Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
Та попри все, коли б я була акторкою чи письменницею, я сіла б за стіл і вигадала красиву, а може, найкрасивішу у світі історію кохання. Це було б таке мило, яке перевершило б усі бразильські мильні історії. Воно б дало надію і втіху тим жінкам, хто іще не зазнав незмитого вранішнього чоловічого запаху.
Я б тепер, по всьому, вчила людей любити. Не бавитися, не імітувати пристрасті й драми, не розігрувати одне перед одним циркові вистави — а любити.
Хм... ніби я знаю, як це — любити...
Знаю.
Коли б мені сказали одною фразою визначити суть кохання, я б, не вагаючись, відповіла: воно — в бережливому ставленні одне до одного.
Хоча... мабуть, ні.
Бережливо можна ставитися навіть до чужої людини. З чемності. З розуміння.
А яка вже там бережливість, коли серце штормить десятибально, а голова ходить окремо від тулуба?!
Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію.
Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання.
А рашпіль іржавий.
З грудня ц.р.
Коли б у мене був чоловік, я давно забула би смак оцього пійла, яке п'ю роками — й ніяк не нап'юся. Але чому я вважаю, що в мене нема чоловіка, коли ось є, один — незмінний, на відстані, нечастий мій гість, але ж є.
Іншого не хочу.
Іншого не маю.
То хіба він не чоловік?
Та інший був би радий, що має таку вірну дружину, не домагаючись її вірності.
А що нечастий гість... то...
Боже мій, а коли він був би космонавтом чи розвідником-нелегалом?
Отож бо.
Дурниці.
Казали мої бабуня: «Дурний спить, дурне снить, дурне говорить».
Іще сьогодні, вночі.
Коли б у мене були діти...
Ах, діти...
Навіщо я зробила аборт?
Я не запитала Його — батька. Більше того, я йому не сказала нічого, наперед знаючи реакцію.
Ні, я не знала можливої реакції, та боялася його можливого боягузтва.
Він не зміг би легально визнавати свою дитину. А я б не змогла виховувати безбатченка. Хоча, якщо подумати, всі діти ростуть безбатченками. Навіть при живих і легальних батьках. Єдиний їм батько - завжди мати.
***
Але це було так давно... якою я була молодою і дурною...
От, дурепа.
Якою ж це я була молодою кілька років тому?!
А таки молодою! Жінка, котра понесла, — молодша від усіх молодих разом узятих.
Тепер у мене росло б гарнюнє дитятко — син чи донька — і я, напевно, б давно позбулася цього невідступного привиду, який так безжалісно мордує мене із року в рік, із року в рік, і не видно кінця моїй муці.
А тепер чоловік, якого я покарала безбатьківством, абортує й мене зі свого життя — і я розумію, що цьому не зможу зарадити.
Це, мабуть, неусвідомлена помста самця, покараного без його відома. Це, напевно, прорізався нюх справжнього самця, який дав про себе знати через багато років.
ЗО листопада 200... р.
Ясна річ, я неправа. Це щодо жіночого серця. Чому? Та тому, що поняття функціональності кожного квадратного сантиметра (неважно, житла, душі чи серця) йде від бідності, від чітко облікованої і регламентованої бідності. Вона в'їдається в нашу ментальність, та ні, у гени, як шахтна пилюка у шкіру вугільного раба.
Людина, яка звикає жити в малометражних приміщеннях, набуває таких же форм тіла й такої ж скутості думок. Вона мислить малометражними категоріями, виробляє інстинкт постійно загнаного у глухий кут хижа ка... І б'ється над думкою про функціональне використання цього глухого кута.
Невже тіснява житла провокує й спроваджує у тісняву думання, почувань, бажань? О, так. Тіснява каструє людину. Неспромога вирватися з обмеженого кола змушує ходити по цьому ж колу, не бачачи, що поруч є інше — просторіше — життя.
Колись давно наша сім'я тривалий час жила в перегородженій кімнаті: з однієї великої батьки зробили дві, щоб дати дітям видимість самостійного житла.
Може, це тоді я привчалася обмежувати себе одним простором, однією людиною, єдиним бажанням?
...Чому я не перегородила серце на одну розумну — тверезу — частину, а другу не залишила вільною?!
14 листопада 199... р.
Цікаво, як же все-таки чоловіки починають війни, оті хвалені і розрекламовані всіма засобами мистецтва війни, причиною яких є жінка?!
Чиїх спершу роздирають сумніви, чи розриває злість, чи зводять із розуму ревнощі, безсилля, розпач, агресія?
О, то все-таки між нами — чоловіками і жінками — є схожість.
У чому?
У ревнощах!
Може, на чоловічій мові це називається якось по-іншому?
Як?
Бажанням володіти?
Інстинктом самця, що хоче безроздільного володіння самкою?
Отже, все одно ревнощі?
Ні, але все-таки цікаво... Вони посилають гінців з попередженнями і застереженнями, чи одразу — віроломних кіллерів у військових строях?
16 листопада, 23.50.
Я не уявляю війну, причиною якої стала б я. Не уявляю, хто б так «зійшов із рейок», щоб аж сипонув сухим порохом услід.
Мене не треба брати ані приступом, ані облогою,
через мене не треба починати бойових дій,
витрачати кошти на озброєння й амуніцію,
висилати розвідку,
влаштовувати стеження й засади,
наймати перекладачів,
виправдовуватися перед світовим товариством...
19 листопада
На мої припущення щодо ролі жінки в процесі початку війни мій сусід по кабінету сьогодні голосно сміявся, мовляв, начиталася про Єлену Прекрасну, ось і мучить тебе всяка ахінея. Він сказав, що наш час — нецікавий для починання воєн через жінку. Мовляв, перевелася справжня жіноча порода, здатна збурити в чоловікові Везувій, магма з якого розлилася б на іншому кінці планети; натомість модифікувалася порода жінок-«дворняг». А «дворняжка» не може перевестися. Вона може хіба що одіамантитися, не розуміючи, що це їй все одно не поможе. Жіночі запити здрібніли, і сьогодні ніхто не просить свого коханого зачерпнути шоломом води із Євфрату чи з Амазонки; а отже, — умерли благородні почуття, задля яких чоловік міг зробитися як некерованим у своїй агресії, так і непередбачуваним у своєму милосерді задля якоїсь одної-єдиної жінки.
