Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
У цьому місці скелі були найвищі й стискали ріку найдужче. Поріг називався Ненаситецьким.
Скрізь, куди сягало око, з води стриміли скелі, довкола них бушувала піна й стояла у повітрі водяна курява. Найдужче випиналися з води дві скелі, і біла грива то здіймалася до самих вершин, то, мовби знехотя, спадала донизу. На лаві вода переливалася тонким прозорим потоком, оддалеку здавалося, що то лежить між скель величезне гнуте скло і в його прозорій глибині грає райдуга. А далі вода знову бушувала на скелях, мчала через перекати, гула, вила, гуркотіла, стріляла гарматними випалами, шаленіла, як чорт на весіллі. Аж не вірилося, що це та сама ріка, яка легко та тихо лине поміж берегів за кільканадцять верст угору.
Над Дніпром пливли сині, підпалені знизу сонцем, хмари, і висвітлена ним проти хмари чайка здавалася срібною.
Сірко сидів на найвищій скелі, Монастирській, котра впиралася в поріг, високо зводилася над Дніпром, дивився на воду.
Вона набігала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячі струмин, а внизу клекотіла жовто — біла піна, й ревисько стояло, неначе десь у глибинах крутилися сотні жорнових каменів.
Сірко подумав, що й людське життя — як оці пороги: переплив один, не встиг зітхнути, а вир уже несе тебе до іншого — й пильнуй, козаче, а то розтрощить об скелі. Тільки жодна людина не знає, скільки в неї попереду порогів, та, може, це й на краще.
Він любив це місце, хоча щоразу, сходячи на Монастирську скелю, відчував якусь тривогу й тяжкість на серці, тут думки не мали припону й мчали шалено, тут вічність і мить сплелися воєдино і вічність втрачала владу над миттю. Тут марнотними стають думки про славу, багатство, почесті. Тут почуваєшся часткою вічності і мусиш рівнятися до неї.
Таємничий і віщий Дніпро на порогах. Надто він таємничий вночі. Сірко не раз спостерігав його такої пори. Гудуть пороги, шумить вода й, здається, зникає десь під землею. Вирує біла піна, б’є в камінь хвиля. Виглянув з — за хмари місяць, висвітив воду, й вона зблиснула зловісно та погрозливо. Неначе потопельник, біліє камінь, невидима сила закручує біля нього шалений вир. А там, у глибині, він ще лютіший. Іноді на плесі щось скинеться, й той виплеск заглушить ревіння води і скрегіт каменю. Декотрі кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, інші ж — то спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
З Монастирської скелі поріг було видно до найменшого камінчика. Всі дванадцять лав, усі рогаті забори й страшне Пекло. Спекотного літа, коли води в річці забракає, пороги хижо вискалюють зуби, каміння оголяється, коричнево — світле вгорі і темне внизу, воно тоді схоже на пеньки в старечому роті. Й тільки камінь Кресало стоїть білий — білісінький і здається сивим, але сивий він не од мудрості, а од пташиного посліду — то його облюбували для своїх посиденьок і так засиділи чайки. Нині ж хвилі набігали на скелі, розбивалися на тисячі світлих і легких струменів, котрі зміїли між гострих каменів, злітали вгору віялами срібних бризок, біла, зі сталевим полиском піна вирувала коло берегів, осідала шапками на чорних гранітах та піщаних одмітях, сягала сивої паморозі на вершечку Кресала. Людський голос, людський крик губився в ревиську, мов комариний писк у гуркоті громовиці. Ревисько води й камінна пустеля — вони тиснули на душу боляче, щемно. До цієї щемності додає туги степ. Котить білі, як морська піна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та жовтий буркун, але скрізь, куди сягає око, не видно ні людської постаті, ні звіра, ні птаха. Їх одлякує скажене ревисько, вічний невмовкаючий стогін. Здається, то скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, міцно скований ланцюгами. Принаймні так вчувається Сіркові. Цей стогін і ця нестримна сила заходять між собою в таку ворожість, що, здається, ось — ось має щось статися. Зашкиргоче залізо, розпадуться скелі, й почується вільне та легке зітхання. Ось — ось щось скоїться в світі. Зашкиргоче залізо, й випорснуть з нього вольнії руки, і ляжуть на вольні чепіги.
