Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Часто перед телевізором сиджу один. Є такий вид самотності — сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують, показують — де газ, де сказ, де війни, де катастрофи. Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя? Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?
Але їх у нас відібрали. Нам нав’язали антилюдську модель життя. Тут, у цій точці планети, де ніколи не було громадянського суспільства, кожен чомусь мусить бути громадянином і ангажуватися в перманентний кошмар.
Чехи молодці, у них і президент достойний, і Словаччину відпустили з миром. Телевізійники страйкують і досі. Припинили мовлення — і переможуть. Вчора у Празі був стотисячний мітинг, сьогодні уже вся Чехія вимагає відставки того нав’язаного їм гендиректора. Всього лише гендиректора! А тут ідеться про долю цілої держави — одні мерзнуть у наметах, а іншим по барабану.
Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
— Та так і не так, і не буде лучче, — каже моя теща.
Отримав листівку від друга з Каліфорнії, вперше не електронною поштою, а написану від руки. Почерк у нього нервовий, як електрокардіограма. Така чудесна різдвяна листівка зі звістуючим радість янголом, наче з якогось іншого світу. Зате я, ідіот, нікуди не виїхав. Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади.
Сидять по три каденції, і ще хочуть.
Знову насуваються вибори. У нас же вибори починаються задовго до виборів. Заздалегідь готують електоральне поле, засівають його гречкою і обіцянками. Усувають конкурентів. Піаряться. Від компроматів тхне, як від розлюченого тхора.
Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, «газова принцеса» леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж ЇЇ почали викликати в прокуратуру, інкримінувати ретроспективні гріхи. То чого ж її тоді не судили? Чого з неї роблять «Соньку золотую ручку» вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції, і в протестних акціях завжди у перших рядах?
Моя дружина сказала, що буде голосувати за неї. Я утримаюсь. Все-таки на мене діє чорний піар. Я ж не знаю, вона леді чи вона міледі. Голосуватиму за нашого нетипового Прем’єра.
— Чим же він нетиповий? — каже дружина. — Цілком типовий український мужчина. Високий, вродливий, позитивно налаштований на компроміс.
— Йому немає на кого спертися, — кажу я.
— Така велика нація, і нема на кого спертися?! — вибухає дружина. — Хай не оточує себе чортзна-ким.
Через це у нас теж конфлікт. Я не посилю її переконати, вона — мене. Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
Але, якщо відверто, вона має рацію. У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій.
Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії. Часом їх назви складаються в непристойну абревіатуру, мало не з трьох букв, або в щось однозначно тваринне. Приміром, був СЛОН, а тепер уже з’явився ЗУБР, себто — за Україну, Білорусь і Росію, за їхній знову нерушимий союз. Звісили червоний прапор з балкона, махали ним під час сесії, депутати знавісніли в дискусіях, було велике мордолупцювання. Тягали одне одного за краватки і били ногою в зад.
Але це ніякий не ексклюзив у теперішньому цивілізованому світі. Навіть у японському парламенті билися. В російській Думі депутатку тягали за коси, зі священика зірвали хрест. Не кажучи вже про темпераментніші народи. У венесуельському парламенті депутата врепіжили палицею по голові. У Туреччині один депутат після такого побоїща вмер.
А що б узяти приклад зі старих демократій. В Англії, кажуть, сидить лорд у благородній сивій перуці, і всі дискусії йдуть через нього. Він амортизує пристрасті і надає інвективам коректної форми.
Наприклад, я кажу: — Ах, ти ж гад! Та я тобі морду поб’ю! — А той лорд перекладає: — Такий-то пан зволив віднести такого-то високодостойного пана до класу земноводних і виявив бажання відкоригувати ту частину його тіла, яка не відповідає Божому задуму.
Втім, і в їхнього прем’єра недавно полетів помідор.
