Роксолана - Загребельный Павел Архипович (книги бесплатно читать без txt) 📗

Очі були — мов образ і дух цього велетенського міста. Відверто-нахабні й сховані, невидимі, але відчувальні погляди. Враження таке, ніби очі невідступне стежать за тобою і незмога від них сховатися ні під водою, ні під землею. Очі на вулицях, у дерев’яних домах, за дерев’яними решітками, в листі дерев, у водограях, у написах на білих і сірих плитах, на високих мінаретах і розлеглих пощерблених мурах, у повітрі, як тіні птахів, хмар або летючого листя. Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна мука нагляду, недовір’я, підозріливості, місто, мов суцільна страшна в’язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих поглядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про ті очі. «Смійся, дитино моя!» — казала колись їй мама. Де ж ви, мамо?

Віяв задушливий вітер лодос — вітер умерлих. Несамовитіло сонце, бліде й страшне, як око сліпого. А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, стежку від воріт, траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й дубові дрова під високим піддашшям. Кому тут про це розкажеш?

Покинута всім світом, ніби вчинила якісь великі злочини. А вона ж невинна й праведна, мов щойно народжене пташеня. Кому про це розкажеш? Іов теж був справедливий, а зазнав найтяжчих нещасть. Чи вже воно так судилося всім невинним і справедливим? А оті, що зирять невідступно й невідчепно за кожним її кроком? Спитати б їх, скільки злочинів, грабувань, убивств на їхньому сумлінні? Гріються на сонці, сміються, жують, ковтають… Круглоголові дітлахи-чоджуки шастають під ногами, щось кричать до бранок, жбурляють камінці, сиплють порохом. Євнухи ліниво відмахуються від їхньої настирливості, дорослі спостерігачі підохочують і під’юджують хлопчаків, бо тут тільки хлопчаки, жодної дівчинки, так само, як і жодної дорослої жінки на вулицях, окрім цих нещасних, серед яких найнещасніша вона — Настася. Бо липучих, хтивих поглядів на її долю припадає найбільше. Скуті ланцюгом, у залізних нашийниках для чоловічої юрби вже мовби й не жінки, погляди лиш ковзають по них і летять далі, пожадливо шукаючи собі ласішої поживи, і нею неминуче має стати Настася, зодягнена туркенею, маленька, зграбна, витка, мов зелений плющ на старезних мурах Стамбула, для турків вона теж туркеня, може, дружина старого Сінам-аги, може, донька, це не важить, головне — жінка, молода, правовірна, від чого розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер лодос.

Пробувала рятуватися, відвертаючи очі на мури Стамбула. Починалися від Золотого Рогу. Темне каміння, циклопічні скелі, могутні брили, зубчаті корони веж то чотирикутних, то круглих, тесане каміння й червона плінфа мурів, руїни притулених до мурів стародавніх палаців, глибочезні рови, наповнені вже й не водою, а уламками колишніх святинь і жител, травою, зіллям, стовбурами звалених дерев, хащами; десь за ровами широка дорога, викладена білими плитами, мабуть, ще за грецьких імператорів, на схилах ровів — латки городів, тоді знов дикі зарості, плющ, юдине дерево з квітами неприродної барви, вигоріла на сонці трава, віслюки з червоними в’юками на спинах, круглоголові чоджуки.

Той мур сприймався мов величезне тіло цього загадкового міста, а тут — на вулицях — його нутрощі, тельбухи, бруд і покидища. Все життя зосередилося в отих лабіринтах поглядів, у пастках вогнистих очей фанатиків, у шаленстві хтивості. І коли уявлялося колись життя, мов євхаристія, мов нестримний біг затятих апостолів до таємниці, то тепер могла переконатися, що таємниць не існує, що й на тих апостольських вершинах, мабуть, можна знайти прокляття або й кінець.

Щоб хоч трохи вспокоїтися, Настася пробувала шукати схожість між стамбульцями і навіки втраченими людьми з Рогатина, які стояли їй перед очима невідступне й уперто, а може, то вона сама виставляла їх рядами в своїй зболеній уяві, чіпляючись за них мов за останні рештки життя. Не було нічого спільного. Хіба що караїм-пекар був трохи подібний до оцих чоловіків. Бо хіба ж такі були рогатинці, добрі, лагідні, якісь світлолиці, наївні, мов діти? А ці всі осхлі, шорсткі, вив’ялені й висушені на сонці і, видно, ледачі, як той Василь з Потока, що вперто ставив свою халупу занадто близько від синагоги, і хоч правовірні євреї щоразу розвалювали її, не даючи Василеві поставити покрівлю, він знов і знов уперто ліпив її, бо ліньки було відсунутися далі.

Згадавши того дурнуватого, упертого в лінощах Василя, Настася трохи розвеселилася і спромоглася навіть затіяти з собою химерну гру. Ніяка вона не бранка, не продана, не куплена, не донька попа з Рогатина, а молода туркеня, належить цьому мальовничому незвичайному світові, а світ належить їй. Вона безтурботне дівчисько, вільне, владне, маєтне. Може, й донька Сінам-аги. А то іі вище. Це не важить, головне — молода, приваблива, правовірна, від чого, бач, розкіш для поглядів ще побільшується, і тому вони летять на неї, минаючи бідних її подруг, забивають їй віддих так само, як задушливий вітер сироко.

Йшла, ще більше вигинаючись усією постаттю, грали в ній усі суглоби, витанцьовував кожен м’яз, і тонкий шовк слухняно передавав усе те, повторював і відтворював, аж ніби зітхання захвату супроводжувало й переслідувало цю таємничу незвичайну дівчину, котилося за нею, наростаючи, побільшуючись, намножуючись, змагаючись у могутті з невпинним вітром: «Бак, бак, бак!»[14] ‘

Та гра урвалася несподівано й жорстоко.

Вже й до того Настася зауважила, як багато тварин на стамбульських вулицях. Ніби в Рогатині в ярмаркові дні. Коні з вершниками і розсідлані, віслюки з поклажею у сонному кунянні або в моторошному крикові, що нагадував скрипіння сухого колеса:

«І-ах, і-ахі», собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зубами, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучкоспинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю, туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі — світ барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту, вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила продертися.

Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.

Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з’явилася отара сірих, закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налітали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гійкали на одурілих тварин, збивали їх ґерлиґами ще тісніше, гнали далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї дзвінком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похитуванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Настасине серце.

Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей — як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того видовиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.

— Гій! Гій! — кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: «Стій! Стій!»—і тіло їй мовби здерев’яніло, втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися — отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут, щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрівнятися з отими вівцями на заріз.

Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев’яного будинку, старого й розлізлого, як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев’яних решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стіну, — ось-ось упаде.