Lux perpetua - Сапковский Анджей (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

— А що тут, — Шарлей проникливо глянув на нього, — можна сказати? Я здатний розпізнавати глибоку кризу особистості, коли помічаю її схованою в кущах. Відговорювати тебе від твоєї ідеї я не збираюся, ба більше, із суто прагматичної точки зору скажу, що ти чиниш розважливо. У твоєму стані душі та розуму небезпечно займатися вояцьким ремеслом, яке вимагає зосередження, холоднокровності та стовідсоткової переконаності у справедливості своїх дій і вчинків. Чорт забирай, я ж твій друг, і з двох лих волію бачити тебе в чернечій рясі, ніж у братській могилі.

— Значить, ти мене в цьому підтримуєш.

— Ні. Я ж сказав — із двох лих. Але перш ніж ти підеш і складеш чернечі обітниці, у мене прохання. Це остання річ, яку ми зробимо разом. Допоможи мені у цій справі з тим жевжиком від Фуггерів. Гаразд?

— Гаразд, Шарлею.

— Пропоную оминути непотрібні вступи, — оминув непотрібні вступи Шарлей. — Давайте-но відразу перейдемо до справи. Я знаю, милостивий пане, хто ви. Тому що то саме я торік нищив вогнем саксонські копальні та гути. Ті, на які ви показали.

— Значить, нам буде легше порозумітися, — службовець Фуггерів витримав погляд. — Позаяк справа, яка мене сюди привела, ідентична із тогорічною саксонською. Ви знищите вказаний вам об'єкт і матимете з цього lucrum [194].

— Оце й усе? — викривив губи демерит. — Така дрібниця? А чому це вашець звертається з цим до мене, а не до Кромешина? Не до Пухали, Корибутовича або Волошека?

— Тому, — недбало втрутився в розмову Рейневан, — що Корибутович або Волошек могли би висувати претензії на цей об'єкт. На нього могли би зазіхати поляки, які з дня на день ввійдуть у Шльонськ. Позаяк, припускаю, об'єкт розташований на землях, які вже давно поділено. Які вже комусь призначено.

Службовець і цього разу не відвів погляду. Не відповів, а лише усміхнувся.

— Ясно, — сказав Шарлей, — як удень. А що мені? Однією пожежею більше, однією менше. Про що йдеться?

— Про копальню блиску, або галеніту, руди, з якої виплавляють свинець. Копальня називається Блейберг, розташована на південному передмісті Битома.

— Ти правильно підозрював, — демерит глянув на Рейневана. — Маєток Конрада Білого. На який зазіхає Волошек. І який він, мабуть, волів би загарбати з діючими копальнями.

— Копальня у Блейбергу, — службовець Фуггерів поправив манжети вамса, — не діє. У ній більше не видобувають галеніт, бо підземні води заливають штреки. Над відведенням води з шахт там зараз якраз трудяться спеціально викликані фламандці, фахівці в таких справах. Ви їх проженете, спалите вітряки і зруйнуєте відпомповувальні пристрої.

— І тоді вода, — закінчив Шарлей, — остаточно затопить копальню. І вона вже ніколи не працюватиме. Це все?

— Ні, — заперечив службовець. — Є ще один об'єкт. Село Рудки над Клодницею. На його західній окраїні є officina ferraria. Кузня заліза, фришувальня і вапнярка. Спалите це все. Дощенту.

— Щоби добратися до названих місць, — зауважив Шарлей, — потрібен далекий рейд, глибоко на ворожу територію, через їхні пости та загони. Це великий ризик. Дуже великий.

— Він врахований в обіцяному lucrum. І гадаю, що пропорційно.

— Це ми ще побачимо. Коли ви назвете суму.

— Не про суму йдеться.

— Он як? А в чому тоді?

— Lucrum, про який ідеться, подорожує чорним фургоном. Хтозна, чи не тим самим, що й тоді.

— Повторіть, якщо ваша ласка.

— Гроші, — службовець Компанії Фуггерів сплів руки на грудях, — належать особі, яка тоді, у вересні 1425 року, наказала напасти на колектора і заграбати зібраний податок. Той самий фургон, який тоді у вас висмикнули з-під носа, тепер везе скарб до Отмухова, твердині, стіни якої повинні гарантувати безпеку і вберегти від пограбування. Я знаю, яким шляхом їде фургон, знаю, що в нього, щоби не привертати зайвої уваги, скромний ескорт. Що ти на це скажеш, милостивий пане Шарлею? Хіба це не була б слушна нагода для реваншу? Хіба це не була б історична справедливість і моральна сатисфакція — заграбати в грабіжника награбоване? Якщо ви візьметеся виконати завдання, фургон буде ваш, я віддам його у ваші руки, ви його перехопите, перш ніж він доїде до мети. Вирішувати треба швидко. Але щось мені підказує, що я знаю, яке буде твоє рішення.