Але стогін лунав і вчора, й позавчора, й так само клекотіла з — поміж каміння вода. Й треба було спогадувати все, підніматися духом понад ці скелі, щоб зібрати в серці надію та віру.
Світ же нині такий, що будь ти й ангелом, тобі обчикрижать крила. Нічого доброго не можна зробити в краї, ніякі молитви не можуть заступити людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах ріки, а якщо оре, то для когось. Тільки сила володіє цим світом, але й вона хилиться перед іншою силою — перед хитрістю та обманом. Лише оці пороги не хиляться ні перед ким, гудуть вільно й погрозливо, мовби знають щось таємниче, що одкриється потім людям у віках. Чи одкриється? «А що, як на цій землі виросте кукіль?»
Він дивився на воду і не знав, чого сидить тут. І не знав уже гаразд, для чого живе на світі. Може, лишень для того, щоб інші знали, що він жив, і боровся, і не змирився з тим, з чим його хотіли змирити, щоб отако, по ланцюжку, передати те, чого інакше передати не можна. Бо життя народу — це і є отой невидимий, але міцний ланцюг, який тримає все. Це ріка, біг якої не спинити.
Тремтить на вітрі червона таволга, вітер гне її в свій бік, скеля перехиляє в свій, а вона випручується, рветься вгору. Таволга вчепилася корінням у дике каміння, й ніяка сила не може її вирвати звідси.
Багряне суцвіття майоріло перед Сірковими очима. А там, унизу, клекотіла біла піна, шалено дерлися на каміння водяні потоки — ставала дибки ріка.
І враз Сіркові здалося, мовби потоки вихрять в інший бік, мовби ріка потекла вгору. Серце йому затріпотіло, розумом, пам’яттю схоплював: то не так, того не може статися, а Дніпро стогнав і плинув угору. Скільки те тривало — годину, мить, Сірко пригадати не міг. Йому важко зводилися груди, рябіло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось біле, блискуче, що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тільки тоді видиво щезло, він побачив, що те біле, блискуче — людська голова. Кричати було марно, та й чим міг допомогти? Придивившись пильніше, побачив: той, кого крутив між каменів водоспад, не сподівався ні на чию поміч і, мабуть, не потребував її. Водоспад не кидав ним — він плив у ньому. Дужий вимах руки — й голена, з довгим чорним оселедцем голова ввірчувалася у вир, що обходив камінь ліворуч, новий помах — і козак пролітав поміж двох каменів, неначе пущена між двох рогачок стріла. Козак гнався за дубом. Чорний, довгий, він мелькав серед піни за кілька сажнів попереду, якимось дивом не перекидався. Ось він домчав до останньої лави, на мить затримався на ній, відтак злетів угору й провалився в безодню. Сірко пошукав очима біля камінного гребеня плавця — не знайшов, — у скрусі, досаді зламав червону таволгу, ще раз, вже без надії, кинув погляд униз і враз побачив, що козак тримається руками за човен. Поки вода несла човен до Пекла, плавець устиг залізти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сірко був упевнений, що через Пекло козак пролетить. Й страх, котрий допіру тримав у холодній руці серце, відпустив, кошовий відчув себе легко, молодо, приклав до рота долоні й закричав дужо, весело:
— Го — го — го — го, козаче!
Чи справді козак почув його голос, чи просто так сталося, але підвів голову й побачив на височенній скелі над кручею сивого отамана з булавою в правиці, — помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козакові здавалося, він зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотіло Пекло. Отаман бачив, як довгий прудкий човен чорною рибиною скинувся на останній заборі й зринув у хмарі піни та бризок. Він довго зорив у той бік, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелі. Його очі весь час мінилися, здавалося, в них теж вирують дужі потоки, рвуться до невідомого берега.
Важко було примиритися, що цей клекіт, цей стогін — вічний, що він ніколи не затихає, але в цьому клекоті народжувалася сила, яка кликала до звитяги. І вже отаман почував, що ріка тече через нього, що він — частина її, і частина вічна, невмируща. І як ніколи не зникне оця ріка, так ніколи не зникне й він — у внуках, правнуках. Які, може, й не пам’ятатимуть його, але пам’ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї діти, на берегах якої ріки народилися.
