Великий характерник - Морозенко Марія (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Обід для побратимів-козаків влаштовано в садку козака Михайла Діброви. Вельми тішився він цим пошануванням.
До столу закликано всіх мереф’ян. І прийшли мало не всі. Окрім, звичайно, дітвори та ще доглядальниць, яких на те й залишено, щоб, бува, якого лиха діти не накоїли.
Усі інші були тут. Авжеж, усім було цікаво, з якими вістями прибули козацькі посланці. Обід затягнувся до вечора. Коли було з’їдено й випито чимало, зав’язалася жвава розмова.
— Приїхали закликати вас на війну, — без всякого якогось там вступу, просто встав і сказав Іван Дуб.
— Ой леле! — не втрималася якась молодиця.
— Тихо мені, — трусонув в повітрі кулаком Михайло Діброва. — Дайте козакам слово сказати.
І тоді молодий козак продовжив. Він почав говорити те, що мав би сказати на початку. Але вийшло вже так, як воно вийшло. Тому й мовлено слідом:
— Віру поганську турецьку ще Байда прокляв. За це вони нашого славного отамана на залізний гак над морем почепили. І скількох ще після нього четвертовано, розтерзано, посаджено клятими бусурманами на палі. Мусимо відплатити за всіх їх, бо інакше ганьба нам і неслава.
— Гарно говорить, — струснув сивою чуприною Михайло Діброва.
— Початок цьому вже покладено. Влітку наш батько, гетьман Дорошенко, похід на Стамбул готує. Поміч у цій справі вже є. Кримський хан взявся підтримати нас. Закликаємо славне парубоцтво, здатне зброю в руках тримати, іти на Січ, самим добувати собі права й волю, відстоювати рідну віру. Тепер або ж ніколи! Поженемо ж, браття, бусурманів геть із землі, щоб і не смерділо ними на всіх просторах і усюдах українських.
— Славний козак! — не стримався й собі Дмитро Половець.
— Хто може чим Січ підтримати, мусить це зробити зараз, бо ж знаєте й чули — чайки тепер будуємо, зміцнюємо наші сили.
Молодь Мерефи аж загорілася. Це й не дивно. В той час навіть кожному малолітку кортіло хоч раз побувати на Січі, бодай день прожити серед запорожців.
— Кого найдужче потребуете? — обізвався сміливець із гурту молодецького.
— Усіх по можливості — комусь є робота рихтувати човни, відливати кулі, іншим — шити одяг і чоботи, чи навіть пекти й варити харчі на дорогу.
— От тобі й маєш! — не стримав розчарування Тарас Чорнопліт. — До бабських справ братися? Ха-а, теж мені чоловіче діло!
— А ти зможеш побороти ворога на голодний живіт? — різко обірвав його Іван Дуб.
Гоноровий юнак замовк. А козацький ватаг блиснув білозубою усмішкою:
— Мусимо, побратими, братися до всіх справ. Козак на те і козак, щоб сто і ще одну справу знати.
З-за столу підвівся Михайло Діброва:
— Що ж, вислухали ми тебе, козаче, тепер послухайте — і ти, й інші козаки, та й вся громадо, що думаю я, старий, як світ, чоловік Михайло Діброва. А думаю я ось що. Чули ми про те, що погуляли гарно запорожці на вулицях Царгорода. Злякалися бусурмани, принишкли. Чи ж надовго? Вірно розсудив славний гетьман Дорошенко — доки наші вороги по запічках, як таргани, поховалися, доки їхніми душами клятими страх порядкує, час відвідати їх удруге. Знищити начисто! Мусять на Січ піти ті, що можуть. Пішов би і я, — зітхнув на свої слова старий козак, — так мало вже з мене якогось толку. Хіба що кашоваром?
Всі засміялися за столом.
— А я думаю ось що, — Дмитро Половець не втримався й собі. — Чи не час вже нам, браття, гуртуватися та й разом вдарити не тільки на турків, а й шляхтичів клятих під корінь підтяти. Бо ж гнані ми з місць родовідних нагайками їхніми лютими. Всі як один.
Іван Дуб кивнув головою на ці його слова:
— Ось що скажу вам, люди. Запорожці пам’ятають підступно вбитого шляхтою Косинського, четвертованого у Варшаві Северина Наливайка, всіх наших побратимів, загиблих у битвах. Щойно розгромимо турків, з допомогою хана підемо й на шляхтичів. Так буде!
— А чи ж правда те, що чулося тут? Кажуть, що отаман-Дорошенко зичливий до шляхти.
Гнівно зблиснули очима на ці слова козацькі посланці. Не втримав сердитого викрику Іван Дуб:
— Все це не більше, як домисли. Нині — зичливий, бо мусить подбати, щоб двох ворогів нараз не мати на шляху. Щойно справиться з одним — підемо гуртом на іншого. За зайцями двома погнатися — жодного не піймати. А не схоче піти на шляхту, іншого гетьмана настановимо. Буде так, як козацька громада вирішить.
— Добрий козак. Ох і добрий! — підкрутив сивий вус Михайло Діброва.
— То що, приєднуєтеся до нашого коша на славну справу, побратими?
Не встиг ніхто й слова сказати на це, як вискочив із-за вишні сірий звір і жалібно завив.
— Це ж вовк! Хапайте сіроманця! — кинувся з-за столу Іван Дуб. І доки хтось оговтався за столом, вхопивши наляканого звіра за шию, взявся за шаблю.
— Не треба! — почувся голосний викрик. Під ноги козаку впав хлопець. — Відпустіть мого Сірого, чуєте?
Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:
— Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.
Дмитро Половець невдоволено став біля сина:
— А ти чого тут?!
— Я... — під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.
— Кажи, синку, якщо маєш, що казати, — підтримав похресника Михайло Діброва.
Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:
— Я хочу... на Січ.
Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:
— Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!
Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.
— Треба було рубанути, — Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.
Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.
До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.
Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.
— Щось тут воно не те, хлопці, — насторожився Іван Дуб. — Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?
З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.
— Що се за проява? — захрестився молодий козарлюга.
— Егей, хто ти такий?! — вигукнув Іван Дуб.
— Це я, — продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.
— Чого тобі треба? — невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. — Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!
— Візьміть нас... у козаки, — несміливо промовив хлопець.
— Ого-го! — покотився дзвінко молодечий сміх. — А не зарано?
— Не зарано.
— Та й кого це, вас? — роззирнувся Іван Дуб довкола.
— Мене, Івана Половця, і Сірого.
— І Сірого?.. Де ж він?!
Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.
“От харцизяка, — всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, — припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє”. За ним спішилися й двоє інших козаків.
Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче;
— Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею...
Козаки аж затіпалися від сміху. Іван Дуб нахилився над звіром:
— А який з нього толк на Січі?
— Він вміє багато! Я навчив його!
— А ну ж бо, покажи! — видно було, що козаків зацікавив затятий хлопчисько.
— Ось, погляньте: Сірий, проси! — ставши на задні лапки, вовк жалібно завив. — Ляж, Сірий! — звір вклався посеред дороги. — Тихо мені! — нашорошивши вуха, вовк притисся до ніг свого господаря. — Бачите?
— Диви який, дещо таки вміє, — дивувалися козаки.
— Гм, мало що вміє, — Іван Дуб узяв за повід коня, який видно що лякався звіра. — Ці вовчі викрутаси на Січі не пригодяться. Та й твої, малий, теж.