Дзвони Битома били на сполох. Будівлі копальні Блейберг палали, дим повністю закривав небо. Вогонь пожирав сараї, палаючий вітряк водокачки звалився, бухнувши іскрами. Серед пожежі миготіли люди на конях, вони нищили й палили все, що підверталося під руку. Палії, диверсійно-штурмовий загін Шарлея, добірні польські та моравські вершники.

«Що я тут роблю? — думав Рейневан. — Що я тут роблю?»

Дзвони били, вогонь шаленів, копальня гинула в пожежі. Рейневан і службовець Компанії Фуггерів спостерігали з узлісся на схилі пагорба.

— Битом, — покивав головою Рейневан, — через цю втрату геть підупаде.

— Але ж, — службовець глянув на нього так, ніби був здивований, — саме про це і йдеться. Щоби він підупав.

— Кому належали шахти?

— А нащо тобі це знати? їдьмо. Нам тут нічого робити.

— Їдьмо, — Рейневан відвернувся в сідлі. — Їдьмо, Самсо…

Він заціпенів, голос застряг у нього в горлі. Поруч із ним не було велетенського вершника на великому коні, а він готовий був поклястися, що ще мить тому той стояв праворуч від нього. Але нікого не було.

— Ти щось казав? — заговорив службовець. — Рейнмаре?

— Їдьмо.

Вони поїхали лісами, униз по течії річки Клодниці, лівим берегом. Десятеро кінних: Рейневан, службовець і четверо його пахолків, та ще четверо озброєних паліїв ескорту. Близько полудня помітили велику хмару диму, що здіймалася над стіною бору на півдні, приблизно за півмилі.

— Це Шарлей, — легко здогадався Рейневан. — Другий об'єкт. Та officina ferraria. У селі Рудки, якщо не зраджує пам'ять. Великий дим — значить, і гута немала. Кому вона належала? Ага, справді, я й забув. Нащо мені це знати?

— Належала нам. Фуггерам.

— Як це так?

— Це гута Фуггерів, — стенув плечима службовець. — Шарлей тільки що підпалив власність Компанії. Воєнні руйнування. Рейнмаре, зачіпають усіх, усі зазнають збитків. Було би підозріло, якби Фуггери були винятком. Зрештою, цю гуту ми однаково мали закрити, вона була нерентабельна. У тебе дивний вигляд, Рейнмаре. Так, ніби тобі заціпило. Цікаво. Ти ж начебто займаєшся війною вже биті п'ять років. І все ще є речі, які можуть тебе приголомшити?

— Усе ще є. Але їх стає дедалі менше.

— Як пояснити, — наважився запитати Рейневан, — той факт, що ти тут присутній власною персоною? У лісах, де повно вовків і бандитів, серед війни і димів пожеж? Наражаючись на ризик, на труднощі та незгоди? Ти покинув свою розкішну контору, встав з-за столу, з-за якого звик потрясати світом. Чому?

— За столом, — відповів, помовчавши, службовець, — втрачаєш контакт зі справжнім життям. За документами перестаєш бачити реальний світ, за фактурами, векселями та акредитивами перестаєш бачити живу людину. Впадаєш у рутину, а рутина — це руйнівна річ. Крім того, добре час від часу забезпечити собі якийсь збудник. Відчути смак пригоди і ризику. Відчути, як кров швидше тече по жилах. Відчути, як…

Він не закінчив. З гаю на них вилетіли вершники. Деякі були у білих плащах. З чорними хрестами.

Рейневан ледве встиг натягнути арбалет, вистрелив, не цілячись, стріла прошила шию коневі, що мчав на нього, кінь став дибки і звалився разом із вершником. Решта накинулися на них і почали сікти. Поруч від удару меча захитався в сідлі палій. Рейневан ледве встиг ухопити його сокиру, розмахнувшись, гримнув ним по шоломі одного з нападників, додав ще раз, перш ніж коні їх розділили, побачив, як з-під вм'ятого гундсгугеля бризкає кров. Тієї ж миті йому самому лице забризкало кров'ю, вершники у білих плащах із хрестами немилосердно рубали фуггерівських пахолків, які мляво оборонялися. Палії один за одним падали під ударами на землю.