Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читаем книги бесплатно txt) 📗
Ми завжди знали, чого можна чекати від іншого.
Мені навіть подобалася така розмірена правильність, яка не впливала на серцебиття і різку зміну настрою.
Наші приятелі, зазнаючи повної, як на мене тодішню, і безглуздої амплітуди почуттів, нерідко жартували, що з нас можна писати енциклопедію сімейного життя.
Мені було зручно, а може, навіть добре у нашому прогнозованому добробуті: я не знала шторму крові у жилах.
Лише єдиний раз, коли голова нашого профкому, підписуючи подані мною документи, надто гаряче притиснув мене, боляче перехиливши на стіл, — переді мною за мить секунди блиснула Оксана в інвалідному візочку… Відштовхнутий голова незграбно впав у своє крісло і чомусь голосно, і, як мені здалося, хижо засміявся.
Відтоді я люто не злюбила його, якого, на диво, шанував увесь колектив, а жінки таємно зітхали, перебиваючи оплесками його правдолюбні промови на профспілкових зборах…
ТА-А-А-АК… Я зморилася від свого думання, і хочу спати, спа-ти-и-и. Боже, як добре, що мої кістки і голова почули втому. Я спатиму до ранку, а може, лише до схід сонця. Але нарешті — без брому чи тазепаму.
Мій сон нагадуватиме сон полохливої лані на молоденькому моріжку під старезним буком.
До мене поспішає олень.
Його шкіра пахне гарячою плоттю, у мене пересихають губи… як добре, що в мене злипаються повіки… один, два, три, чотири… мій лікар рекомендує рахувати доти, доки можеш… сорок чотири… шістдесят сім…
Це я знаю й без лікаря… сто тринадцять…
Найважче перебути до ранку.
Поки почую тих два по два варварські дзвінки, ще тричі кине в жар
і чотири рази я змерзну,
двічі поміняю нічну сорочку — яскраво-червону на темно-синю.
Закипить і вистигне кава.
У когось на балконі сім разів прокукурікає півень.
Автореверс зледачіє перемотувати плівку із вкрадливим, і від того більш дратівливим, золотим саксофоном.
Хлорована вода з-під душу викличе нудоту.
Перелякає перший різкий дзвін трамваю.
ВДОСВІТА ДЗЕРКАЛО таки підтверджує, що обличчя жінки — це фотографія її минулої ночі. Я ще могла би прикласти до мішків під очима натерту картоплю чи заварку з чаю. Але потім можна не встигнути їх змити. Два по два очікувані дзвінки у двері, ладні звести з ума, бо ніколи не знаєш точно, коли вони тебе дістануть: коли ти витискатимеш з тюбика зубну пасту, розпилюватимеш очищувач повітря, протиратимеш змокрілі пахви, чи коли щогодини мінятимеш білий бюстгальтер на чорний і навпаки.
…Коли в передпокої він бере мене за плечі, я щоразу кажу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про тебе». Він сміється, плеще мене по щоці, тоді голосно цмокає у скроню і мовчки зникає за дверима…
А тепер я дивлюся на годинник, стрілки якого несамовито гасають по циферблату, ніби вони заповзялися саме сьогодні оббігти навколо екватора, — і чую, як у мені мертвіє кожна клітина: годинник показує полудень.
Отже, вчора перейшло у сьогодні, може, уже хилиться до завтра, а я й не помітила.
Коли він каже «поки сонце зійде», це слід розуміти з точністю до навпаки. Але навіть я, така загартована постійним сонцем, що сходить, і ніяк не зійде, не можу подолати свого повільного змертвіння.
Якби знову заснути…
чи тихо знепритомніти від втрати крові, яка витікає з порізаних жил…
чи жбурнути на сходи за вхідні двері надокучливу кішку…
Та кішки у мене немає.
Мої жили цілі-цілісінькі.
На жодну антидепресивну чи седативну пігулку організм не реагує.
І я привидом сную між спальнею і кухнею, раз по раз визираючи у вікно.
Розшторені вікна не заважають сонцю нишпорити по квартирі — і лють, страшна лють на оцю, колишню його, квартиру, на сонце, що припікає, на день, що безсоромно панує довкіл мене, — лють на весь світ охоплює мене з несамовитою силою.
Чоловікам легше. Вони можуть напитися, вдаритися у блуд, набити комусь пику. Та, Господи — Боже мій! Чоловіча лють має дві тисячі виходів. А що залишається для мене?
Валідол?
Мокра подушка?
Побиті тарілки?
Ну, побила одну. Півпорційну із золотистим обідком. А тепер шукаю перекис водню, щоб залити порізаний палець. Водню, звичайно, нема. І спирту нема.
Добре було б випити вина. Вина немає також. Взагалі в цій квартирі нема нічого, окрім запаху колишнього господаря (господаря квартири чи теперішнього мого господаря?). А те, що є, допомогти не може.
Треба було би щось зїсти. Солена «Галіна Бланка» просить якогось сухарика. Немає навіть сухарів. Після переїзду я ще не встигла розпакувати, як слід, речі.
Ні, не так. Я не хотіла встигнути. Мені поспішати нікуди. Лише у спальні й на кухні стерильна чистота і порядок. Але ніде нема навіть шматочка хліба. Я планувала сьогодні вранці (чи це вже вчора?) вийти в місто за продуктами на дорогу. Мої плани зруйнував один телефонний дзвінок.
А я чекаю дзвінка у двері.
Немає ніякого.
Є квиток на Варну. Його тепер можна взяти під скло і повісити замість образка над ліжком.
О цій порі софійський поїзд, мабуть, стоїть на румунському кордоні, підвішений над колією, і йому міняють колеса. Варна видніеться у тумані.
А за туманом нічого не видно… хіба що сіль від сліз.
…Увесь день я металася до телефонної трубки: чи не заклинило, не заблокувало, не відключили? Монотонні гудки лише розпалювали лють — і я кидала трубку, як найпідступнішого ворога, вкладаючи у цей кидок усю свою ненависть. Цікаво, коли на світових змаганнях спортсмен кидає ядро, він вкладає у свій кидок свою лють чи любов?
Зиркнувши на циферблат великого настінного годинника, я навіки мовчки попрощалася з Варною. Варна ніде не дінеться. Хіба море змиє сантиметр-другий суші. А гроші, викинуті на вітер, уже не порятують моїх статків, але й не зроблять жебрачкою. І так жебракую біля підніжжя його примх. Хоча, краще була б роздала ті гроші прошакам під церквою. Може, випросили б для мене, нещасної, розуму.
…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глупа ніч, задушлива, із терпким запахом розм'якшеної гуми і смаженої картоплі від сусідського балкона.
У мене немає навіть сирої картоплі. Нічний омлет із трьох яєць змусив згадати про токсикоз під час першої вагітності.
Мене зараз могли б заспокоїти голоси моїх дітей. Але ж вони знають, що я в дорозі на Варну.
Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?
Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.
Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, що його чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.
Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?
А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.
Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.
Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, що буде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?
Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.
