Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (книги онлайн бесплатно серия .TXT) 📗
— Тату, ти маєш летіти з нами, — сказала принцеса. — Ти потрібен Світу Барнарда.
Падма похитав головою.
— Це неможливо, дочко. Я не можу кинути Магаваршу. Тим паче зараз, коли їй загрожують ґаббари.
Саті підійшла до мене й легко торкнулася моєї руки.
— Будь ласка, капітане, переконайте його… Зробіть щось!
Як зачарований, я дивився їй у вічі. Її врода, зріла і водночас у чомусь ще дівоча, діяла на чоловіків безвідмовно, і я не був винятком. На якусь мить мене опанувала спокуса справді „щось зробити“, наприклад, узяти й підстрелити Падму з паралізатора, а потім перенести його непритомного на борт корабля. Я був упевнений, що присутні не заперечуватимуть, а навпаки, підтримають мене. Проте…
— Даруйте, принцесо, нічим не можу допомогти вам. Я з повагою ставлюся до вибору вашого батька, навіть якщо вважаю його неправильним.
Відверто засмучена моєю відповіддю, Саті знову обернулася до імператора йспрямувала на нього сповнений благання погляд.
— Тату, зрозумій…
— Я розумію, Саті, — урвав він її. — Ти сама знаєш, як мені тяжко. Я втомився, смертельно втомився від цього добровільного ув’язнення, від довгих років бездіяльності, відірваності від зовнішнього світу, де відбуваються такі епохальні події… Але в мене є обов’язок. Я не можу все кинути й піти. Особливо зараз. Обіцяю тобі: коли вирішиться криза з ґаббарами, я намагатимусь переконати своїх старих переселитися у Світ Барнарда або на Землю, до Індії. Думаю, вони вже готові для цього, їхня туга за рідними й близькими поступово пересилює бажання померти на батьківщині.
— А якщо не вийде, — втрутився Поль Карно, — ми оголосимо примусову евакуацію населення планети. Ця ідея визрівала вже давно, проте частина членів Ради Співдружності вбачала певну вигоду для нас у тому, щоб п’ятдесятники та дварки тримати значні сили в системі Суомі. Але тепер нам уже напевно доведеться ввести сюди свої війська, чужинці негайно скористаються цим і підуть, а ми поки що не можемо дозволити собі таку розкіш, як витрачати ресурси цілого флоту для охорони планети з сорокатисячним населенням.
— У всякому разі, — непохитно сказав Падма, — я залишуся тут до остаточного вирішення питання з евакуацією. Я маю бути останньою людиною, яка покине Магаваршу. Як капітан, який… А втім, я повторююся. Я вже не раз це казав. Думаю, саме тому містер Матусевич утримався від… гм, від крайнього засобу переконання.
Імператор мав рацію. Я не застосував проти нього силу, бо розумів його. Капітан останнім покидає борт загиблого корабля — а він у певному розумінні був капітаном. Капітаном умирущої планети.
5
Години через дві після нашого старту з Магаварші, за даними радіоперехоплення, стало ясно, що атака ґаббарів остаточно захлинулася. Щоправда, деяким кораблям вдалося прослизнути крізь перший оборонний заслін, і вони сховалися в космічному просторі, але якоїсь серйозної небезпеки не становили — передові частини п’ятдесятників і дварків найкоротшим курсом прямували до Магаварші, маючи перед супротивником фору як мінімум години три. Вони цілком встигали взяти околиці планети під свій контроль і захистити її від нападу решток ґаббарского флоту.
Ми вже наближалися до дром-зони, коли так і сталося: окремі кораблі ґаббарів, здебільшого корвети й бомбардувальники, намагалися прорватися до Магаварші, але безуспішно — їх знищували ще на підступах до орбіти. Ну а все сорокатисячне населення планети, щоб уникнути неприємностей, ховалося глибоко під землею, в Катакомбах, надійно захищених від можливого ядерного удару.
— Отже, за Магаваршу поки що можна не хвилюватися, — підсумував Клод Брісо, який, на велике невдоволення Рашелі, зігнав її з крісла спостерігача й тепер разом із Анн-Марі аналізував перехоплені переговори між чужинцями. — Але що тут узагалі відбувається, якого біса ґаббари сунулися сюди?… Схоже, наші вимушені союзники, п’ятдесятники з дварками, самі не знають. Їм наказали — і вони вирушили обороняти систему. Можливо, командуванню флоту щось відомо, але воно не квапиться передавати ці відомості в прямий ефір.
