Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (книги бесплатно без TXT) 📗
— Чудова місцина, правда, Ліщино? — ліниво заговорив Кульбаба. — Чи не пора б нам підшукати гарний пагорок для нір? Тільки мені щось не хочеться поспішати… Але начебто збирається на дощ.
П’ятий ніби хотів щось сказати, але натомість лише потряс вухами й знов узявся жувати листочок кульбаби.
— Он там наче непогане узвишшя, під деревами, — відповів Ліщина. — А ти що скажеш, П’ятий? Братися нам зараз до риття нір чи трохи почекати?
Повагавшись, П’ятий сказав:
— Чини, як вважаєш за потрібне, Ліщино!
— Сподіваюсь, немає серйозної необхідності рити справжні нори? — озвався Кучма. — Це ж робота для кролиць!
— І все ж чом би не зробити нам дві-три вигрібанки? — заперечив Ліщина. — Щоб було де сховатися від небезпеки. Гайда до гаю та й роздивимося! Краще зразу виберемо підходяще місце, аби потім не переробляти роботи вдруге.
— Гаразд! Рийте нори! — погодився Кучма. — А я візьму Срібного та Жостіра й скочу на розвідку в дальші поля.
Троє розвідників гайнули понад струмочком. А Ліщина повів решту кролів нагору, до узлісся. Ось вони вийшли на узвишшя, звідки найкраще, на обидва боки, видно було весь широкий луг унизу. Звідси помітили вони й дахи ферми, але це було далеченько. Тут Ліщина зупинився, й товариші скупчилися довкола нього.
— Мабуть, не має значення, де ми вигребемо собі невеличкі нори, — сказав він. — Все узлісся — підходяще місце. Дивно тільки, що немає ані найменшого сліду елілів. Але, може, то ми просто позвикали до елілів удома, бо їх приваблює кроляча колонія… Так чи так, а нам тут буде добре. Але, я гадаю, нам треба ось що зробити. Вернімося трохи назад і почнімо рити біля отого дуба, щоб далі було від ферми. Та й дерева захистять нас од вітру взимку.
— Чудово! — схвально відгукнувся Ожина. — Бачите, хмариться? Надвечір задощить, а ми вже будемо у криївках! Ой, гляньте! Кучма вертається з розвідки!
І справді троє розвідників верталися понад берегом струмочка. Вони проскочили повз товариство, забігши на вужчий клин лугу, тож Ліщина послав Жолудя перейняти їх.
— Не думаю, щоб нас тут хтось потурбував, Ліщино, — доповів, підбігши, Кучма. — Ферма далеко звідсіля, а в полях — ані сліду елілів. Є тільки людські стежки, й видно, що людина часто ними шастає. Запах свіжий, і скрізь валяються кінчики тих білих паличок, що їх людина запалює і носить у роті. Але, про мене, то це тільки краще. Ми триматимемося від людей оддалік, а люди відлякуватимуть нам елілів.
— А як ти думаєш, чого сюди приходять люди? — спитав Ліщина.
— А хто знає, навіщо люди роблять те чи те? Може, виганяють корови чи вівці на поля або рубають дрова у лісках. Яке вам до того діло? З людиною легше гратися в хованки, ніж із елілями.
— Ну, то й чудово, — мовив Ліщина. — Ти, Кучмо, вивідав багато, і все це нам на добро. А ми саме зібралися гребонути в кількох місцях на цьому узліссі. Нумо до роботи! Дощ не забариться.
Кролі-самці рідко беруться за риття нір. Цим, як правило, займаються кролиці, лаштуючи дім для майбутнього виводка. Але самці-одинаки, не знаходячи собі готових нір, іноді вигрібають неглибокі нори-криївки.
Цього ранку мандрівникам працювалося весело, робота не припинялася ні на мить. Грунт обабіч дуба виявився легкий і сухий, це був супісок. Іноді кидали рити в одному місці й починали в другому, але до ні-Фрітха вони вже мали три неглибокі вигрібанки. Ліщина наглядав за роботою, допомагав то тут, то там, підбадьорював товаришів. Але часто він одбігав і пильно оглядав довколишню місцевість, чи не загрожує звідкілясь небезпека. Тільки П’ятий не брав участі у ритті. Він сидів самотою на краю канави, сіпаючись час від часу або й випростуючись раптово, ніби його лякав якийсь звук у ліску. Ліщина пробував заговорити до нього, але, не діставши відповіді, вирішив дати П’ятому спокій.
Незабаром після ні-Фрітха небо затягли хмари. Посутеніло, і з заходу запахло дощем. Синиця, що все гойдалася на стеблі ведмежини, виспівуючи: «Гей-го, лети до гнізда мого!», облишила свою акробатику й полетіла в ліс. Ліщина саме гадав, чи не варто з’єднати нори Кучми й Кульбаби бічним ходом, коли почув, що хтось застережливо тупає об землю. Він швидко обернувся. Сигнал тривоги подав П’ятий, що тепер пильно вдивлявся у щось через луг.
