Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (электронные книги без регистрации .txt) 📗
7
Над Віднем було безхмарне голубе небо. Сонце спокійно спускалося за вершину Леопольдової гори, золотячи стрімку дзвіницю собору Святого Стефана. Мирно ніс свої каламутні води Дунай. Був чудовий липневий вечір. Ніхто з віденців не ждав біди. Правда, десь далеко йшла війна, але нікому й на думку не спадало, що вона вже докотилася до стін міста. Всі вірили запевненням імператора, що імперські війська і війська союзників розгромлять ворога ще на Рабі або на підступах до столиці.
Тому вибухом бомби пролунала неймовірна, жахлива звістка, принесена кількома втікачами–кірасирами: «Татари під Петронелем! Вони знищили австрійські полки! Рятуйтеся!»
Ця звістка блискавично розповсюдилася по вулицях і майданах міста. Військовий губернатор Відня граф Штаренберг наказав зачинити всі ворота і посилити охорону, а сам поїхав до імператорського палацу за розпорядженнями.
Імператора він застав украй розгубленого: обличчя пожовтіло, пухкі губи тремтіли. Несподівана звістка перелякала його на смерть.
— Ваша величність… — почав було Штаренберг, віддаючи честь.
Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув:
— О свята Марія! Який жах! Граф, що робити? Скажи, майн лібер, що робити?
Штаренберг був збентежений. Він ішов сюди, щоб самому дізнатися, що робити, а виходить, у нього питають поради.
— Ваша величність, для паніки немає підстав, — сказав сухо старий воїн. — Відень не просто місто, а фортеця. За його валами наше військо зможе відсидітися доти, доки не прийде на допомогу польський король. Турки не візьмуть його, як і під час облоги 1529 року, коли султан Сулейман Кануні змушений був, упіймавши облизня, ні з чим повертатися до Стамбула.
— У Кара–Мустафи більше війська, ніж у Сулеймана! — вигукнув у розпачі Леопольд.
Розмова відбувалася в залі, і до них почали підходити теж вкрай перелякані міністри двору.
— Ну й що ж! — заперечив Штаренберг якомога м’якше. — Зате і в нас, ваша величність, вашими стараннями оснащена зовсім не мала армія. А у Відні заготовлені чималі припаси — є і порох, і гармати, і фузеї… Є й провіант.
— Граф, мені здається, що ви хочете, щоб його величність разом із вагітною імператрицею і п’ятирічним наслідником престолу зостався в столиці, якій загрожує багатомісячна облога, — сказав обурено лисий, із сивими бакенбардами міністр фінансів. — А я радив би його величності залишити місто і виїхати в Лінц, де б сім’я його імператорської величності була в безпеці. Цього вимагають вищі інтереси імперії!
— Справді, майн лібер? — зрадів імператор. — Ти так радиш?
— Я так раджу, ваша імператорська величність, — вклонився міністр. — І чим швидше ви поїдете звідси, тим краще!
— Гаразд, ми так і зробимо. — Імператор витер хустиною спітнілого лоба. — Ти, графе, залишайся в нашій столиці й зроби все, щоб не впустити до неї ворога, поки не підійде Карл Лотарінгський… А ми з імператрицею виїдемо в Лінц. У її стані було б нерозумно залишатися в обложеному місті. Чи не так?
Штаренберг подумав, що імператриці, як і багатьом тисячам городян, справді треба виїхати, щоб не ускладнювати становища захисників міста, але імператор міг би для підняття духу армії залишитися. Однак він нічого цього не сказав, бо добре знав гоноровитість і злопам’ятність імператора. Тільки подякував за довір’я і зразу ж відкланявся, пославшись на потребу негайно бути при війську.
— Щасливої дороги, ваша імператорська величність, — додав наостанку, салютуючи двома пальцями.
— Іди, майн лібер, і хай береже тебе Бог! — Леопольд перехрестив графа і, притягнувши до себе, поцілував у жорстку щоку.
Коли Штаренберг вийшов, у палаці зчинився справжній шарварок. Слуги виносили скрині з коштовностями, кучери запрягали коней, імператриця Елеонора, незважаючи на свій стан, носилася по кімнатах мов очамріла, стежила, щоб забрали весь її гардероб.
Міністри, таємні радники, численні родичі імператора й імператриці враз зникли, мов їх вітром здуло. Кожен поспішав додому, щоб зібратися і виїхати разом з імператором.