Свят-вечір ми посиділи тихо, після першої зірки. Теща зварила кутю з товченої пшениці, узвар. Ми з малим натерли маку її раритетним макогоном. Було дванадцять страв, рахуючи з кетчупом і гірчицею. Теща засвітила свічку в хлібині, обкурила квартиру пахучими травами, ще своїми, з Полісся, і погукала з балкона: «Всі душі нашого роду, йдіть з нами кутю їсти!» Я увімкнув магнітофон, і прийшла моя мати, і заколядувала нам своїм оксамитовим голосом.
На Різдво ходили школярики, колядувати вони не вміли, лузали насіння через губу і посівали пшоном.
Увечері пройшов цілий гурт із Козою, Звіздою, дзвониками й калатальцями. Ламкий хлоп’ячий голос вигукував у дворі: — Голову стинаю! Голову стинаю! — Боже ти мій, ще й він стинає голову, цей недорослий костюмований Ірод!
Знеструмлені села сиділи у темряві, їли кутю навпомацки. На Рівненщині замовкло три тисячі радіоточок через крадіжку дротів.
А тещин репродуктор на кухні бубонить без упину. Мабуть, такого на весь Київ нема — чорне кругле одоробло, ще з довоєнних. Малий його вже й футболив, і штрикав виделкою. У нас є маленький зручний транзистор, але вона не хоче, вона звикла до цього свого, ще зі своєї поліської хати. Я розумію ці сентименти старих, їм це було єдине вухо у світ.
Відразу ж після Різдва було перше місячне затемнення у новому столітті. Ми з дружиною стояли на балконі, не знаю, що на неї найшло, вона до мене пригорнулась, та так, що я забув про затемнення, мені самому в очах потемніло, я обняв її всім собою, як тоді, в найперші ночі любові, це було непритомно, як струм, як сонячний удар. При затемненні Місяця.
Читав колись у Ромена Роллана: «Безумна пристрасть змінилася безумною ніжністю». А в мене вдячністю. Ніжністю теж, але найперше вдячністю. Це жінка, про яку мрієш, навіть якщо вона вже твоя.
Заздрю своєму другові, який тепер в Каліфорнії, — у нього там повен двір троянд. А тут купиш одненьку, урвеш від тої зарплати, а дружина тільки очима поведе: «Ну, навіщо? Краще б малому щось купив». — І вся романтика. А наступне місячне затемнення обіцяють аж у 2003 році.
Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
От і настало нове століття, і іцо? Й нічого, ніяких змін. Люди як бігли, так і біжать, кожен у своєму напрямку. На обличчях написана хронічна втома, роздратування, часом пересмикнутий нервами інтелект, або й нічого не написано. Суспільство наче затягнуте тванню. І лише кілька ропух дмуться на купині, кумкають зі всіх телеканалів.
Почуваюся ехолотом у болоті. Ловлю сигнали зі світу, а вони дедалі глухіші й зловісніші.
Зненацька в кількох країнах похворіли миротворці, що були на Балканах. Виявляється, там використовували зброю, що містила в собі збіднений уран. Дозиметристи міряють радіацію, беруть проби з бомбових вирв. Подекуди радіаційний фон у десятки разів перевищує допустимі норми. А діти грались осколками. Худоба жумрала траву. До всіх синдромів людства додався ще й Балканський синдром. У Франції госпіталізовано кілька солдатів, а також у Бельгії і в Голландії. Наших не зачепило, у наших імунітет. Чорнобильський.
Бог з вами, люди! Може, ви хоч за старим стилем отямитесь? Хоч під старий Новий рік, чому ні? Отямитись ніколи не пізно.
Був на Майдані. Хлющить дощ. Головна ялинка держави обмокла й обвисла. Кілька тих наметів шарпає вітер. Люди втомлені й перемучені, але тримаються. Усі в чеканні нової експертизи — німецької. І от уже цій можна буде вірити, бо трупний матеріал передано автентичний, не з прокуратури, не з моргу, де могли б підмінити, а завбачливо вкраяний колегою від самого «таращанського тіла» і конспіративно прибережений в холодильнику.
