Тамдевін - Вдовиченко Галина (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.
А не сьогоднi.
— На шостому свiтиться, — вголос мiркував старший рятувальник. — Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, — глянув на нас. — Одна з нами, друга — тут.
Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд'їзду вийшов хлопець з далматинцем — з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка — i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.
— Там кiнець дiстався до землi? — крикнув чоловiк у вiкнi.
Хлопчина випередив мене:
— Так!
З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», — вiдповiв вiн.
У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п'ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого — уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…
Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.
Мовчали всi — випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав — терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiї — хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп'яча фiгурка зникла у розчахнутiй половинi вiкна.
Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась — ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.
При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юним: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини i всiвся за стiл заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною хряснуло протягом дверi, ледь скло не повилiтало.
— Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, — пояснив хлопець. — Давайте паспорт.
Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.
Хлопець потягнувся до рацiї.
— Що там у тебе? — з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.
— Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.
— Давай, — прохрипiла рацiя.
— Вас спецiально цього вчать? — запитала я.
— Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. — Тодi додав, нiяковiючи. — Нашi виклики платнi, сто п'ятдесят гривень. Бабуся грошi має?
— Я принесу, — пiдвелася сусiдка.
Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень — виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п'ятдесят…
— Не знаю, де паспорт подiвся, — пожалiлася баба Шура.
Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок — старi квитанцiї, з'єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта у торбинцi не було.
— Може, метрика пiдiйде? — баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.
— Яка метрика? — не зрозумiв хлопець.
— Свiдоцтво про народження, — допомогла сусiдка.
— Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення у помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.
— Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? — здивувалась я. — А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?
Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по-батьковi. Рацiя мовчала.
— Давайте вашi паспорти, — самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв'язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того, як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:
— Яке ваше iм'я?
— Марiя, — вiдповiла вона. — А ви, здається, Свєта?
— Нi, я Анна.
Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.
Замок Гербуртiв
У салонi екологiчних iнтер'єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.
На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал «Сучаснi iнтер'єри», причому номер з моїм iнтерв'ю та фото моєї галереї. Я подумки подякувала провидiнню за пiдтримку — i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми ж колеги», — запропонував вiн) вийшов зi свого кабiнету, супроводжуючи до виходу пiтерську гостю, львiв'янку forever. Ми з ним домовилися про реалiзацiю Марiйчиних робiт на прийнятних для обох сторiн умовах. Вiдтепер Марiйка зможе поставити крапку на наївно-безглуздiй спiвпрацi з мiсцевим перекупником, який за її шедеври платив копiйки. Залишалося провести з подругою сеанс пiдняття власної самооцiнки.
Там же, у салонi, я вирiшила зробити Марiї сюрприз. Це буде несподiванка, ефектнiша за студентський «метеорит у чорносливi». Iдея виникла, щойно я побачила у вiтринi з авторським срiблом два дивнi перснi — у виглядi чи то замку-фортецi, чи то старовинного особняка. З наскрiзними вiконечками, вежами та брукiвкою. Один перстень був немов дзеркальним вiдображенням iншого. В одного замок-фортеця дивився в один бiк, у iншого — в протилежний.
— Кому як зручно носити, — пояснила продавець, — Хтось хоче перстень на лiву руку, хтось на праву. А можна i ось так… — дiвчина одягнула перснi на два пальцi однiєї руки.
Купила обидва, собi й Марiйцi. Вже знала, як i де подарую їй цей дивний перстень. Розiграю маленьку виставу. Уявляю, як вона здивується. Закриє обличчя долонями, визирне з-пiд розсунутих пальцiв…
Десь на другому планi ворухнулася ще одна думка. Про хороший пiар-хiд, який можна згодом запустити у черговому iнтерв'ю.
«Чи вiрите ви у мiстику?» — запитає мене чергова журналiстка. «Бачите перстень на моїй руцi? Це подарунок Гербуртiв. Знайшла його у стiнi, на розвалинах замку Гербуртiв, у наймiстичнiшому мiсцi, в самому серцi Європи, на межi України та Польщi… I з того часу, вiрите чи нi…»
Життя — гра, особливо якщо йдеться про життя успiшного художника, якому раз у раз треба нагадувати публiцi про себе усiма можливими засобами. Подумала так — i згадала чоловiкове «ти а-ас з продажiв у на-ас», чи як вiн там казав?…
Вiдiгнала думку i про чоловiка, i про усi прорахованi наперед ходи та гачки для покупцiв. Чого я зараз насправдi хочу? Здивувати Марiю, розiгравши перед нею виставу. Тож дивуй, розiгруй.
План був такий. Марiя чекає мене завтра, як домовились, i того ж дня ми маємо йти на замок. А я приїду сьогоднi, без попередження, по дорозi побувавши на Замковiй горi. Сховаю у надiйному мiсцi перстень-фортецю, неподалiк — другий, а в третiй сховок вкладу записку з текстом про те, що Гербурти вiтають Анну та Марiю. Завтра усе це «знайду» на очах у здивованої подруги. Уявляю її очi!
Вона переконувала мене, що Замкова гора — мiстичне мiсце, що час там зсувається як пiщаний ґрунт, десять хвилин виявляються десятьма годинами, або навпаки — нiби пiвдня минуло, а насправдi заледве година збiгла… Ото дивуватиметься! Випитуватиме, коли це я встигла таке втнути. Цiлком у дусi студентських розiграшiв…
