Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги бесплатно .txt) 📗
— Це ви продаєте ріг по двадцять тисяч доларів за кіло? — нахабно і голосно запитав він.
Зоя скрикнула уві сні й перевернулася на інший бік. Сон продовжувався. Стриптизер стрибав по подіуму вже без унтів. Світло блимало, музика грала гучніше. Ось він скинув хутряний жилет і підморгнув Зої. У зал полетіли рукавички. Усі шалено зааплодували. Музика стишилася, і натомість залунав звук барабанних паличок: стриптизер почав стягувати шорти. У залі запанувала мертва тиша. На останньому етапі стриптизер уповільнив рухи, а потім рвучко спустив шорти, гордо поглядаючи на зал. Під шортами нічого не було. Геть нічого, крім двох досить волохатих ніг!
— Вступайте в партію «Гегемонів»! — раптом вигукнув кастрований стриптизер.
Зоя Павлівна тихо охнула і впала обличчям у тазик із червоною ікрою. Вона задихалася. Над її зануреною в солону масу головою знову пролунав противний голос офіціанта: «Жєнчін, скільки коштує кіло оленячого рогу?..»
Зоя прокинулась. Вона лежала, зануривши обличчя в подушку. Була третя година ночі.
Треба негайно позбутися рогу, остаточно вирішила Зоя. А коли будуть гроші — купити корсет у Дайани Стежкиної!
Ця ніч взагалі була неспокійною. Першими це відчули троє людей без певного місця проживання, котрі зібралися розпалити вогнище біля колій міського вокзалу з метою погрітися і поласувати печеною картоплею. Згодом вони представились журналістам як Сірий, Мох та Петро Петрович. А розповіли ось що.
...Хлопці насмикали газет із поштових скриньок прилеглих до вокзалу будинків, знайшли затишну місцинку неподалік останньої колії, розпалили вогнище, вкинули туди картоплю і, не витрачаючи часу, почали звичну нічну «розминку» настоянкою, зробленою власноруч на валокордині та бруньках ягелю. Не встигли зробити по першому ковтку, як довкола колії почався незрозумілий рух. Її нечутно почали оточувати люди в жовтих куфайках. Вони вишикувалися струнким ланцюгом і чекали на прибуття паротягу, який уже блимав здаля своїми жовтими очиськами.
Сірий, Мох та Петро Петрович не домовляючись підвелися і з величезною прикрістю, використовуючи давній чоловічий спосіб, загасили полум’я. У клубах пару, що з шипінням здійнявся вгору, загинула і картопля. Петро Петрович для конспірації швидко поклав зверху свою діряву куртку. Усі троє пригнулися до землі.
Тим часом потяг загальмував. Люди в жовтих залізничних куфайках накинулися на вагони і почали тягати з них великі об’ємні пакунки і передавати їх ланцюгом до вантажних упряжів, що стояли неподалік від колії. Двоє (з вигляду — керівники) зупинилися в кількох кроках від принишклої компанії. Запалили. Почулися приглушені голоси:
— Куди веземо? До штабу?
— Мабуть, що так... Знадобляться, гадаю, за пару днів...
— Скільки тут?
— Зараз подивлюся накладну! Ага, ось... Сто двадцять чукотських чумів, п’ятдесят киргизьких юрт і... І один індіанський вігвам. То, наскільки я розумію, буде штабний...
Люди працювали вправно і швидко. За годину сани від’їхали. Паротяг зі скреготом посунув на запасну колію. Сірий, Мох та Петро Петрович повставали з землі.
— Щось, хлопці, намічаєца, — сказав найсвідоміший з них, Петро Петрович.
— Давно пора! — сплюнув Мох.
— Пора! — відгукнувся Сірий.
— Звісно, що пора!!! — підтвердив Петро Петрович.
Луна донесла голоси до маленької будки чергового, в якій блимав каганець. На перший погляд здавалося, що там нікого немає. Але то лише на перший погляд, затьмарений «ягелівкою»...
У будці сиділи «молодооленівці» на чолі з онуком нічного чергового діда Опанаса.
— ...гарна назва для організації... — промовив онук, замислено дослухаючись до відлуння і випускаючи в прочинену хвіртку цівку диму. — Отже, план дій такий...
І всі схилилися над столом, де лежав шматок білого ватману...
