Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
За Корочуном — найбільш коротким днем року наступає з зимовим поворотом сонця свято нового астрономічного сонїчного року. Воно злило ся з християнським Різдвом — що саме було (в античнім світї) положене на сей час для христіанїзації поганських свят новонарожденного сонця. На Різдво через те перейшла назва Корочюна 1). Старе-ж поганське свято з його обрядовістю дістало під впливом грецько-римської культури й її новорічних свят, пізнїйшу назву коляди (римські calendae) 2). Воно полишило богаті слїди в сучаснім святкованню Різдва, Нового Року, Водохрищ; сї слїди виразно вказують на хлїборобський, господарський характер свята: вечеря серед снопів, перед нагромадженою купою хлїбів; бажання і вороження урожаю та приплоду на будущий рік, запросини мороза на кутю — виразно мають сей характер.
Прихід весни витаєть ся веснянками і весняними грами, що тягнуть ся до Зелених свят. На сих святах злучило ся кілька. поганських : перше — свято розцвіту природи, коли весна стрічаєть ся з лїтом; подекуди вона при тім персонїфікуєть ся в молодій дївчинї („тополї“). Друге — русальний тиждень; ся русальна неділя часто згадуєть ся вже в Київській лїтописї; тодї русалки виходять з води і гуляють по берегах. При тім мішаєть ся свято властивих русалок з святом небіжчиків : четвер на зелених святах був заразом і „навським“ (мавським) або мертвецьким Великоднем і русальним. Навський день одначе ріжно кладеть ся — крім зеленого четверга також на перший понеділок вел. посту, або на „праву середу“ (Преполовеніє) 3). Мабуть тут єсть память про кілька свят покійників і предків.
Лїтнїй поворот сонця — найбільший розцвіт природи і заразом заповідь її заникання, завмерання, святкуєть ся на Купайла, сполученого з християнським Івановим днем (під 24 с. с. червня), і персонїфікуеть ся в парі Купайла і Марени. Се ніч повна чудес, коли тайни природи стають приступними людям, коли цвіте папороть, коли можна чути мову звірять, бачити поховані скарби. Купальний обряд маємо з XVII в. в оповіданню Густинської лїтописи: „съ вечера собираются простая чадъ обоєго полу и соплетаютъ себЂ вънцы изъ ядомого зелія или коренія и препоясавшеся быліемъ, возгнетаютъ огнь, индЂ же поставляютъ зеленую вЂтвъ и ємшеся за руцЂ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пЂсни, преплетающе Купаломъ; потомъ презъ оный огонь прескакують, оному бЂсу жертву себе приносяще“ 4) Все се й досї заховуєть ся в значній мірі.
На рештї заниканнє лїтнього житя персонїфікуєть ся також в образї Коструба: його ховають під час лїтнього повороту сонця 5).
Примітки
1) Новг. с. 134.
2) Паралєлї словянської колядки з римськими святами brumalia — saturnalia — calendae у Томашка Brumalia und Rosalia, Весєловского Разысканія VII.
3) Русальна недїля — Іпат. с. 386, 506, 459. Справа про се свято дуже трудна, бо тут входять впливи rosalia, з тим же мішаннєм весняного свята і поминок небіжчиків, див. лїтературу русалок (с. 324).
4) Полное собр. летописей II с. 257.
5) Важнїйша лїтература народнїх свят: Снегиревъ Русскіе простонародные праздники. Максимовичь Дни и мЂсяцы украинскаго селянина- Сбор соч. II. Hanus Bajeslovny kalendar slovansky, 1860. Афанасєв III гл. XXVIII. Марковичъ Обычаи, повЂрья и кухня Малороссіянь, 1860. Галько Народныи звычаи и обряди зъ надъ Збруча, 1861. Труды экспедиции въ Югозападный край т. II. Machal op. с. гл. XIV. Владиміровъ Введеніе въ ист. рус. слов. К. М. О religii poganskich Slowan. Зубрицький Народнїй калєндар (звичаї й повірки) з Старосамбріщини — Матеріали до укр.-рус. етнольоґії, III, 1900. Дикарів Народнїй календарь Валуйського лов., ibid. VI, 1905. Народнї календарі иньших народностей: Сборник за нар. умотв. т. XVI-XVII. Gloger Kok polski w zyciu, tradycyi i piesni, -1900. Коринфскій Народная Русь, 1901.
