Маґнат - Пагутяк Галина (книга регистрации .txt) 📗

А потім брама Низького замку поглинула карету, сани, коней і людей. Усі, хто мав увійти, увійшли, решта розійшлася — хто додому, а хто до шинку. Тільки я залишився сам, не знаючи куди себе приткнути, бо кортіло і до Високого замку, бо я там досі не був, і до монастиря за духовним утішанням, та й до Боневич хотілося, звідки вступилася смерть, але ще не повернулося життя.

Усе це промайнуло перед моїми очима, і я певен, що так воно й було, хоч залишився у своїй кімнатині.

…Через два дні послали по мене з Низького замку, ще й супровід дали — двох драгунів, не так для охорони, як для честі. Був я в тій самій одежі, що й на ґанку. Маршалок переказав, аби я в ній з’явився, а служка приніс мені нові чоботи і шаблю. Моя, яку я стратив в обозі, була ліпша, хоч і проста, але позаяк я мав стати перед вельможними панами, то дали мені шаблю в багатій піхві, оздобленій сріблом. Я вже трохи відвик від зброї, після нещасть, які мене спіткали, не чувся готовим ні до оборони, ні до помсти. Ніколи се не було моїм, і я здобув ласку покійного Гербурта тим, що признався чесно — наука завше мені була любіша за ратне діло, яке я просто змушений був терпіти. Боюсь, інші шляхтичі через се вважали мене не при собі й сторонилися, проте не чіпали чоловіка з такою незначною фортуною.

Хоч і недалеко було їхати, проте я встиг збентежитись в Добромилі, бо моя поява в одежі покійного ясновельможного викликала сум’яття серед міщан. Дехто хрестився, дехто кланявся, а одна молодиця впустила з несподіванки кошик з яйцями і ті, звісно, побилися. Думав, почне мене клясти, але вона лише роззявила рота.

Замок був удвічі більший, ніж боневицький. Не надто надавався для поважної оборони. Для оборони підійшов би мурований костел, такий як у Новому Місті, що через поле від Боневич. (АК: Від Боневич видно добре той костел, збудований 1463 року, нині чудово відреставрований. Справді могутня споруда з оборонними валами, які однак не врятували костел від розграбування 1648 року.) У Добромилі костел був дерев’яний. Лишався Високий замок. День був ясний, і твердиню було чудово видно з Ринку, де вже потрохи торгували, зокрема яйцями. Коли ми в’їхали у браму, я подумав те, про що не думав досі: може, хтось намислив супроти мене щось недобре, і мені враз стало гаряче. Ет, нехай діється воля Божа! Що кому судилося, того не мине. Прожив ти, Северине, 50 літ на світі, то думай про те, як до смерті приготуватись, а не про кари чи там нагороди. Як чоловік старший, мають панувати в нім не спокуси, а бажання зберегти те, що він має, а з ним честь і спокій. Правда, покійний ясновельможний був одних зі мною літ, однак про спокій лише говорив, а насправді вважав, що не все зробив, не все встиг. Може, се його і згубило. А може, тому, що до чоловіка такого високого становища спокій приходить лише після смерті.

Мене відвели до теплого покою, де я вперше стрівся з ясновельможним Яном Щасним, і се викликало у мене сльози на очах, поки я чекав сам не знаю на що. Як я потім дізнався, зі мною побажав стрітися один з Гербуртів, який приїхав аж зі Львова, дізнавшись про смерть Яна Щасного, Миколай, львівський хорунжий. Маршалок боневицький теж був там, але лиш для того, щоб мене представити, бо відразу зник. Однак через запони, що колихались усюди від теплого повітря з каміна, мені здавалось, що нас тут не двоє, а більше. Ясновельможний Миколай був чоловіком в літах і якимсь змученим, не так від неблизької подорожі, як від якоїсь недуги, що сушила його тіло. Він стояв сам і мені не казав сісти, й довго роздивлявся мене, наче моя скромна персона чогось вартувала. Я здогадувався, що вартувала.

Роздивившись мене вдосталь, пан Гербурт мовив:

— Трохи оповідали мені про вашмосць, але справа поважна, то я хотів би почути про пригоди пана з його уст, і то ab ovo. Хай вашмосць присяде на лаві…

Мені не сподобалось оте «пригоди» і я, ледве стримуючись, відказав:

— Життя без пригод не буває. Досить вийти за браму — і пригода нас сама знайде, а ще коли в краю неспокійно.

