя-а-а! Ейя-а-а!
— Ліліт! Астарта! Кібела!
— Геката!
— Ейя-а-а!
Він не знав, скільки часу це тривало. Отямився на землі, поруч із ним лежали і поволі починали підводитися інші. Ніколетта була коло нього: вона так і не відпустила його руки.
Музика і далі грала, проте мелодія вже була інша: на зміну дикому і верескливо-монотонному акомпанементу танцю-кружляння прийшли звичні приємні та веселі звуки, у ритмі яких чарівниці й чарівники, що піднімалися з землі, почали підспівувати, вихилятися і підтанцьовувати. Принаймні деякі з них. Інші ж не піднімалися з отави, на яку повалилися після танцю. Не встаючи, вони з'єдналися в пари — принаймні більшість, бо траплялися серед них і трійки, і четвірки, і навіть ще багатші конфігурації. Рейневан не міг відірвати погляду, витріщався, мимоволі облизуючи губи. Ніколетта — а він бачив, що і її обличчя пашіє не тільки відблисками вогнищ, — мовчки відтягнула його. А коли він знову повернув голову, приструнила.
— Я знаю, що це через мазь… — вона притулилася до нього. — Це льотна мазь так доводить їх до шалу. Але ти не дивися на них. Я ображуся, якщо ти будеш дивитися.
— Ніколетто… — він стиснув її руку. — Катажино…
— Волію бути Ніколеттою, — відразу перебила вона. — Але тебе… Тебе я воліла б усе-таки називати Рейнмаром. Коли я з тобою познайомилася, ти був, не заперечую, закоханим Алькасином. Але ти був ним не для мене. Благаю, нічого не кажи. Не треба слів.
Полум'я багаття неподалік вистрелило вгору, в небо сипонув фонтан іскор. Ті, що танцювали навколо, радісно загукали.
— Розгулялися, — пробурмотів він, — так, що не звернуть уваги, якщо ми зникнемо. А мабуть, саме час зникати…
Вона повернулася до нього обличчям, відблиск вогню затанцював на її щоках.
— Куди ти так поспішаєш?
Перш ніж він отямився від здивування, почув, що хтось наближається.
— Посестро і побратиме…
Перед ними стояла рудоволоса, тримаючи за руку юну віщунку з лисячим обличчям.
— Маємо справу.
— Що?
— Елішка, оця-ось, — невимушено засміялася руда, — нарешті вирішила стати жінкою. Я їй товкмачу, що байдуже, з ким, адже охочих тут не бракує. Але вона вперлася, як справжня коза. Коротше: усе тільки він та й він. Себто ти, Толедо.
