Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (бесплатные серии книг .txt) 📗
Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.
- Чи є таке на свiтi,- спитався Карпо,- щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?
- От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.
- От що, братики,озвавсь нарештi Зiнько,- я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.
- Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! - гукнув Васюта на Катрю.
- Ну, ця молодиця не з таких,- одповiв йому Зiнько.
Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.
- Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! - не вгавав Васюта.
- Ха-ха-ха! - не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.
- Де там смiються - сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. "Здоровi, дiду, були!" - "А то ж чиї, коли не твої, воли? - каже.- Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" - "Та я не про воли, я кажу: "Добридень!" - "Сам ти,- каже,- злидень, а я хазяїн!"
Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:
- Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!
Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.
Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку - спрацьовану й худу руку, велику й кощаву,- i налагодився слухати, втупивши очi вниз.
Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.
- Що непевна, то непевна! - промовив Карпо.- Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих,- добре ти учинив, що до їх не пристав.
- Та не в цьому тепер сила,- вiдказав Зiнько,- а в тiм, що вони щось замiряються робити.
- Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.
- А я вам iще одну штуку доточу,- озвався Васюта.- Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.
- Невже? А звiдки ж то ти знаєш?
- От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.
Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.
- Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю,промовив Карпо.- Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.
- Не треба попускати йому цього,- вiдказав Зiнько.
- А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? - сказав Васюта.
- Треба, щоб нашої було бiльше,- обстоював Зiнько.- Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.
- Ай справдi, братця,- скрикнув Васюта,- не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.
- Знову ти почав того_ згадувати! - докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував "чорта", а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.
- Не буду вже, їй-бо, не буду! - присягався вiн.- Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу,- так тобi на язик i лiзе!
- Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати,- загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання.- Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати - не вiдає.
- От штука! - не втерпiв Васюта.- Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!
Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:
- Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.
- Давай людей до себе прихиляти,- перепинив Карпову науку Зiнько,турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх,- вони ж повиннi побачити, що їм краще.
- Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха,- вiдказав Карпо.Прихиляються вони тiльки до лихого,- немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.
- Неминуче це треба! - казав Зiнько.- Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.
- Не попустимо! Подавляться вони нею! - пiдбадьорював Васюта.
Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий - мав у їх позичити; третiй - узяв чи думає брати землю… I кожен не' хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:
- Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли.ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв,- обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.
Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.
Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.
Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.
- А що, братця,озвався врештi,- якби ми Грицьковi та пособили?
- Як то? - спитався Карпо.
- Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити - завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.
- Отже, їй-бо, правда! - скрикнув Васюта.- Щоб я здох, коли вiн не добре радить!
- Розумна твоя рада,- промовив i Карпо.- Та чи стаче ж у нас на теє грошей?
- Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь,- упевняв Зiнько.
- Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?
- Еге ж. Карпо подумав.
- От що вам казатиму! - промовив нарештi.- Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.
- I то добре! - сказав Зiнько.- А ти, Васюто?
Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.
- Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.
- Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять,- казав Зiнько.- Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.
- А не одурить же вiн? - спитався Карпо.
- Похоже, що нi, бо то щира душа,- вiдмовив Зiнько.- А ти, Васюто, як думаєш?
- Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! - одказав той.
- Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо.Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.