Не знаю, чого в мені знялась ця злість. Мав я на собі одежу маґнатську, то правда, але й обдертий, споневірений, я теж не падав на коліна й не просив ласки, хоч був, як билина в полі засніженому. А сю кашу пан Томаш заварив і прийшов я сюди не з власної волі.

Пан Миколай мав вутле тіло, може, й дух такий самий, чи не се додало мені відваги разом з відчаєм?

Він не подав виду, вдавши, що з таких пустих слів і починають розмову, і раптом спитав мене тихо:

— Чи впору одежа брата мого?

— Його ясновельможність був ширший в плечах, підкови гнув руками, таку силу мав.

— Замолоду гнув, — поправив мене пан Миколай. — А тепер спочиває у гробі.

Я перехрестився.

— Жалує пан за ним?

— Дуже жалую. Ясновельможний пан староста прийняв мене не лиш як родину княгині Єлизавети, хай і далеку, а як шляхтич шляхтича.

— Так вчинив би кожен порядний чоловік і християнин. Се ж на його землі пана пограбували приблудлі розбишаки?

— Не знаю. Я лежав у пропасниці й опам’ятався, як опинився недалеко від Добромиля, коли вже було по всьому.

— Мене більше цікавить, що було перед тим.

Пан Миколай подав мені срібну чару з вином. Я взяв її, не знаючи як повестися: за що пити — за здравіє чи упокій.

— Вашмосць так дивиться наче шукає in vino veritas.

Я пригубив вина. То була мальвазія. Нечасто мені доводилося її пити: солодка й пахне малиною. А далі почав розповідати свою сумну історію. Як повернувся з Московії і застав свій дім в руїні і село, спалене вщент. І жона вже не жила. Тікала зі служницею через пущу й затягло її в болото. Ніколи не чув я перед тим ненависті до бусурманів, бо таке їхнє ремесло, а тепер хотів помсти, коли вже відвоювався. То був, власне, мій останній похід з князями волинськими. А відтак поїхав до сина, що вже рік як оженився і жив у приймах за 10 миль.

Оповідав я се і голос мій почав дрижати, бо досі перед очима стояла смертна дорога коханої жони — у хащах, де вдень можна вступити в трясовину, не знаючи стежки, а моя Ганнуся не бувала в лісі, боялась, і з двору не виходила, хіба що до церкви чи на гостину їздила.

Далі розповів я, нічого не втаївши, як з великої розпуки продав землю, перебрався до сина, думав бавити онуків, однак невістка не заходила в тяж. Син мій більше прикладався до чарки, ніж до роботи, а далі став просити грошей. Порадили мені добрі люди поїхати до князя Заславського, вітця ясновельможної пані Єлизавети, попросити помочі, щоб я міг купити село в сухому місці.

— Так, я чув про се, — кивнув пан Миколай, — що відмовив князь Януш вашмосці.

Я похилив голову. Не вмів я просити, певно, ясновельможний князь пожалівся на витрати на московську кампанію і сказав, що дасть мені листа до найяснішого круля Жигмонта, той винагородить мене за мою службу так, як належить, честь по честі.

— Вашмосць має листа з собою?

— А ще він сказав мені, що можу лишитися при княжому дворі, якщо не хочу їхати до Кракова… Мушу розповідати все по порядку, вашмосць.

— Що ж, говори…

Я відчув, що пана Миколая не так моя доля цікавить, як князь Януш Заславський. Не сказати б чогось зайвого.

— Ласкавий був до мене ясновельможний князь, однак я хотів синові помогти, вирвати його з того болота. Був би сам-один, то чого ж. Але тоді б я до князя не ходив, а знайшов би собі тиху обитель та й став би служити Господу. Тому взяв я листа і приєднався до купців, що їхали до Перемишля, а звідти можна було б до Кракова з кимось доїхати. Зразу після Спаса й поїхав… Гроші за село, себто за землю, дав я старшому купцеві, де тримав він касу, і все було б добре, та застудився я і повернулась до мене болотна лихоманка, від котрої потерпав ще замолоду. Лежав я в гарячці, непритомний, коли на валку напали. Як і хто, не знаю. Купців побили, а слуги розбіглися, може, ті слуги й були у змові з рабівниками, бо зазвичай валки добре охороняють. А лист мій лежав у скрині з грошима…

— Такі листи зашивають в одежу, — зауважив пан Миколай.