За годину все місто знало, що турки під Петронелем і що імператор залишає столицю. Зчинився переполох. Городяни — хто як міг: верхи на конях, на возах і в каретах, а то й пішки, несучи на спині свої статки, — кинулися до Шотландських та Штубенських воріт. Але імператорська гвардія перетнула дорогу: такий був наказ самого імператора. Він хотів вільно, без штовханини залишити Відень.
Втеча почалася о восьмій годині вечора.
У супроводі двохсот кінних охоронців з палацу виїхала імператорська карета. У воротях вона зупинилася, і Леопольд на хвилину вийшов, попрощався з бургомістром Відня Лібенбергом, віддав останнє розпорядження:
— Майн лібер, постав тут охорону, щоб нічого не розтягли… Та казну нашу бережи. Ми не маємо можливості взяти її з собою. А буде невитримка — в Дунай її, щоб не дісталася мерзенному Кара–Мустафі! Ну, прощай, майн лібер! — Він, як і Штаренберга, обняв Лібенберга і поцілував.
За імператорською каретою рушили вози з поклажею, а потім — карети членів верховної ради, міністрів, придворних. Одні їхали без речей, порожняком, розсудливо вважаючи, що найдорогоцінніше зараз — життя. Інші навантажили свої вози так, що коні ледве тягли їх.
Усі поспішали до мосту через Дунай, на лівий берег.
Дехто повернув на південь, сподіваючись знайти притулок у своїх далеких маєтках або в Альпах. Їхня доля була зовсім трагічна: на другий чи третій день їх перехопили татари — посікли, жінок і дочок забрали в неволю, а обоз пограбували.
До глибокої ночі безперервним потоком їхали карети віденських аристократів, вози багатих городян, торговців, ремісників. Бідняки йшли пішки, з клунками, а то й без клунків за плечима.
За ніч місто збезлюдніло. Втекло шістдесят тисяч його мешканців. Залишилися тільки ті, хто служив у війську, а також городяни, котрі добровільно зголосилися стати зі зброєю на вали, — робочий люд, ремісники, студенти, чиновники. Вони поспішали до ратуші, до арсеналу, одержували пістолі, аркебузи, мушкети, шаблі, списи, а звідти — на стіни. Сімсот студентів університету на чолі з ректором склали окремий студентський батальйон.
На другий день захисники Відня з небувалою радістю й захопленням вітали кавалерію Карла Лотарінгського, яка під звуки труб і литавр вступила до міста.
Губернатор Штаренберг зі сльозами на очах обняв головнокомандувача.
— Герцог, ви вселили в наші серця віру й надію! Ми думали, що військо загинуло, а виходить, ви зберегли його. Спасибі вам! Бо ми всі тут уже приготувалися було до смерті…
— Генерале, війна тільки починається, і Відню в ній, на мою думку, судилося зіграти вирішальну роль. Імператор призначив вас військовим губернатором столиці — вам і захищати її! А я переправлюсь на лівий берег Дунаю, куди відступила моя піхота, щоб привести війська в порядок і діждатися короля польського і німецьких курфюрстів. А тоді, з Божою допомогою, ударимо на супротивника!
— Так, ми будемо захищати місто, скільки стане сил наших. — Вони стояли на площі, перед собором Святого Стефана, і Штаренберг, повернувшись до входу, перехрестився. — Завтра відправимо державну казну кораблями в Лінц і ждатимемо ворога.
8
За ніч Леопольд із сім’єю домчав до Корнейбурга. Обози з провізією десь безнадійно відстали, і імператор, дивлячись, як мучаться з голоду вагітна імператриця і малолітній принц, зняв з пальця перстень, дав мажордомові [65].
— Франц, гадаю, цього вистачить, щоб який–небудь трактирщик або поселянин приготував нам обід… Сходи, майн лібер, але не барися! Уже несила терпіти муки голоду.
Дворецький вклонився і швидко зник за рогом найближчого будинку.
Імператорська сім’я розташувалася на спочинок на високому пагорбку, в тіні дерев, звідки відкривалася широка панорама на Дунай і задунайські простори. Хтось із слуг приніс відро холодної води, в когось із солдатів у ранці знайшовся сухар — його розмочили й дали імператриці. Вона поділилася з сином.