...Наступний незрозумілий епізод, згодом так само змальований усюдисущими журналістами, розгортався в центрі міста, в казино «Сан-Бабіло». Там, скупчившись довкола грального столу, зібралися завсідники — діти та онуки парламентарів. Хостес та круп’є з благоговінням спостерігали за мажорами.
— Не п’ють? — пошепки з подивом перемовлялися вони.
— Не п’ють, гади... Нічого не замовляють... Щось там вирішують...
— Може, гроші скінчилися? Зараз зателефонують татусикам. Мабуть, вирішують, скільки просити...
— Навряд чи... Там про якісь відбивні йдеться...
— Відбивних хочуть...
— Будуть їм відбивні...
— Тихо...
Діти та онуки сперечалися. Дехто — в складі восьми чоловік — підвелися і демонстративно вийшли із зали. Решта знову схилилися над зеленим полотном. У їхньому перешіптуванні вчувалися слова «ягель», «наколоти», «відбивні», «козли», «яйця»...
Кухар на всяк випадок тримав на вогні розпечену пательню до самого ранку. Але замовлення на яйця з відбивними під ягелевим соусом він так і не дочекався.
... У глухому якутському селі в одній з напівзруйнованих будівель задзеленчав телефон — єдиний телефон на всю околицю. Він дзеленчав досить довго. (Згодом і там був відзнятий сюжет документальної стрічки «Як усе починалось?») На стіні висіла пожовкла афіша: маленький чолов’яга у стильній шубі з писцевим каптуром, в унтах із візерунками ручної роботи, сидить на нартах з красунею в таких самих розшитих унтах. Унизу великими червоними літерами написано: «Ми поєдєм, ми помчімся!». Народний артист СРСР...
Народний артист нарешті добрів до телефону і промовив щось сонним голосом. («Якого біса?» — запрацював перекладач на тому кінці дроту).
Потім Народний артист виструнчився і знову щось промовив («Якого дідька? Про це вже всі забули!» — синхронно переклали дозвонювачу на тому кінці дроту). Потім обличчя народного артиста зблиснуло ентузіазмом, і він знову щось сказав у слухавку («Добре. Готуйте зустріч...») Потім він ще щось довго говорив. Відповідальна особа і перекладач одночасно поклали слухавки.
— Що він ще хоче? — запитала відповідальна особа.
— Щось казав про «вогненну воду з великої землі»... — знизав плечима перекладач.
— Добре. Зустрінемо за першим розрядом... Готуйте інструкцію та оркестр...
...У невеличкому шахтарському місті також не спали. На квартирі пенсіонерки Н. (прізвище встановити не вдалося) тривало спонтанне засідання клубу ветеранів ЖЕКу № 148. Слово взяв заслужений працівник шахти імені Запрядько пан С.С. Протокол зберігся. Імена законспіровано.
Короткий зміст доповідей згодом вдалося поцупити членкиням-пенсіонеркам місцевого осередку діаспори «Наше — Краще!».
С.С.: «Ми одностайно проти встановлення на нашій території розплідників оленячої загрози! Я точно знаю (бо чув на власні вуха): в закинутих шахтах ворожі сили, що мають підтримку з-за кордону, збираються встановити таємні ферми штучного запліднення домашньої худоби, як-от: корови, кози, вівці і навіть ні в чому не винні кури!»
Н.: «Довкола нас — запроданці США. Підтримаймо земляків. Адже саме на нашій землі народився відомий російський поет Геннадій Амхатов! Не дамо спаплюжити пам’ять поета!»
С.С.: «Саме тут великий Чернишевський знайшов прототип героя свого роману „Шо дєлать?“ — мужнього того, як його, Рахметова... Так зачєм же?!»
Н.: «Єто ж очінь і очінь...»
С.С.: «Товариші! Брати! А чи є в нас горілка (рясно закреслено)?..»
Записи уриваються...
У кінці. Ухвалили: «Корінь женьшеню три дні настояти на розведеному до 22 градусів спирті... (рясно закреслено). Борошна 300 грамів, дві склянки молока (рясно закреслено)... Віагра (рясно закреслено)...»
Одне слово, ніч була незатишною...
Уранці мешканці великого міста, котрим пощастило заснути, були розбуджені стукотом сокир, виском електропилок та дрилів. Висунувшись із вікон, вони побачили, як на вулицях та майданах бригади робітників установлюють щось на кшталт трибун. Бригади працювали так вправно, що опівдні все місто було вкрито дерев’яними підмостками...
