Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
«У моїй вітальні сидить Вільям Сесіл». Надто приголомшена, щоб вклонитися йому належним чином, я просто стояла й витріщалася на нього.
— Значить, ви трохи про мене знаєте. Я здивований, що моя репутація поширилася так далеко, бо і я, і багато інших людей знають, що ви тут чужа. — Коли я розкрила рота, щоб відповісти, Сесіл підняв руку. — Було б мудро з вашого боку, мадам, не розповідати мені багато про себе й про свої справи.
— Чим можу допомогти, сер Вільям? — спитала я, почуваючись мов учениця в кабінеті директора школи.
— Моя репутація біжить попереду мене, але не мій титул, — сухо зауважив Сесіл. — Тепер мене звуть лорд Берглі, пані Ройдон. Королева — щедра господиня.
Я подумки вилаялася. Мене ніколи не цікавили дати, коли аристократів піднімали на іще вищий щабель рангу й привілеїв. Коли мені було потрібно це знати, я просто зазирала в Dictionary of National Biography. І ось я образила начальника Метью. Доведеться загладити свою провину, улестивши його на латині.
— Honor virtutis praemium, — стиха мовила я, збираючись із думками. «Чесноти винагороджуються повагою». Один із моїх сусідів в Оксфорді був випускником Арнольдівського інституту. Він грав у регбі і після кожної перемоги його команди щосили горлав цей вислів на полі — на втіху вболівальникам та товаришам по команді.
— А, девіз Ширлі. А ви що — член цієї родини? — спитав лорд Берглі, склавши долоні хаткою і поглянувши на мене вже з більшим інтересом. — Вони знані своєю схильністю до знань і допитливістю.
— Ні, — відповіла я. — Я — з Бішопів, хоча до Бішопів, тобто єпископів, це не має стосунку. — Лорд Берглі схилив голову, мовчки схвалюючи щирість моєї заяви. Я відчула дивовижне бажання відкрити душу цьому чоловіку — або тікати від нього на край землі.
— Її величність толерує одружених церковників, але жінки-священики — це поза межами її фантазії.
— Так. Ні. Чим можу допомогти вам, мілорде? — повторила я, відчуваючи, як у мій голос заповзає нотка розпачу. Я досадливо скрипнула зубами.
— Мабуть, нічим, пані Ройдон. Але, можливо, я зумію дечим допомогти вам. І тому я раджу вам повернутися до Вудстока. Негайно.
— Чому, мілорде? — спитала я, відчувши, як у душі у мене ворухнувся страх.
— Тому, що зараз зима, і наразі королеві немає чим зайнятися. — Берглі поглянув на мою ліву руку. — Ви заміжня за паном Ройдоном. Її величність — щедра людина, але їй не подобається, коли один з її фаворитів одружується без її згоди.
— Метью — не фаворит королеви, він її шпигун. — Я затулила рукою рота, але слово — не горобець.
— Фаворит і шпигун не є взаємовиключними поняттями, за винятком Волсінгема. Королева визнала його сувору мораль вкрай дратівливою, а його кислий вираз обличчя — нестерпним. Але її величності подобається Метью Ройдон. Дехто каже, що це — небезпечно. Ваш чоловік має багато таємниць. — Сесіл підвівся, спираючись на палицю, і застогнав. — Повертайтеся до Вудстока, пані. Так буде краще для всіх зацікавлених.
— Я не покину свого чоловіка. — Єлизавета може снідати членами свого двору, як колись застерігав мене Метью, але їй не вдасться вигнати мене з міста. Тим більше зараз, коли я, нарешті, освоїлася, завела друзів і почала вчитися магії. І тим більше тепер, коли Метью плентався додому кожного дня так, немов його пропхали крізь замкову шпарину, але замість відпочити цілу ніч відповідав на кореспонденцію від інформаторів королеви, а також на листи свого батька та членів Конгрегації.
— Передайте Метью, що я заходив, — сказав лорд Берглі і повільно рушив до дверей. Там він зустрівся з Франсуазою, яка з невдоволеним виглядом несла у вітальню великий глек із вином. Забачивши мене, отетеріло витріщилася. Вона неабияк розсердилася, зустрівши мене вдома та ще й з розстебнутим корсажем у присутності Сесіла. — Дякую вам за розмову, пані Ройдон. Мені було дуже цікаво.
І державний скарбник Англії поплентався униз східцями. Він був надто старий, щоб подорожувати Лондоном на самоті, та ще й пізнього січневого вечора. Я провела його до сходового майданчика, занепокоєно спостерігаючи, як він іде.
