Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Може, асистенти мають спеціальні знижки, — виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: — Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?
— Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, — шепнула я.
— Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.
— Бо я така і є.
— Замолоду ми всі відчуваємо себе розгубленими, але це минає, — втішив він мене, а потім простягнув долоню. — Я Данієль.
Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.
— Привіт. Ти мене пам’ятаєш?
— Звичайно, розгублена студентка з вечірки, — усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.
— Ти і справді мене запам’ятав, — зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.
— Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…
— Треба запитати якогось невролога, — запропонувала я. — Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.
— Я мав на увазі дещо інше. — Він обтріпав долоні від крихт. — Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?
Я змовкла, вражена глибиною його запитання. Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як голуби тлумляться одне по одному в пошуках останніх крихт.
— Я люблю дивитися на птахів, — озвався Данієль. — Вони переконують мене в тому, що існує ліпше, простіше життя.
Тепер я повинна опинитися на висоті і бовкнути щось вагоме. Щось, що надасть глибини тій хвилі.
— А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. — «О Боже, як банально!»
— Я волію дощ, — зізнався він. — Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.
Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.
— Що ти робиш? — занепокоїлась я.
— Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.
— Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.
— Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, — обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. — Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.
— Але, може, я тебе знуджую.
— Ні, я люблю слухати, — запевнив він. — І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.
— Класно, бо мені й насправді полегшало.
— Це єдине, що ти відчуваєш? — запитав він діловим тоном.
— Ну ні. Я й надалі відчуваю ошелешення через Данієля.
— Можна сказати, що він дійово тебе оглушив. Фахівець.
— Ніхто мене не оглушив, — обурилась я. — Просто я ще не зустрічала такого хлопця.
— Якого? — дражнив мене Ірек.
— Такого, хто подобався б мені більше, ніж мій тато. На жаль.
— Чому на жаль?
— Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.
— Мені б твої проблеми, — форкнув Ірек. — Мій старий перестав бути для мене авторитетом, коли зник з хати майже двадцять років тому. А коли знову з’явився, то впав у моїх очах вдвічі.
— Але мій ніколи не зникав. Він брав активну участь у процесі мого виховання. Навчив мене багатьох цінних навичок. Наприклад, стенографії й основам грецької… А я йому отак віддячила. Не досить, що обдурюю його з тим факультетом, то ще й захопилась якимось асистентом.
— Ти закохалася? — запитав він. Напрямець, як це вміє Ірек.
Чи я закохалась… А що це, власне, означає? Думати про когось? Я не думаю, бо весь час сушу собі голову над тим, як повідомити тата про зміну факультету. Захоплюватися вродою? По правді, Данієль виглядає саме так, як, на думку мого тата, й повинен виглядати наречений його доньки, але чи мій це тип чоловіків? Чи високий щуплявий шатен з інтелігентним поглядом за дротяними окулярами і є естетичною вершиною моїх сподівань? Марити про зустріч? Щиро кажучи, я більше боюся тих зустрічей, ніж про них марю. Бо Данієль, ясна річ, кине глибоку думку, а я зразу почну белькотіти або ляпну щось на рівні першого класу. То я й сама вже не знаю.
Травка й надалі працює над Марією. А Марія щойно зізналася нам, що доля поставила на її шляху справжнього чоловіка. Котрий надасть сенс її життю й допоможе віднайти його забутий смак.
— Я так відчуваю, — запевнила нас вона, накладаючи на відрослі пасемка суміш Пекельної Смоли.
— А ми відчуваємо лише їдкий сморід амонію, — шепнула Вікі, ховаючись під ковдрою.
— І коли сталася ця нечувана подія? — запитала Мілька.
— Вчора о дванадцятій нуль п’ять, у пабі.
Марія, знуджена богемною атмосферою, вирішила на якийсь час змінити оточення. Оглянула кілька вітрин із артистичною біжутерією, а потім цілком несподівано для себе спустилася вниз до пабу, куди її надило дивне передчуття та ароматна смуга найновіших парфумів від Х’юго Босса. Усілася скраєчку, дещо приголомшена кількістю присутніх, зокрема досконалих копій Брітні Спірс. Сиділа так самотою, цмулячи гаряче пиво із сиропом (гидота, але позбавляє несміливості), коли зненацька хтось до неї підійшов. Він. Єдиний. Неповторний. Половинка. Гуру.
— Дівчино, ти маєш такий жар в очах, що я мушу біля тебе присісти, — поінформував він, присуваючи собі крісло. — Як тебе звуть і чого ти так гарячково шукаєш?
— Марія, — ледве видушила вона із себе. Мала надію, що він не чув, як калатається її серце. Воно стугоніло на весь паб. — А шукаю я…
— …глибини, правди й чогось такого, що наповнить твоє життя сенсом, — закінчив він за неї. — Це все можна прочитати на твоєму обличчі, — провів він пальцем по її шиї. — А я можу тобі це дати, Маріє. Ти тільки мусиш слухатися моїх вказівок.
— Так, — шепнула Марія. Вона належала йому тілом, душею й артистичною біжутерією з міді. Як вона могла прожити без нього стільки років? Ходити по світі? Дихати?
— Передусім… — гуру пошкрябав себе по чолі, шукаючи в закапелках нейронів відповідних підказок, — ти мусиш повернутися до природної наївності. Я не терплю рафінованих, переобтяжених інтелектом ідіоток. Ти мусиш бути наївна й порожня. Порожня, як цинкове начиння, яке я наповню справжнім знанням.
«Наповни, наповни, прошу!» — подумки благала Марія.
— Бездумна. Ніякої логіки. Мусиш послуговуватися звірячим інстинктом. Цілковито мені довіряти. Тільки тоді я вивільню твій потенціал. Віддайся прихованим емоціям, пробуди в собі внутрішню дитину. Дитина обожнює кіч, цирк, парк атракціонів. Ти маєш відгукуватися на кожен мій поклик. На клацання пальцями. Ось так, — продемонстрував він.