Родина і суспільна органїзація:
ШЛЮБ — ОПОВІДАННЄ ПОВІСТИ, ФОРМИ ШЛЮБУ, ВКАЗІВКИ СУЧАСНОГО ВЕСЇЛЬНОГО ОБРЯДУ, ПИТАННЄ ПРО СЛЇДИ ПРИМІТИВНИХ ФОРМ СУПРУЖЕСТВА; ПАТРІАРХАЛЬНА РОДИНА
Як похоронні обряди тісно звязані з релїґійним світоглядом, так обряди шлюбні ведуть нас в сферу відносин родинних і суспільних.
Клясичне місце Повісти так оповідає про шлюб у руських Словян 1):
„Поляне бо своих отецъ обычай имяху 2) тихъ и кротокъ, и стыдЂнье къ снохамъ своимъ, и къ сестрамъ и матеремъ своимъ 3), и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дЂверемъ велико стыдЂнье имуще, и брачныи обычаи имъяху: не хожаше женихъ 4) по невЂсту, но привожаху 5) вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы; и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья 6) въ нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякий звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословьє в них передъ отци и передъ снохами; и бьраци не бываху у нихъ, но игрища межю селы; и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бЂсовьскыя пЂсни, и ту умыкаху жены себЂ, съ нею же кто свЂщавашеся; имяхуть же по д†и по три жены“.
В сїм оповіданню деякі дослїдники, під впливом теорій про примітивні форми пожитя, добачали у руських Словян ще на початках історичного житя істнованнє неунормованих супружих відносин — стадне житє й хапаннє жінок. Але сього нїяк не можна з нього вивести. Лїтописець монах признавав шлюбом тільки віддаваннє молодої її родичами нареченому і з сього погляду хвалив собі рідні полянські звичаї, а деревлянської або сїверянської умички за шлюб не признавав. Але з його-ж власного оповідання виходить, що тим способом чоловіки брали собі жінок, отже супружество істнувало; брак „стида“ проявляєть ся в „срамословію“, тільки всього, і то найбільше лїтописець може закинути Сїверянам й иньшим — що вони мали по кілька жінок, а не те що вони не мали унормованих супружих відносин. Правда, покликують ся ще на варіант оповідання Повісти в Переяславській лїтописи, де представлено так, що сї відносини на „игрищах“ не вели до трівких супружеств: „иныхъ поимающе, а другыхъ поругавше метаху“, але варіянти сїєї лїтописи мають ясні прикмети пізнїйших моралїстичних вставок — мірковань аскета-книжника, і не мають значіння такого, аби могли поправляти або доповняти оповіданнє Повісти 7). Міцні звязки чоловіка і жінки, їх обовязковість і нерозривність навіть по смерти, посвідчена ріжними джерелами (обовязкова смерть жінки на могилї чоловіка, кари за невірність і т. и.), не лишають місця для форм стадних, гетеристичних і т. и. в сю добу. Оповіданнє Повісти досить виразно дає знати, що хапаннє дївчат, де воно ще практикувало ся, було вже символом, пережитком, обрядом:
„умыкаху, съ нею же кто свЂщевашеся“, отже наперед дївчина давала свою згоду, і тільки в такім разї наступала та умичка — отмица, як її звуть полудневі Словяне (у них сей обряд місцями задержав ся в дуже свіжій формі до XIX в.). В сучаснім українськім весільнім обрядї заховали ся тільки досить слабі відгомони його в видї оборони молодої її родом, від роду молодого, в згадках весїльних пісень про оружну боротьбу між ними і погоню матери і роду молодої за забраною боярами молодою, як от:
Будемо бити да воєвати, Марієчки не давати,
або:
Принадь, принадь, Марисуню, до стола,
Обступили боярчики довкола —
Киньми грають, двір рубають,
Шабельками витинають, Марисунї шукають і т. и. 8).
В оповіданню Повісти про умиканнє XI в. сей обряд виступає в далеко реальнїйшій формі. Але він і тодї був тільки обрядом. Сама обстанова, в який він виступає (сї ігрища межи селами, де сходили ся сусїдні роди), вказує, що умичка стратила реальний характер, приладила ся до певних забав, релїґійних церемоній (подібно як купальські обряди); значить за сим обрядом уже тодї лежали довгі часи розвою 9).