Там, на узліссі протилежного гаю, біля кущика трави, сидів, уважно стежачи за ними, якийсь чужий кріль із настороженими вухами. Щоб показати, що він помітив незнайомця, Ліщина підвівся на задніх лапах і знову сів. Чужий не відповів — навіть не зворухнувся. Не зводячи з нього ока, Ліщина почув, що ззаду наблизилось троє чи четверо товаришів. Не обертаючись, покликав:
— Ожино!
— Він у норі, — відповів Чашечка.
— Приведи його сюди.
Чужий кріль все так само не ворушився. Знявся вітер, закошлав траву на лузі. Ззаду озвався Ожина:
— Ти кликав мене, Ліщино?
— Я йду на переговори до он того кроля. Ходи зі мною!
— А мені можна піти? — попросився Чашечка.
— Ні, Глао-роо. Він ще злякається. Троє — забагато.
— Будьте обережні! — навздогін порадив їм Жостір, коли Ліщина з Ожиною подалися вниз схилом. — Може, він там не один.
Вони перестрибнули через струмочок, де він був вужчий, і побралися на протилежний схил.
— Нам слід поводитися так, ніби ми у себе вдома, — сказав Ліщина. — Не думаю, щоб це була якась пастка, і принаймні ми завжди можемо втекти.
Незнайомець усе так само спокійно сидів собі, лише пильно дивився на них. Вже можна було роздивитися, що він великий, викоханий і гарний. Кожушок його блищав. Але вигляд його був аж ніяк не ворожий. Навпаки, у його зовнішності прозирала якась чудна, неприродна лагідність. Двоє зупинились, дивлячись на нього з невеликої відстані.
— Не думаю, що він небезпечний, — прошепотів Ожина. — Якщо хочеш, я підійду до нього перший,
— Разом підійдемо, — відповів Ліщина.
Але цієї миті незнайомець сам рушив їм назустріч. Вони з Ліщиною мовчки торкнулися носами, обнюхали один одного. Запах чужого, незвичайний, але приємний, свідчив про добрі харчі, здоров’я та лінивий спосіб життя. Своїми великими карими очима той подивився на Ожину з такою аристократичною зверхністю, що Ліщина враз побачив себе обшарпаним ватажком гурту волоцюг. Він не збирався говорити перший, але його спонукало до цього мовчання незнайомця.
— Ми прийшли з-за вересовища, — сказав він.
Кріль мовчав, але без будь-якої ворожості. Весь він був якийсь зажурений, і це збивало з пантелику.
— Ти тут живеш? — спитав Ліщина після паузи.
— Так, — зронив нарешті чужий кріль. І додав: — Ми бачили, як ви прийшли.
— Ми збираємося тут лишитись, — твердо мовив Ліщина.
Чужий кріль не виказав ніякого хвилювання. Знов помовчавши, він відповів:
— А чом би й ні? Ми так і думали, що ви тут залишитеся. От тільки вас занадто мало! Кролям безпечніше жити великим гуртом.
Ліщина був спантеличений. Очевидно, звістка про те, що вони збираються зостатись, зовсім не занепокоїла чужого. Яка ж завбільшки його колонія? Де вона? Скільки кролів, сховавшись у гайку, стежить зараз за ними? І чи не нападуть на них? З поведінки їхнього співрозмовника неможливо було хоч щось виснувати. Він видавався задуманим, ба навіть знудженим, але цілком приязним. Його лінива манера, великий зріст, пещена зовнішність, його незворушність і ситість, його байдужість до їхнього прибуття — все це було для Ліщини такою загадкою, з якою він ще не стикався досі. Якщо тут таїться якась пастка, то зовсім неясно було, де її шукати. І він вирішив, що принаймні сам буде до кінця щирий і правдивий.
— Нас досить багато, щоб захиститися, — сказав він. — Ми не хочемо ворожнечі, але якщо хтось стане нам на заваді…
Чужий чемно перепинив його:
— Не тривожся! Ми всім вам дуже раді. Якщо ви зараз вертаєтеся назад, я піду з вами. Звісно, якщо ви не заперечуєте.
І пострибав уперед. Ліщина й Ожина, перезирнувшись, наздогнали його. Чужий біг легко, неквапливо і показував менше, ніж вони, обачності, перетинаючи луг. Ліщина ще дужче здивувався. Чужий не боїться, що вони нападуть на нього гуртом — грайр на одного — і вб’ють? Навіщо йому важити життям? Що він цим виграє? Все це було незбагненне. «Може, — похмуро подумав Ліщина, — його велике тіло й блискуча шубка непіддатні для зубів та кігтів?»
