Я, робот - Азимов Айзек (читаем книги бесплатно .TXT) 📗
Байдужі! Такі, як і весь цей отруйний Меркурій — мала планета, що приносить велике нещастя.
У навушниках Донован почув напружений голос Пауелла:
— Тепер слухай. Давай почнемо з трьох законів робототехніки — законів, які міцно вкарбовано в позитронний мозок робота. — У темряві він почав загинати пальці. — Отже, по-перше, робот не може заподіяти шкоди людині або ж допустити, щоб людині було завдано шкоди.
— Правильно!
— По-друге, — вів далі Пауелл, — робот мусить підкорятися наказам людини, якщо ці накази не суперечать Першому закону.
— Правильно!
— По-третє, робот повинен дбати про свою безпеку, поки це не суперечить Першому і Другому законам.
— Правильно. I до чого ж ми дійшли?
— Саме цим все й пояснюється. Суперечності між усіма цими законами врівноважуються різницею позитронних потенціалів у мозку. Скажімо, робот наражається на небезпеку й усвідомлює це. Потенціал, що утворюється згідно з Третім законом, примушує його повернутися назад. Але уяви собі, що ти послав його туди, де на нього чигає небезпека. Тоді Другий закон утворює протилежний потенціал, вищий за попередній, і робот виконує наказ, ризикуючи власним існуванням.
— Гаразд, усе це мені відомо. I що з того?
— Давай візьмемо історію зі Спіді — одна з найостанніших моделей — спеціалізована й дорога, як лінкор. Його не так-то й легко знищити.
— Ну, а далі?
— А далі те, що Третій закон запрограмовано в моделях СПД особливо сильно — на цьому наголошують і інструкції. Робот цієї моделі прагне будь-що уникнути небезпеки. А ти, посилаючи Спіді по селен, дав команду неуважно, ніби між іншим, не наголосив на її важливості, а тому потенціал, пов’язаний з Другим законом, був надто слабкий. Ось тобі й пояснення.
— Гаразд, давай далі. Здається, я розумію.
— Отже, ти розумієш, про що йдеться? Там, біля селенового озера, якась небезпека. Вона зростає, як тільки робот наближається до озера, і на певній відстані від нього потенціал Третього закону, надзвичайно високий з самого початку, зрівнюється з потенціалом Другого закону, низьким із самого початку.
Донован схвильовано скочив на ноги.
— Ясно! Встановлюється рівновага: Третій закон жене його назад, а Другий — уперед…
— От він і кружляє довкола озера по лінії, де діє рівновага потенціалів. I якщо ми нічого не придумаємо, він і далі кружлятиме, як у старому доброму зачарованому колі…
По хвилинній мовчанці він провадив далі:
— I через те, між іншим, він робиться ніби п’яним. При рівновазі потенціалів діяльність половини позитронних з’єднань в мозку порушується. Я не фахівець з робототехніки, але це очевидно. Можливо, він утратив контроль над тими самими частинами свого вольового механізму, що її п’яна людина. Дуже мило!
— Але якби знати, від чого він бігає.
— Ти сам здогадався. Вулканічні явища. Десь там, біля селенового озера, з надр Меркурія просочуються гази. Сірчанокислий газ, вуглекислота й окис вуглецю. Це забагато, та ще й при такій температурі.
Донован проковтнув слину.
— Окис вуглецю плюс залізо дає леткий залізний карбоніл.
— А робот, — сказав Пауелл, — це переважно залізо. — I похмуро додав: — Ми впали в роздуми, що самі по собі нічого не дають. Ми з’ясували все, крім одного: що треба робити? Самі ми не можемо дістати селену — він надто далеко. Не можемо ми й послати цих “коней”, бо без нас вони туди не підуть. А відвезти нас туди й назад так швидко, щоб ми не встигли підсмажитися, вони не зможуть. I зловити Спіді ми не можемо, бо цей телепень думає, що ми з ним граємося, й до того ж може бігти шістдесят миль на годину проти наших чотирьох.
— Але якщо один з нас піде, — кинув пробний камінець Донован, — і підсмажиться, то залишиться другий…
— Так, — почулася саркастична відповідь, — це буде дуже зворушлива жертва. Тільки той перший, поки дістанеться до озера, навряд чи зуміє віддати наказ. А я не певен, що роботи самі без наказу повернуться до скелі. Уяви: ми в двох-трьох милях від озера, ну вважай — у двох. Робот долає чотири милі за годину. Ми в своїх скафандрах можемо протриматися двадцять хвилин. Але тут слід брати до уваги не лише спеку. Сонячна радіація в ультрафіолеті і нижче — це теж загибель.