— Піди з ним, Франсуазо, — наказала я, — і простеж, щоб лорд Берглі зустрів своїх слуг. — Мабуть, ті сиділи зараз в «Капелюсі Кардинала», випиваючи разом із Кітом та Вілом, або чекали біля скупчення екіпажів наприкінці Вотер-Лейн. Мені не хотілося бути останньою людиною, яка бачила головного радника королеви Єлизавети живим.
— Не треба, не треба, — кинув через плече Берглі. — Я лише старигань із палицею. Злодії ігноруватимуть мене, віддаючи перевагу кому-небудь із сережками у вусі або в модному камзолі. Не забувайте моєї поради, пані.
І з цими словами він розчинився в сутінках.
— От чорт! — вилаялася Франсуаза й перехрестилася, а потім ще й розставила виделкою пальці як оберіг від пристріту. — Старий Лис! Мені не сподобалося, як він на вас дивився. Добре, що мілорда ще немає дома. Йому б це також не сподобалося.
— Вільям Сесіл мені в діди годиться, Франсуазо, — відказала я, повертаючись до теплої вітальні і, нарешті, розв’язуючи на корсажі мотузки. А коли розв’язала, то аж застогнала від полегшення.
— Я не маю на увазі, що лорд Берглі дивився на вас так, немов бажав затягнути вас до ліжка, — зауважила Франсуаза, підкреслено поглянувши на мій корсаж.
— Не так? А як же він тоді на мене дивився? — Я налила собі трохи вина й стомлено плюхнулася в крісло. День завершувався погано.
— Як на ягня, призначене для заклання, він зважував, яку вигоду матиме з цього.
— Хто тут загрожує з’їсти Діану на вечерю? — То Метью, прокравшись до кімнати нечутно, мов кіт, уже стояв поруч, знімаючи рукавички.
— Той, хто до тебе приходив. Ти щойно з ним розминувся, — відповіла я, сьорбнувши вина. Не встигла я проковтнути його, як Метью вже був поруч і забрав у мене глек. Я розсердилася. — Ти можеш хоч якось попереджати мене перед тим, як зробити якийсь рух? Рукою махнути, чи що. Знаєш, це дуже нервує, коли ти отак несподівано з’являєшся переді мною.
— Оскільки ти вирахувала, що коли я дивлюся у вікно, це — один із показників моєї поведінки, то маю честь віддячити тим самим: зміна теми — один із показників твоєї поведінки. — Метью відсьорбнув вина й поставив глечик на стіл. Утомлено потерши обличчя, він спитав: — А що то був за гість?
— Коли я повернулася додому, тебе біля каміна чекав Вільям Сесіл.
Метью закляк, і мені стало моторошно.
— Він — наймоторошніший з дідів, яких я коли-небудь зустрічала, — продовжила я, знову простягаючи руку за вином. — Можливо, Берглі й виглядає, як дід мороз із сивим волоссям і бородою, але я б не ризикнула обернутися до нього спиною.
— Мудрий висновок, — спокійно сказав Метью. І поглянув на Франсуазу. — Що йому треба було?
Вона знизала плечима.
— Хтозна. Коли я прийшла додому з м’ясним пирогом для мадам, він уже тут був. Лорд Берглі попросив принести йому вина. Але отой демон примудрився все повипивати в цьому домі, тому мені довелося піти купити іще.
Метью миттю зник. А коли повернувся уже спокійнішим кроком, на його обличчі відбилося полегшення. Горище! І всі сховані там таємниці!
— Невже він…
— Ні, — перервав мене Метью. — Усе залишилося точнісінько так, як і раніш. А Вільям не сказав, чому він до нас приходив?
— Лорд Берглі попрохав мене передати тобі, що він заходив. — Я завагалася. — А мені сказав, щоб я їхала з міста.
До кімнати увійшла Енні разом із усміхненим П’єром та Джеком, який цокотів зубами від холоду. Та від одного погляду на обличчя Метью посмішка П’єра враз розтанула. Я забрала в Енні білизну.
— А чому б тобі не відвести дітей до «Капелюха Кардинала», Франсуазо? — спитала я. — І П’єра взяти з собою.
— Ура! — закричав Джек, зрадівши перспективі провести вечір за межами домівки. — Пан Шекспір учить мене жонглювати.
— Я не проти, допоки він не забажає покращити твою каліграфію, — сказала я, спіймавши Джекову шапку, яку він підкинув у повітря. Нам тільки не вистачало додати до кримінальних навичок хлопця уміння підробляти папери. — Іди повечеряй. І не забувай, навіщо існують хустки й носовички.