За вісім мільйонів кілометрів від найближчого краю дром-зони, коли нас уже ось-ось мали запеленґувати чужинці, інтенсивність переговорів між ними різко зросла. Корабельні датчики зареєстрували невеликий сплеск напруженості континууму.
— Відкриваються канали першого роду, — повідомила Анн-Марі, зосереджено вдивляючись у свій тактичний дисплей. — Відразу кілька… більше десятка…
— Хто? — нервово запитав Поль Карно, що, як і Рашель, сидів на відкидному стільці в дальньому кінці рубки. — Знову ґаббари?
— Ні, це… — Обличчя Анн-Марі проясніло. — Наші позивні! Чотири… п’ять ескадр Флоту Барнарда й Сьомий експедиційний корпус Землі з окремим спеціальним дивізіоном загороджувальних станцій. Чужинці не панікують, мабуть, вони були готові до цього… Ага! Віддано загальний наказ по всіх частинах, дислокованих у дром-зоні: у бій не вступати, відходити до каналу на Суомі… А ось і розпорядження для кораблів, що охороняють Магаваршу: залишатися на орбіті до прибуття передових частин нашого флоту, тоді передати їм контроль над навколопланетним простором і негайно залишити систему.
— Здається, небезпека минула, — з полегшенням мовив Клод Брісо. — Чи… може, й не було ніякої небезпеки? Може, чужинці самі спровокували атаку, щоб примусити нас ввести сюди війська.
— Не думаю, адмірале, — заперечила Анн-Марі. — Я добре володію німецькою, знаю дві нерейські мови. Я слухала їхні перемовини без комп’ютерного перекладу. І п’ятдесятники, і дварки поводилися дуже природно для блефу. Діється справді щось серйозне.
— Так чи інак, — сказав я, — незабаром усе з’ясується. Оператор, вмикайте позивні. Другий пілот, швидкісний прорив у дром-зону скасовується. Починаємо екстрене гальмування.
За півхвилини найближчі до нас земні кораблі почули наші позивні, а ще через півхвилини ми отримали запит про ситуацію на Магаварші й про те, чи всі пасажири перебувають на борту „Зорі Свободи“. Надіславши відповідь, ми добрих дві хвилини згаяли в очікуванні, поки нарешті надійшла радіоґрама з наказом прямим курсом вирушати до каналу, що сполучався з системою Ґамми Індри, де на нас усе ще чекала бриґада супроводу, а звідти летіти до Терри-Ґаллії. Наказ було підписано адміралом флоту Франсуа Мореном, головнокомандувачем ВКС Земної Конфедерації, співголовою Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності — найвищого керівного й координуючого орґану всіх збройних сил людства.
— Це справді серйозно, — промовив Клод Брісо, ознайомившись із радіоґрамою. — Жарти й розіграші виключені… Але що ж трапилося, хай йому біс?
Відповідь на це питання ми отримали лише півтори години потому, коли на повному гальмуванні ввійшли до дром-зони й наблизилися до флаґмана Сьомого експедиційного корпусу, що рухався нам назустріч. На той час майже всі кораблі чужинців підтяглися в район відкритого гіперканалу, що вів до Суомі, і один за одним покидали тутешній локальний простір. Усі п’ять ескадр барнардського флоту попрямували у глиб системи, до Магаварші, а з’єднання земного експедиційного корпусу розосередилися довкола каналів, через які вони здійснили перехід. Загороджувальні станції, погасивши свій залишковий рух, негайно взялися до закупорювання решти каналів першого роду й досліджених — другого.
— Про повне блокування дром-зони не йдеться, — проаналізував я побачене. — А отже…
— Отже, це ненадовго, — підхопив Клод Брісо. — На тиждень, максимум два. Термін, цілком достатній для евакуації сорока тисяч людей.
На відстані двох світлових секунд від нас флаґман надіслав запит на встановлення аудіовізуального контакту. Незабаром на екрані мого монітора зовнішнього зв’язку виникло зображення темноволосого чоловіка з п’ятьма зірками на погонах. Це був мій головнокомандувач, адмірал флоту Франсуа Морен.
Після офіційних вітань він про всяк випадок повторно уточнив, чи присутні на „Зорі Свободи“ Поль Карно і Клод Брісо. Коли я відповів ствердно, адмірал сказав:
