Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
Гриць отямився від задуми, склав книги в сумку, виглянув у вікно тролейбуса. Його зупинка. Пора сходити, звідси пішки до таксомоторного парку, до веселого ярмарку шоферів, машин, механіків.
Він зійшов на тротуар, повернув на вулицю Пархоменка. Радість! Цей клич не покидає його, він щось вимагає, нагадує, просить, велить. Магніт радості має привести його до судженого, до бажаного, омріяного. Радість має стати критерієм оцінки людей, явищ, подій, речей, книг, ідей, творень, зустрічей. Треба про це пам’ятати завжди.
Познайомившись із співробітниками часопису «Хрін», Гриць теж одразу намагався оцінити свої нові знайомства, працю в редакції, проблеми гумору й сатири під знаком своєї дивовижної пригоди, в ключі радості. Але такий натхненний, емоційний підхід до справи зустрів скептичний опір нових знайомих. Вони ставилися до свого фаху досить прямолінійно — професійно, діловитот холоднувато і їдко. Радості в їхній роботі практично не відчувалося. Скоріше якась зловтіха при вдалому висміюванні того чи іншого персонажа. А Гриць відчував себе незатишно, коли сміх гуморески чи сатиричного фейлетону боляче ранив душу людини. Хотілося, щоб гумор лікував людину, допоміг побачити свої парадоксальні, химерні сторони, свої атавістичні глибини, котрі треба почистити, а таким чином — просвітлитися, одужати. Все хотілося поговорити з редактором часопису Саливоном Товкачем відверто, дружньо, розпитати про таємниці сміху, висловити свої міркування з приводу ідеї радості-сміху, але нагоди не траплялося, часу все не вистачало для глибокої бесіди. Може, сьогодні?
Гриць зайшов до контори, до диспетчерської, оглянув машину, привітався з напарником, який, відганявши свої чотирнадцять годин, поспішав додому, і виїхав на трасу. Біля метро «Більшовик» підхопив пишноволосу, русяву білозубу кралю. Вона сіла спереду, поруч з Грицем, осяявши його сліпучою посмішкою. Він бігцем окинув її високий бюст, зустрівся поглядом із зеленими очима» відчувши якусь магнетичну привабливість.
— На Русанівку, — сказала краля.
Гриць вивернув машину на проспект Перемоги, помчав до Хрещатика, інколи косуючи на дівчину. Вона зосереджено перебирала в сумочці фотографії, інколи зупиняючись на деяких, і, здавалося, зовсім не звертала уваги на водія. Гриць боковим поглядом відзначив надзвичайну красу деяких дівочих облич на зображеннях.
— Актрисами цікавитесь? — недбало запитав він, зиркнувши на пасажирку.
— Невже я схожа на ідіотку? — дзвінко засміялася вона. — Збирати знаменитостей? Навіщо? Щоб компенсувати власний комплекс неповноцінності? Я не страждаю такою недугою, — кокетливо додала вона. — А ці дівчата — мої подруги…
— Невже такі красиві? Чи то ретуш?
— Яка там ретуш? — образилася дівчина. — В житті вони незмірно красивіші. Гляньте ось на цю — подобається?
— Дуже! — відверто сказав Гриць. — На індуску подібна…
— Справді, — згодилася дівчина. — В ній є щось східне. Вона ще з дитинства любить виконувати східні танці. Дуже весела, грайлива, радісна…
— Як ви сказали? — стріпнувся Гриць. — Радісна?..
— Правду сказала, — здивовано глянула на водія дівчина. — А чому це вас збентежило?
— Та нічого… То я так… Дуже люблю радісних людей… Щирих, відвертих, ясних, веселих. По-моєму, вся біда в світі від песимістів, скептиків, ображених, сірих, озлоблених. Коли везеш похмурого, злого пасажира, то й сам відчуваєш себе ніби під пресом зла, невдоволення, пригніченості. Мов хмара над тобою. А ось вас підхопив — аж веселіше на душі стало…
Дівчина вдоволено засміялася, віялом склала фотографи, засунула в сумочку.
— З Інною познайомитесь — там океан веселощів та радості. Я порівняно з нею — кислятина!
— А що… я можу познайомитися… з вашою подругою? — перехопило подих у Гриця.
— А чому б і ні? — здивувалася дівчина. — Хіба ви страждаєте комплексом неповноцінності? Я б не сказала…
— Гм! Це несподівано. Але, якщо ви не жартуєте… я з радістю! З радістю, — щасливо повторив він. — А як? Де? Коли?
— Скажімо, сьогодні ввечері… Підійде? О десятій?
— Не вийде. Сьогодні у мене нарада в журналі… я позаштатно працюю в журналі «Хрін»… Та й план треба підігнати. А завтра…
— Тоді завтра… О десятій вечора. Ось вам адреса, тут є телефон. Звичайно, я сподіваюся на вашу делікатність… Раптом вам не сподобається…
— Та ви що, ви що? — збентежено бурмотів спантеличений Гриць, ховаючи аркушик з адресою в кишеню курточки. — Я буду щасливий…
— Ви мені подобаєтесь, — сказала дівчина, дружелюбно кладучи долоню на його руку. — Думаю, що й Інна вам припаде до душі. Море втіхи будете мати. Запевняю. Ми зберемо завтра друяшю вечірку — кілька знайомих дівчат, їхні кавалери. У Інни якраз нікого не буде, ви для неї чудова пара. Домовилися? О десятій вечора. Може, й машину захопите? Га? Після вечірки кудись майнути… Чи план натискує? Ха-ха-ха!
— Який там план, — втішно підхопив її жартівливий тон Гриць. — Ради такого знайомства можна… перевиконати план! Вам тут зупинити? Будь ласка…
— Дуже рада. Як вас звати?
— Григорій. Гриць…
— Дуже приємно. Я — Віолета…
Вони зупинилися біля метро «Гідропарк». Віолета відчинила дверцята таксі, почала ритися в сумочці. Гриць зупинив її жестом.
— Ні, ні, не треба! Мені приємно було вас провезти… Потім таке знайомство. Незручно…
— Що ви! Це ж ваша робота. Навіщо нам цей дріб’язок, — осудливо мовила дівчина, підбадьорливо всміхаючись. — Ось коли станемо друзями — тоді інша річ! Тоді — будемо по-дружньому.
Гриць безпричинно, щасливо засміявся, взяв від неї плату за проїзд, вкинув у кишеню.
— Ну, сьогодні у мене свято. Спасибі вам, Віолето! Ще одне прохання: фотографію Інни… не могли б… подарувати?
— Оцього не можу! Познайомитесь — хай сама вирішує… Домовилися? Гуд бай! Здоровенькі були!
Ще раз блиснувши разком білих зубів, дівчина рушила від машини, грайливо похитуючи стегнами, перетнула тротуар і зникла в переході метро. Гриць зітхнув, знову ввімкнув запалення, всміхаючись сам до себе. До нього підбігло двоє — чоловік і жінка, попросили підвезти до загсу Дарницького району. Машина рушила, пасажири на задньому сидінні мовчали, в салоні повисла гнітюча тиша. Гриць глянув у дзеркальце: чоловік і жінка, жовчні, насуплені, якісь невиразні, сиділи непорушно, немов манекени, не дивлячись одне на одного. Хлопець відчув спиною хвилю ненависті й люті, що струмувала від них, і від того йому стало незатишно й тяжко. Радісний настрій танув, ніби сніг на весняному сонці. Але він вирішив зберегти його, не піддаватися чужому настроєві: адже довкола такий променистий липневий день, так багато дитячого сміху, таке веселе сонце котиться у дивоколі над містом!
Глянувши ще раз у дзеркальце на пасажирів, Гриць недбало запитав:
— Розписуватись у загс?
— Нема дурних! — злісно одрізав чоловік, і його сухе обличчя жовчно сіпнулося від люті. — Вже було — розписування, привітання, веселощі й тому подібне. Ситий по горло!
— Та й з мене достатньо! — одрізала жінка, ніби полоснула бритвою. — Ти хоч би при людях стримувався. Будь джентльменом! Ти ж завжди грав таку роль — ввічливого кавалера!
— Ти не лише джентльмена, а й господа-бога виведеш з себе! — прохрипів пасажир. — Один вихід — світ за очі!
— Так ви до загсу розлучатися? — здивувався Гриць.
— Атож! — дружно відповіли обоє.
— А розписалися давно?
— Три роки тому…
— Є діти?
— Синок, — тихо відповів чоловік.
— Невже ви й розписувалися, ненавидячи одне одного? — якось по-дитячому запитав Гриць, — І синка народжували в сварці та люті?
— Що ви, що це ви таке говорите? — розгублено озвалася жінка. — Хто ж… розписується не люблячи? Чи дитя виношує з ненавистю?..
— То любили ж ви одне одного? — допитувався хлопець. — Говорили ж хороші, ніжні слова? І знаходили в своєму супутникові щось добре, достойне… і вирішували пов’язати свої долі для спільного шляху… не для роздору…
— Було, було, — понуро сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Була й вона хороша, привітна… а де все те поділося?