— Гм-м, — кахикнув Донован, — бракує десяти хвилин.
— Для нас це все одно, що вічність. I ще одне: щоб потенціал Третього закону зупинив Спіді на такій відстані, там повинно бути багато окису вуглецю і парів металу й неодмінно ознаки корозії. Він там уже кілька годин, і де знаття, що от-от не вийде з ладу, скажімо, колінний суглоб і він не перекинеться? Ми мусимо не просто думати, а думати швидко!
Запала глибока, похмура, гнітюча мовчанка.
Першим порушив її Донован. Він намагався побороти хвилювання, але голос його тремтів.
— Ну гаразд, — сказав він, — оскільки ми не можемо збільшити потенціал Другого закону додатковими наказами, то чи не варто було б зайти з іншого боку? Якщо посилити небезпеку, то, відповідно, збільшиться й потенціал Третього закону, і так ми повернемо його назад.
Пауелл повернувся до нього в німому запитанні.
— Послухай, — обережно вів далі Донован, — щоб вибити його із “зачарованого кола”, треба збільшити концентрацію окису вуглецю там, де він ходить. Треба повернутися на станцію — там у нас ціла аналітична лабораторія!
— Атож, — погодився Пауелл, — це ж станція-рудник.
— Чудово! Там має бути багато щавлевої кислоти, яка осаджує кальцій.
— Присягаюсь космосом, Майку, ти — геній!
— Може, й так, — скромно погодився Донован. — Я лише пригадав, що щавлева кислота при нагріванні розпадається на вуглекислий газ, воду і старий, добрий окис вуглецю. Курс хімії ще з коледжу, як ти пам’ятаєш.
Пауелл скочив на ноги і ляснув робота-монстра по механічній нозі.
— Гей! — крикнув він. — Ти вмієш кидати?
— Що, хазяїне?
— Будь-що. — Пауелл подумки вилаяв робота-тугодумам схопив скелястий уламок завбільшки з цеглину. — Влуч ось цим у те гроно голубуватих кристалів за кривою тріщиною. Бачиш?
Донован торкнувся його плеча:
— Надто далеко, Грегу. Майже півмилі.
— Стривай, — відповів Пауелл. — Тут весь секрет у меркуріанській гравітації і силі його сталевої руки. Дивись.
Очі робота зміряли відстань із стереоскопічною точністю машини. Він прикинув вагу каменя і відвів руку назад. У темряві його рухи було погано видно, але коли він тупцював, чути було глухі звуки. I раптом камінь чорною цяткою вилетів з тіні на сонячне світло. Його лету не спиняв ні опір повітря, ні вітер, — і коли він упав, прямо з центру “голубого грона” полетіли друзки.
Пауелл радісно закричав:
— Мерщій по щавлеву кислоту, Майку! Уже в напівзруйнованій підстанції по дорозі до тунелю Донован похмуро озвався:
— Спіді вештається на нашому боці озера, відколи ми погналися за ним. Ти помітив?
— Аякже.
— Мабуть, хоче погратися з нами. Ось ми йому пограємось!
За кілька годин вони повернулися з трилітровими слоїками білого хімікату і похмурими обличчями. Батареї фотоелементів виходили з ладу ще швидше, ніж вони сподівалися.
На своїх керованих роботах вони виїхали на сонце й зосереджено попрямували до Спіді.
Спіді неквапом пострибав їм назустріч.
— Ось і знову ми. Урра! Хто з’їсть сім мішків гречаної вовни, той буде повний!
— Зараз ми тебе нагодуємо, — буркнув Донован. — Він уже млявий, Грегу!
— Я помітив, — стурбовано відповів Пауелл. — Якщо зволікати довше, цей окис доконає його.
Вони наближалися обережно, майже крадькома, щоб не сполохати недоумкуватого робота. Пауелл, хоч і був іще надто далеко від нього, ладен був присягнутися, що Спіді вже готовий стрімголов дременути від них.
— Давай! — видихнув він. — Лічу до трьох! Раз… два…
Дві сталеві руки одночасно викинулися вперед, і два скляні слоїки полетіли паралельними дугами, висвічуючись, як діаманти, в промінні пекучого сонця. Вони розбилися на скалки, але звуку не було чути: лише позаду Спіді заклубочилася хмарка щавлевої кислоти. Пауелл знав, що на гарячому меркуріанському сонці вона шипітиме, як содова вода.
